З моменту дії закону про декомунізацію в Києві змінили назву понад 100 вулиць, проспектів, бульварів, площ.
Якщо ім’я одного зі столичних проспектів, перейменованого на честь славетного лідера українського опору Степана Бандери, зараз добре відоме навіть далеко за межами України, то чимало нових назв вулиць та бульварів широкому загалу поки що маловідомі. То ж коротко розповімо про деяких особистостей, чиїми іменами віднедавна названо столичні площі, вулиці й провулки.
Процес дерусифікації та декомунізації — це в тому числі й відновлення історичної справедливості та донесення історичної правди про борців за волю і незалежність України в часи тоталітарного радянського режиму. Це повідомлення суспільству правдивої інформації про борців за незалежність країни та вшанування їхніх імен. Так, сьогодні в столиці чимало вулиць і провулків названо на честь діячів ОУН і УПА, української революції 1917–1921 років, козацьких полководців, українських істориків, письменників, церковних діячів.
Наприклад, провулок Будьонного в Дарниці названо ім’ям Василя Кука — генерал-хорунжого УПА, останнього керівника антирадянського збройного опору в Україні. А вулиця Маршала Будьонного в Дарницькому районі зараз носить ім’я українського військового і державного діяча, козацького командира Івана Богуна.
Провулок Миколи Островського перейменовано на Ярослава Хомова (Лімницького) — одного з керівників бандерівського підпілля в окупованому Києві, якого стратили нацисти.
Провулок Щербакова відтепер носить ім’я Всеволода Петріва — генерал-хорунжого Армії УНР. Увічненими стали ще двоє військовиків Армії УНР — генерал Марко Безручко (замість вулиці Бабушкіна) і полковник Василь Вишиваний (колишня вулиця Олеко Дундича).
Крім того, з’явилися вулиці, названі на честь крутянців Володимира Наумовича (за іронією долі — колишня Володимира Антонова-Овсієнка, чиї війська наступали на Крути) і Володимира Шульгина (колишня Івана Федька).
Вулицю Колективізації на Солом’янці перейминували на честь відомого американсько-українського дослідника Голодомору Джеймса Мейса. До речі, у нього не було жодної краплі української крові, але саме цей історик першим у світі 1982 року назвав Голодомор геноцидом проти української нації.
Діячі української церкви представлені в київській топоніміці іменами Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, Патріарха УПЦ (КП) Володимира Романюка, Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника, Митрополита УПЦ (МП) Володимира Сабодана.
А ще Київрада перейменувала вулицю Горького на Антоновича, Червоноармійську на Велику Васильківську, провулок Чекістів на Костя Гордієнка.
Крім того, перейменовано площу Фрунзе, повернувши їй історичну назву — Петропавлівська.
Значну частину радянських назв перейменували на честь подвижників української культури: поета і петлюрівського підпільника Григорія Чупринки, неокласиків братів Зерових, Михайла Драй-Хмари і Юрія Клена, поета-націоналіста Євгена Маланюка, видатного дитячого письменника Всеволода Нестайка, поета і дисидента Івана Світличного, композитора та історика Гната Хоткевича.
Вулицю Крупської перейменували на честь автора гімну «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського. Кіквідзе (більшовицький військовий діяч, учасник встановлення радянської влади в Україні; у 1918 році, командуючи Червоною армією, застосовував в Україні тактику «випаленої землі») перейменовано на честь художника і монументаліста Михайла Бойчука.
Вулиця Тухачевського (більшовицький військовий діяч, учасник встановлення радянської влади в Україні; перший заступник наркома оборони СРСР; командував придушенням Кронштадтського повстання; у 1921 році керував придушенням Тамбовського повстання з використанням хімічної зброї) нині носить ім’я українського поета, перекладача, політолога Михайла Драй-Хмари, який 1936 року був звинувачений у шпіонажі й помер у засланні.
Вулиця Сергія Єфремова (колишня командарма Уборевича) своє нове ім’я отримала на честь академіка, автора нарисів про видатних українських письменників:
«Марко Вовчок», «Панас Мирний», «Іван Франко», видавця «Щоденника» і «Переписки» Тараса Шевченка.
У назві однієї зі столичних вулиць вшановано й ім’я композитора Ігоря Шамо, автора понад 300 прекрасних пісень. Саме він є автором музики до гімну Києва «Як тебе не любити, Києве мій!». Його ім’ям названо колишню вулицю Давидова (комуністичний державний діяч, голова виконавчого комітету Київської міської ради депутатів, один з головних винуватців Куренівської катастрофи).
Вулиця Блюхера (більшовицький військовий та партійний діяч, учасник встановлення радянської влади в Україні; у 1919 році брав участь у бойових діях на території УНР) нині носить ім’я легендарного тренера з гандболу команди «Спартак» (Київ), який 20 разів завойовував чемпіонство СРСР. У 1976 році Ігоря Турчина було визнано найкращим тренером світу, а його ім’я за визначні досягнення занесено до Книги рекордів Гіннесса.
В назві однієї з київських вулиць вшанована пам’ять і святого Папи Іоана Павла ІІ, поляка за походженням (його ім’ям зараз названо вулицю Патриса Лумумби). Під час візиту до України у 2001 році він сказав: «Я довго очікував на цей візит і ревно молився, щоб він міг здійснитись. Нарешті з глибоким хвилюванням і радістю я зміг поцілувати землю України. Дякую Господові за цей дар, яким Він мене сьогодні обдарував». Іоан Павло II став першим Римським Папою неіталійського походження, обраним за останні більше ніж 450 років, одним з наймолодших Понтифіків в історії і першим Папою слов’янського походження. Під час своєї першої поїздки в США в 1979 році він став першим Папою, який відвідав Білий дім, де зустрівся з президентом Джиммі Картером. 1 грудня 1989 Папа вперше прийняв у Ватикані радянського лідера Михайла Горбачова. У 1982 році, вперше за 450 років з моменту відділення англіканської церкви від римсько-католицької, Папа Римський здійснив спільне богослужіння з архиєпископом Кентерберійським. 11 грудня 1983-го Іоан Павло II став першим Понтифіком, який відвідав лютеранську церкву. У травні 2001 року він побував у Греції. Це був перший візит глави римсько-католицької церкви в Грецію з 1054 року, коли стався розкол християнської церкви на католицьку й православну.
Вулиця Шаумяна (більшовицький партійний діяч, лідер більшовицького руху Кавказу, голова Бакинської РНК) нині носить ім’я Сергія Параджанова — вірменського й українського кінорежисера, народного артиста УРСР (з 1990-го), лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), творця всесвітньовідомого українського кінофільму «Тіні забутих предків». Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964-му повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Кінострічка з однойменною назвою була удостоєна призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, аніж на батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща) 1966 року писав: «Це один із найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж… Він у фольклорі, звичаях, обрядах відкриває самобутній культурний ритуал, у рамках якого дійсність реагує на турботу й трагедію особи».
Кінофільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них 24 Гран-прі) у 21 країні.
Підготував Анатолій КРАВЕЦЬ
«Народна армія»
(Далі буде)
