Село Мурав’ї, яке знаходиться за 5 кілометрів від Грем’яча, – не лише найпівнічніше село України, але й, мабуть, одне з найбільш ізольованих поселень.
Із заходу, півдня та сходу Мурав’ї оточує русло Десни та її повноводної притоки Судості, а з півночі – кордон із Російською Федерацією. Щоб потрапити в село, треба проїхати прикордонну заставу, а єдиним сполученням, яке зв’язує «село-острів» з Україною є стара асфальтована дорога та міст через Судость.
Засноване козаками
Заведено вважати, що крайньою північною точкою держави є село Грем’яч на Новгород-Сіверщині, однак насправді найпівнічнішим населеним пунктом України є невеличке село Мурав’ї. Поселення й справді перебуває в адміністративному підпорядкуванні Грем’яцької сільської ради, однак має власну багату окремішню історію.
Місця тут воістину благодатні, настільки, що частину з них офіційно внесено до заповідних територій. Засновані козаками у 1600 році Мурав'ї, які розлого розкинулись у межиріччі Десни та її притоки Судості, колись навіть доросли до статусу власницького містечка. Вже за 260 років з дати заснування населення тут нараховувало 312 осіб і стрімко зростало. Вельми промовистими є статистичні дані: менш ніж за 40 років – з 1859 по 1897 роки – кількість мешканців у Мурав’ях подвоїлась – з 312 до 624 осіб. Впродовж століть село тільки розросталося. Сам Бог створив цю прекрасну місцину для нашого люду.
Не стала на перешкоді розвитку і радянська окупація у 1919 році суміжної з Сіверщиною української Стародубщини (яку совіти тоді ж переписали під Росію), а потім і всієї України. Тутешні землі є настільки родючими, що до розпаду СРСР фактично інфраструктуру села утримував колгосп-мільйонник. У 1964 році тут навіть збудували новеньку школу. Що ж маємо нині?
На грані двох світів
Сьогодні у Мурав’ях залишилося «в живих» зо три десятки дворів і зо п’ять десятків населення. Мешкають в селі переважно одинаки-пенсіонери, хоча є й трохи молоді. Понад століття тому в Мурав’ях мешкали понад 600 осіб, і тоді, як і в радянські часи, місцеві жителі ходили за покупками, куди ближче. А ближче, аніж за 5 км у Грем’яч, було до кількох російських сіл – Вітемля та Білих Березок. Ну, як російських? До приходу більшовиків ці села входили до Стародубського полку і, як і Мурав’ї, були козацькими. Місцеві розповідають, що багато традицій по той бік кордону шанують і нині. До прикладу, відзначають Храм, колядують, щедрують та засівають, чого немає у традиційних російських селах.
Донедавна дорога «Грем’яч – Мурав’ї» була лише частиною дороги «Грем’яч – Вітемля (РФ)», яка на перетині з кордоном мала місцевий пункт пропуску. Тутешні брали в руки паспорт і йшли до друзів, родичів або по продукти у Росію. Зараз на мурав’ївському повороті міжнародна дорога закінчується: стоїть шлагбаум, а тому шлях тут тільки один – або у Мурав’ї, або назад. А через карантин кордон закритий «на замок».
Для багатьох мурав’ївців закритий кордон є великою проблемою. Ось що про це говорить 77-річна Просковія Пустовійт: «Сасєд мой там жівє, син мой живє у Расії. Щас карантін, нєхто нє єзді. Сказалі і таможню нашу будут закривать, будє адна руская. Тут у нас на масту стаять пагранци, нєкто нє даберецца. Наши всє дажидают, что будє таможня аткритая – хоть родічі будут єздіть – сини да дочкі, а щас вже ніхто нє прієдєт. Скарєє б уже карантин кончівся».
Життя зупинилося
Просковія Федорівна розповідає про те, що життя в селі зупинилося як тільки зник колгосп. Трапилося це 12 років тому. Нині на землях мурав’ївців господарює один із агрохолдингів. Картина – звична для Чернігівщини: ферми зруйновані, худоби немає, землі – під соняшником та кукурудзою. До того ж техніка холдингу їздить в село через міст, розбиваючи його – єдиний зв'язок із «материковою» Україною.
За словами старожилки, роботи в селі немає, тож молодь тікає. Решта – виживають як можуть. До прикладу, син Просковії Федорівни Сергій Пустовойт займається фермерством. Це – єдиний фермер на село, який ще встиг узяти землю. Щоправда, важко в цих місцях вести господарство – дається взнаки віддаленість.
«Се лєта он пасадів моркву, рєпку і капусту. Морква асталась двєнадцать рєдов – вобщем больше, чем пов гектара. Дають два двадцять, нєкуди збить. Нєхто не берє. Трудна. Затрати вєлікіє. Сказав, что моркву садіть нє будєт, таму что людям нада заплатіть 300 рублєй, а прадать нє за што», – пояснює бабуся.
Дві родини мурав’ївців тримають по десятку корів.
«У нас тут двоє хазяїнов, что багата каров держать. В єх і трактари, і дойкі – всьо єсть. А то по четирє, а то па каровє, па двоє держать», – продовжує старожилка.
У свої 77 Просковія Федорівна ще тримається молодцем. 12 років як поховала хазяїна, а все не здається. Тримає й корівку.
«Не важко в такому віці?», – запитую бабусю.
«А что мнє адну даіть? Я даяркай по 15 штук даіла», – посміхається вона.
Важко в Мурав’ях, не бачить влада цих людей.
«Автобус к нам нє єзді. Дабрацца нам нада сто рублєй да Гремяча і сто із Гремяча. Машина ілі конь – сто рублєй да Гремяча єздім. В горад ізєздім – туда сорок і сорок аттуда. Праблєма вєлікая. Магазін єзді к нам із Новгорода. Ну і тим ще спасіба, что пошта к нам єзді. Поштай ми заказуєм і таблєтки, ради таго і живом. Трудна очень живоцца», – зітхає бабця.
Прикро, але благодать й справді нині покинула ці місця. Мурав'ї помирають... Сьогодні в селі – всього трійко діточок. На родючих землях мурав'ївців працюють агрохолдинги, не даючи й шансу місцевим працелюбам на відродження. Тут все ще звучить мелодійна сіверська говірка, а на хаті одного з місцевих гордо розвівається синьо-жовте полотнище. Надія є. Люди все ще вірять, але напівзруйнована школа, яка слугує за овочесховище, ясно декламує невідворотність процесів. Наказано померти! Ким і для кого – це вже інша історія. Сіра руїна котиться сіверським Поліссям.
Віталій Назаренко, фото автора
