У світі є явища, які здоровий глузд відмовляється якось пояснити. У моєму випадку і розум, і душа стають дибки, коли бачу, як дорослі чоловіки грають у жорстокі комп'ютерні ігри. Сидить собі таке мурло з квадратною, як монітор, головою, тисне оскаженіло кнопки і знищує віртуального ворога. Скрипить зубами, вирячує очі, підскакує, кричить «ура», підсмачує емоції добірними матюками. Справжній герой! Не чоловік, а мрія!..
А в цей час дружина такого горе-вояки веде бій із брудом, бере в полон найсмачніші страви, «мочить» на раз-два задачі сину-школяру і, що нерідко трапляється, вбиває капосні цвяхи в стіну, евакуює мішки з картоплею, примушує капітулювати цілу банку фарби. Теж своєрідна війна, от тільки уловлюєте різницю?
Що змушує чоловіка вести віртуальні бої? Вірус жорстокості? Повні (вибачте) труси хоробрості? Азарт? Недобір емоцій? Перебір адреналіну? Чи низка комплексів та невпевненість у собі?
Сучасні чоловіки, яким не довелося понюхати пороху на Сході нашої країни, і які навіть в армії не служили, уявляють себе супергероями віртуальних воєн, «стріляють» комп'ютерною мишкою — і рука не здригнеться. А потім, потягши кухоль-другий пивка, хваляться своїм «однополчанам», скільки бандитів замочили і якою зброєю. Таких доблесних вояк треба запрягати в плуг і розорювати цілинні землі. Нехай там адреналін викидають — хоч користь якась буде.
Ті, хто насправді зазнав воєнних лихоліть, не люблять згадувати про війну. Вони не хочуть розповідати, як важко захищати честь Вітчизни в холоді й голоді, як боляче хоронити свого бойового товариша, як страшно дивитися смерті у вічі… Юрій Нікулін, наприклад, пройшовши дві війни, не любив носити бойових нагород. «Перед загиблими соромно», — казав він. На жаль, багатьом довелося і доводиться знати насправді, що таке війна…
Але повернемось до наших диванних стрілків. Шановні, живіть реальним життям, не самостверджуйтесь за рахунок віртуальних перемог. Це аж ніяк не додає вам мужності. Не допускайте, щоб ваші жінки виконували чоловічу роботу, приділяйте більше уваги своїй дитині, допоможіть одинокій бабусі по господарству, сходіть на риболовлю, книгу врешті-решт почитайте. Тільки не роздувайтесь, як повітряна кулька, перед монітором, щоби бува не лопнути від перенапруги, бо залишиться від вас лише великий «пшик» та кілька жалюгідних клаптиків. Адже саме такі удавані супермени в разі небезпеки першими ховаються у погріб. І падає тоді безстрашна вовча маска, оголюючи полохливу заячу натуру…
Ольга ПРАВДИВЕЦЬ, смт Куликівка, Чернігівщина
