На Чернігівщині — повінь!

Розвела руки Десна... Роззираєшся довкруг і тішишся: як же гарно і дишеться легко. Хоч надвечір вітер вогкий, прохолода пробирає, та чернігівці прогулюються, знімкують розлив і качок, які радіють повноводдю. Та і тут війна нагадує про себе заглибинами в піску. То від снарядів, котрими розкидалися рашисти, як дурний грушами.

А в прибережному лісі виспівує птаство. І хочеться, щоб так було — весняно і святково на землі. І — буде! Тільки ось ще Південь і Схід у вогні війни. І це гнітить. Та обнадіює непереможний український дух. Заженемо орків у могилу. Туди їм дорога. А в Чернігові весна зеленобуйна і Десна горнеться хвилями до ніг. Може, так в любові зізнається?

ВЕСНА ПЕРЕМОЖЕ!
Уже весна. І сходить ранок,
Кривавить сонце угорі.
Туман бинтує свіжі рани
Моєї матері-землі.
Летять ракети іздалЕка.
Та не злякає нас ніхто.
Вже затулив крилом лелека
Своє не знищене гніздо.
І ми тримаєм оборону
Свого гнізда і берегів.
Горить, як пекло, твердь кордонів,
Де зупиняють ворогів.
Не простимо і не забудем!
А вже ж весна скрипить пером.
Ми довго-довго жити будем
Лякливим недругам на зло.
03.03.2022р.
ЩЕ НЕ ВЕЧІР…
У прибулій воді босі верби,
Поміж жовтим лататтям купиння.
На обличчі вечірнього неба
Дрібні зорі, немов ластовиння.
За селом перехрестя стежинок,
Я чекаю, ти прийдеш, кохана,
Я зцілую твої ластовинки,
Я зіп’ю їх, як зіроньки, ранок.
І ми босі, як стишені верби
У прибулій воді поміж квітів,
Побредемо далеко… до неба,
До землі, щоб його нахилити.
Щоб були неподільні, як крила,
Земні втіхи і мрії високі,
Щоб чекання весни не гірчило,
Як сльозина із карого ока.
Так жадали квітневої хвилі
На бузках і на вербах зелених.
Як любив я. Ні! Як ми любили
Цю весняну бентегу шалену.
І хай роки сідають на плечі,
А ми будем весняні надовго.
Ще не вечір, кохана, не вечір,
Не почата до неба дорога.
16.04.2019 р.

Микола Будлянський, м.Чернігів

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?