«Утративши на війні ногу, я запитала коханого: «Як тепер нам жити?» — «Нічого, трошки повільніше прогулюватимемося».
У травні минулого року дівчина отримала важке поранення під час ворожого обстрілу в районі Авдіївки. Уламком снаряда їй фактично розтрощило ногу. Кінцівку довелося ампутувати... У ситуації, коли інші склали б руки, Ольга Бенда не втрачає оптимізму. Жінка й далі служить у війську й готується до участі в «Іграх нескорених»
Ранок. Швидко та впевнено Ольга спускається доволі крутими сходами під’їзду столичної багатоповерхівки. Поруч стрибає трирічний синок. Разом вони, обганяючи перехожих, поспішають до садка. Потім жінка біжить на маршрутку. Там ніхто не спішить поступатися їй місцем. Ні, не тому, що всі безсердечні. Просто в життєрадісній, усміхненій дівчині важко впізнати ветерана АТО з протезом замість ноги. Далі — біганина й метушня на службі, у місцевому військкоматі.
«Ваші документи зареєстровано» — таке повідомлення прийшло від організаторів Invictus Games, і обличчя жінки осяяла усмішка. «І як ти тільки все встигаєш? І служба, і фотосесії, і спорт…» — вкотре дивуються колеги. Старший солдат Ольга Бенда лише плечима знизує. Коли після служби всі втомлено поспішають до домашніх диванів і телевізорів, вона добирається до водійських курсів. Попереду — три години інтенсивних занять. А потім іще в магазин забігти… Тож додому вона повертається вже близько десятої вечора.
Вечір. На кухні заварюється чай. Оля читає казку синочку. Завтра знову метушня, біганина, садок, робота… У ситуації, коли інші склали б руки, Ольга не втрачає любові до життя й прагне бути максимально корисною для суспільства. «Ніколи не здавайся!» — витатуйовано в жінки на руці. Але очевидно, що жодні нагадування їй непотрібні.
Зі своєю новою ногою — сучасним протезом Ольга живе зовсім недовго. Проте, дивлячись на її впевнену ходу, цього не скажеш. Жінка одразу після поранення зрозуміла: життя не закінчується, тож потрібно діяти. Вирішила почати з найважливішого: якнайскоріше знову стати на ноги.
— Ви навіть не уявляєте, скільки сліз було пролито, — каже жінка. — Дуже важко прокинутися й усвідомити, що частини твого тіла немає та що потрібно навчитися жити спочатку. Якось інакше. Але я зрозуміла, що зволікати не можна. Хотіла почати знову ходити, поки не забула, як це роблять. Уже через місяць після поранення я вперше стала на протез. Звісно, не все виходило. Я падала, нервувала й знову підводилась. Але за кілька тижнів удалось навчитися ходити на залізній нозі. Велику роль зіграло те, що я раніше серйозно займалась легкою атлетикою. Коли було боляче й складно, думала про сина, батьків та коханого. А також про те, що хочу знову бути самостійною й нікого собою не обтяжувати. Тепер, коли веду активний спосіб життя, беру участь у різних проектах, це дуже заспокоює моїх близьких. Це одна з головних причин, чому я взагалі працюю над собою. Для того, щоб доводити собі, людям і батькам, що проблем немає. Навпаки, є нові можливості для розвитку!
На вулицях особливість Ольги часто помічають. Дехто просто роздивляється залізну ногу, хтось починає її жаліти. Цього дівчина не переносить. Натомість просить поваги.
— Спочатку ніяковіла, коли виходила на прогулянку. Могла почути за спиною: «Дивися, дівчина без ноги». А тепер своєї особливості я зовсім не соромлюся. Обрізала штани до коліна, бо так зручніше. Шкода, що бігати поки що не можу. Чекаю не дочекаюся спортивного протеза, щоб займатися пробіжками. Мій протез звичайний. Він чудово підходить для повсякденного життя, але не для бігу та стрибків. Та все одно намагаюся займатися спортом, аби тримати себе у формі. Тепер мій тренер — синок. Він ніколи не сидить на місці, то й мені доводиться бігати. Прибігає й каже: «Мамо, одягай уже свою ніжку, і пішли».
Два місяці тому Ольга перевелась на службу в столичний військкомат. Після поранення вона категорично не хотіла йти з армії.
— Коли я лежала в госпіталях, почала задумуватися про подальшу службу. Розуміла, що через ампутацію мене можуть звільнити. Тож наприкінці літа я написала рапорт на ім’я Міністра оборони про те, що хочу й далі бути на військовій службі. Безмежно вдячна, що мене залишили у війську, хоч тепер і служу в тилу, у військкоматі. Пам’ятаю, як мені в листопаді перетелефонували й запитали, чи згодна я на переведення. Я кричала в слухавку: «Так, так! Коли можна розпочати?» З радістю щодня поспішаю на службу.
Весь час жінку підтримував її коханий Олексій, військовослужбовець 72-ї бригади. Вони почали зустрічатися до поранення, і сьогодні закохані разом. А трохи більше як місяць тому, неймовірно щасливі, вони узаконили стосунки.
— Я перенесла п’ять складних операцій, і Олексій завжди був поруч. Він мене причісував, годував, витирав сльози. Я запитувала: «Льошо, ти ж розумієш, що в мене немає ноги, як ми тепер будемо?» А він: «Нічого, трошки повільніше прогулюватимемося». Одного разу мама вмовила коханого поїхати додому й відпочити, бо він уже ледь на ногах стояв через недосипання. Він поїхав, але вже через дві години примчав назад. Каже: «Не можу вдома, краще тут побуду». Наші стосунки після мого поранення стали ще міцнішими. Тепер я в глибині душі знаю, що ця людина мене напевно не покине, хоч би що сталося. Мене часто запитують, як він мені освідчився. Якось пішли в ювелірну крамницю по сережки. Олексій каже: «О, дивись, які гарні обручки. Купуємо?» Купили. І одразу пішли в РАЦС подавати заяву. Через місяць нас розписали. Удома нас зустріли батьки Олексія з короваєм...
Жінка розповідає, що медового місяця в них із коханим хоч і не було, та після Нового року чоловікові запропонували путівку в Тисовець. Молоде подружжя радо погодилося. Ольга залишилася задоволена активним відпочинком на гірськолижному курорті. Навіть гору заввишки 1078 метрів самостійно подолала на протезі, та ще й без милиць.
— Гора, слизько, а я підіймаюся, наче якийсь альпініст. Щоправда, назад уже на санках з’їжджала, сили вже не було. Вірю, що на «Іграх нескорених» зможу себе гідно показати. Просто не маю звички здаватися або зупинятись на півдорозі. Недаремно ж я собі тату зробила «Ніколи не здавайся!». Прикладом для мене є Вадим Свириденко, уповноважений Президента з питань реабілітації учасників антитерористичної операції. Він утратив і руки, і ноги, а живе активніше за більшість здорових українців. Ми постійно спілкуємося. Він мене підштовхує до участі в різних проектах: «Ти там зареєструвалася? А те зробила?..». Тож як із такою підтримкою складеш руки? Намагаюся й сама підштовхувати до активного життя поранених бійців, час від часу ходжу в госпіталь.
Ольга признається, що вона ніколи не мала стільки мрій і планів, як тепер.
— Звісно, я й раніше повільно не ходила. Та протез також не зменшив швидкості. Щодня купа справ, і я дістаю від такого ритму життя просто шалене задоволення. Із найближчих планів — сісти за кермо, працювати, вирішити квартирне питання, бо поки що ми проживаємо з мамою чоловіка. А там уже можна й про сестричку для Дмитрика думати.
Анастасія ОЛЕХНОВИЧ
