«Тяжіння неба і земні вібрації вбираю в себе і ковтаю жадібно»: гармонія особистості і Всесвіту в поезії Павліни Туменко.
Народження нової гарної поетичної збірки – це подія не лише для її автора, а й для читача, оскільки останній має нагоду (завдячуючи таланту митця) осягнути нові обрії і можливості світу художньої літератури. Тому приємним відкриттям для поціновувачів поезії філософського спрямування стала перша книжка «Дотик» молодої авторки із Мелітополя Павліни Туменко.
Уже в оригінальній, на наш погляд, передмові до книжки поет бажає всім, хто візьме до рук його працю, бути щасливими і дає поради, як цього досягти. Серед іншого лунає слушна думка про те (її можна вважати епіграфом до збірки), що «життя – це Мозаїка, орнамент якої ми обираємо самостійно». Також П.Туменко, послуговуючись «Словом автора», ділиться з читачами своїм переконанням у тому, що ми, мешканці Всесвіту, щомиті, навіть часто не усвідомлюючи того, знаходимося під впливом різних його стихій. Цей дотик може бути як зримим, відчутним, так і не помітним, але все одно реальним і дієвим. Привертають увагу і щирі рядки, в яких поетка розповідає про життєві уроки своїх бабусі і мами-філолога, тому думки на кшталт «я закохалась у слова», «мої вірші… дарують людям радість», «я пишу від серця… і для сердець», «дотик словом – це … спосіб мого спілкування зі світом» не викликають сумніву.
Наголосимо, що збірка Павліни Туменко вирізняється концептуальною стрункістю. Майже в усіх тематично розмаїтих віршах (вони написані, як зазначила авторка, у різні роки) звучить думка про зв’язок буття людини і Всесвіту, заклик жити по совісті, оскільки Космос не пробачає помилок, щиро любити цей світ і свою землю, бо життя у кожного лише одне.
Природно (як для молодої людини), що збірка відкривається поезією «Я є Любов», присвяченою коханню. Сповідь від першої особи декларує думку про те, що кохання здатне піднести людину над світом буденності, який названо коконом, «де тиша вогка й непроглядна». Лірична героїня не соромиться зізнатися, що була «злякана й забута», а нині, кохаючи, вона відчуває, що «…неба мало вже, хоча воно безкрає, / І мало Вічності, аби відчути час…» Однак, за митцем, кохання не завжди приносить радість. Його фінал може бути болючим і гірким. Саме про таку любов ідеться в поезіях «Ідеш?.. Все ж ідеш…» і «Ти, і справді, якась чудна…» Побудовані у формі діалогу, завдяки щирості висловлених автором почуттів, ці вірші гранично правдиво передають глибину розчарування, безвихідь стосунків та навіть розгубленість двох людей. Автор психологічно вмотивовано виписує архітектоніку драматизму останніх хвилин перед розставанням, після якого «шлях запилений, шлях не райдужний», а їхня розмова вже настільки зайва, що й «соловейко стих… / Його зранку у кліть вмуровано». У другій із названих поезій Він попереджає: «Ти залишишся геть одна!!!», якщо насмілишся розірвати коло буденності. Вона ж звертає його увагу на те, що вітер кличе «до степів, до зірок, до обрію», а Він втратив свої крила, тому «розгублений і ослаблений». Натомість обидві поезії мають життєстверджуючий фінал, в основі якого переконання автора в тому, що Космос обов’язково подарує життєдайні сили тим, хто вміє мріяти і перемагати. Тому Вона не вагається: «Хлюпочеться синь-блакить, / Поривається до моїх долонь»; «Ти це чуєш, ти бачиш це? / Всесвіт дихає, озивається». Зазначені вірші своїм фіналом перегукуються з головною думкою поезії «Чому невесела весна», в якій впевнено лунають рядки про те, що, хоча поразки і перемоги не бувають вічними, однак неодмінно «скінчається розпачу плач, / Згасає багаття баталій». У поезії «Листопад» Павліна Туменко вдало застосувала такий художній прийом, як психологічний паралелізм. Яскраво змалювавши картину огорнутого туманом осіннього пейзажу, де «все оповите смутком і журбою», митець порівнює його з почуттями закоханих, які «мов імлою… осінь присипає до весни».
Осягнення людської сутності – ще одна важлива проблема, якої торкається автор. Не випадково, на нашу думку, низку поезій цього спрямування логічно відкриває вірш «Є Люди-Всесвіти й Люди-Цейтноти». Протягом п’яти строф митець презентує своє оригінальне і несподіване сприйняття окремих особистостей. І якщо зрозуміло, чому є «Люди-Аскети, -Вулкани, -Криниці, -Пустелі, -Соняхи, -Пустоцвіти» та ін., то зі здивуванням читач дізнається, що, виявляється, є і «Люди-Провалля, Сходи і Вежі, -Клумби, -Дельфіни, -Вікна і Стіни» та ін. Напрочуд точна, по-філософськи глибока характеристика завершується категоричним висновком, до якого вряд чи можна щось додати: «Люди – як люди, ролі – як ролі, / Хтось – чорно-білий, хтось – кольоровий. / Так виглядає Мозаїка Світу, / Хтось – лише пил, а хтось – вже Орбіта». Зазначену тему продовжила поезія «Чи вибрав ти дорогу», в якій митець розмірковує над тим, що духовна краса людини не залежить від її матеріальних статків. Поняття щастя для кожного має своє наповнення: для одних це воля, здобута шляхом великих страждань, життя (як у бджілок) для інших. Такі люди радіють яскравому небу в зорях, щирій молитві тощо. Інші, що живуть трутнями, мріють лише про безмірне збагачення і грішать, прикриваючись вірою. П.Туменко, змалювавши яскраву картину сьогодення, не дає порад: для неї висновок очевидний. А право вибору поетка залишає читачеві. Однак, уже в наступній поезії «Комусь із сонцем темно» безкомпромісний автор вирішує продовжити розпочату розмову. Напівтони тут замінено чіткими характеристиками, про що недвозначно свідчить не лише назва твору, а й категоричне переконання, що «хтось зрячий, хоч сліпий», «хтось захлинувся в злобі», а хтось «зростив… долю-диво» тощо.
За автором, кожна людина сама обирає свій життєвий шлях і відповідальна не лише перед собою, а й перед Всесвітом, яким він буде. Підтвердженням тому є такі рядки із зазначеної поезії: «По-різному мережити / Можливо власний шлях – /Хтось прагне Світ обмежити,/ А хтось летить, мов птах!!!..» Автор книжки, відчуваючи недосконалість людей та їхніх вчинків, щиро намагається розібратися в цьому питані. Про це свідчить поезія «Живемо спішно, метушливо…» Павліна Туменко, спілкуючись з уявним співрозмовником, нагадує останньому, що життя – це не чернетка, в якій найчастіше фіксуються лише побутові проблеми. Людське життя – це диво, яке необхідно цінувати й берегти якнайпильніше, оскільки головне в ньому – «Душі своєї Сонячний Софіт!» На наше переконання, наступний вірш «Прорахувати всі хвилини-миті» можна вважати складовою цього диптиха. Про те, як необхідно жити, автор говорить уже в одному з перших рядків: «…жалкувати лиш за тим, що непрожите», а співрозмовник шукає мудрості всюди, окрім своєї власної душі, яка є життєдайним джерелом «для світлих помислів і щирого кохання /… / Для всіх подій, що виткані із мрій». Очевидним, на наш погляд, є гуманістичне звучання цих поезій, оскільки митець не насміхається над родом людським, не кепкує, а в щирій розмові прагне переконати його в необхідності цінувати власне існування в цьому світі та не розпорошуватись на дрібниці. Це одна із граней авторського дотику до наших сердець, про які вже йшлося, і про що також наголошено в поезіях «Не завжди дотик – це обійми» та «Чи варто випробовувати час». Наприклад, в останній читаємо: «Життя ж бо – Всесвіт для нових пісень / І для наступного в новий вимір кроку!!!» Митець пропонує свою модель існування у Всесвіті («Мої думки стелились за туманами»), засновану на переконанні в тому, що жити лише жалями про нездійсненне або мріями про реалізацію в майбутньому рішучого вчинку назустріч своїй меті – це дорога в нікуди. Для автора важлива реальна мить, яка є неповторною і єдиною можливістю особистості зреалізувати свої мрії, оскільки в ній «Світу дотик і його осмислення, / У ній оновлення…»
Отже, П.Туменко у представлених поезіях презентує себе митцем, якому болить недосконалість світу людей. Тому логічно, що найчисельнішу групу поезій становлять вірші, які свідчать про відчуття автором збірки його відповідальності за роль і місце власної творчості в бутті співвітчизників. Зазначений цикл відкриває поезія «Замружусь від поцілунків сонця», рядок з якого винесено в назву даного дослідження («Тяжіння неба і земні вібрації / Вбираю в себе і ковтаю жадібно»). За автором, саме письменнику завдяки його уважному ставленню до Всесвіту ним надано можливість чути і шепіт чорнобривців, і гомін трави тощо. Тому Павліна – «Думкою пірнаю в хвилі неба я» – хоче «чути все від пісні до виття». Знову сповідуючись читачеві, вона у вірші «Ну і, здавалося б, ото писати нащо?» знайомить його зі своєю творчою лабораторією, де, як виявляється, необхідно і «в душі копатися і нишпорить у мізках», і з кров’ю народжувати «стомлені рядки» – «немовля віршове», «вистраждане з мук». Поетка зізнається, що навіть після такої важкої праці не завжди на неї чекає успіх – схвальні відгуки критиків, натомість творча лихоманка – подруга безсоння ніколи не бариться і часто її навідує. Своє головне устремління – «жагу до життя», – що не здатна загасити навіть безмежна втома, автор (вірш «Відмежовую будні комами») порівнює із мрією птаха у клітці, який водночас і прагне волі, і боїться, що її «не винесе / Що засліпить його блакить». Однак, простір Всесвіту нестримно вабить птаха, і той «з вітрами до сонця злетів». Так і душа поета прагне лету і свободи.
Серед поетичного мережива збірки з’являється прозова ремарка автора (як відомо, світова традиція має такі приклади). Зауваження митця стосуються проблеми високої вартості людського життя, цінність якого, за Павліною Туменко, полягає у служінні людям засобами художнього слова. Як поетичне кредо лунають наступні рядки вірша «Шукаю проталини в поглядах з криги»: «Торкатимусь словом одвічним-правічним, / Шукатиму шлях, що не має кінця, / Нестиму вогонь у широтах північних, / Зцілятиму дотиком змерзлі серця». Поет щиро переймається проблемою панування зневіри, болю, страждань тощо в людських душах. Павліна прагне допомогти своїм співвітчизникам, хлюпнувши в їхні серця сонячного світла і тепла, і в такий спосіб повернути в їхні душі чисті світанки (вірш «Якщо на світанку чомусь не світає»). Вона пропонує краянам найперше – повірити в диво (вірш «Диво»), побачити його в самих звичайних на перший погляд речах: «Диво є скрізь і всюди /… / Диво – усмішка дитини, / Диво – бузкові бурульки, / Срібна парча павутини /… / Бачити диво нескладно». А тому своєму можливому опоненту-скептику, який не бажає дослухатися до її слів і лише прагне поставити їй питання щодо правомірності поетових порад, П.Туменко відповіла віршем «Я вільною прийшла у ці степи». Поетка свідома того, що вона, можливо, «замріяна надмірно», однак упевнена, що вона – «донька нескорених світів» – згорить, але не тлітиме «даремно». Митець, напевно, навіть частіше за згорьованих людей думає про них, тому його душа «як не болить, то скорбно плаче /… / Сумління, наче прокляте, не спить. /… / Козацький дух десь у мені скипів», і автор сміливо бере відповідальність на себе.
На особливу увагу, на наше переконання, заслуговують і поезії, ритмомелодика яких наближена до народної пісні. У низці цих віршів яскраво виявилась ментальність молодої поетки, яка не уявляє свого існування без «маків чарівних», «колосків рясних», «степів козацьких». Там «Небо повінчалось із землею, / Чепуриться озеро в імлі», «крадькома зітхнув ось кущ полиновий» («Журавлине літо»; «Ген швартує осінь кораблі…»; «Все зрозуміле обернулось таємницею»). Як відомо, споконвіку українці зверталися за порадами до рідної природи. Підтвердженням цієї думки може слугувати вірш «Спитай у зірки». Лірична героїня звертається до зірок та сонця, чекаючи відповіді на питання про те,
чи можна бути щасливою без любові. За поеткою, саме природа («Сповідалось серце») спонукає її до розуміння людського болю: «Молоді і щирі, викохані полем, / Синьооким небом і м’яким дощем, / Кольорові мрії повінчались з болем / …/ Я із вами зрощена, музи мої вірнії», і наснажує на творчість, як у поезії «У неба запозичу акварелі»: «І розплескаю долу океан, / Хай оживе у кам’яній пустелі / Рапсодія, етюд а чи роман».
Побіжно зауважимо, що прикрашають збірку прекрасні малюнки, автором яких є Роксолана Туменко (це ж треба таке: українки Павліна і Роксолана!).
Як бачимо, перша книжка «Дотик» молодої мелітопольської поетеси Павліни Туменко – яскравий приклад того, що для вдумливого осмислення Світу і себе в ньому зовсім необов’язково досягти солідного віку (і навіть у ньому цього може не трапитися), головне – жити і любити по-справжньому свою родину, співвітчизників, рідну землю і розуміти, що Всесвіт не пробачає нещирості і штучності, оскільки його нам даровано Господом. Без сумніву, поетична збірка, про яку йшлося, зацікавить тих читачів, які цінують живе поетичне слово і справжні почуття і думки.
Наталія Зайдлер,
кандидат філологічних наук
