Особистість. Микола Миколайович Кузьменко мешкає в Ічні. Чуйний, добродушний та простий у спілкуванні. Я не про одного ічнянця за його порадою написав. Людей він відчуває й розповідає про них цікаво, за душею каменя не тримає – нелукавий, щирий чоловік. Тому й до нього залюбки приходять у гості. От і видатний український письменник, Герой України, Шевченківський лауреат Юрій Мушкетик, бесідуючи зі мною в Ічні, з приємністю згадував привітну, затишну оселю Кузьменків.
Нещодавно я знову побував на Ічнянщині, завітав до добродія Миколи. Сиділи, розмовляли, й раптом спало на думку: та ж Микола Миколайович і сам – чудовий персонаж для журналістського матеріалу! Почувши про моє бажання написати про нього, співбесідник скромно промовчав, збираючись із думками. Втім, я не квапився…
Про «церковні цукерки» та трофейний акордеон
– Народився я 1 травня 1949 року в селі Вишнівка, на ічнянській землі. Там, де пшениці й калина, любисток і барвінок, – символи України та нашого мальовничого села; де ростуть цілющі трави у Пастовні – так тоді називалося урочище на кутку Дядюни, – там і мешкала наша маленька дружна сім’я: дід Іліян із бабусею Марусею, батько Микола з мамою Галею, я та моя старша сестричка Таня, – пригадує Микола Миколайович. – Пам’ятаю, наша родина завжди наполегливо трудилася. Мій тато – Микола Ульянович – фронтовик, нагороджений орденами, медалями; після війни був колгоспним пасічником у селі. Працював, як кажуть, від зорі – до зорі, бо на пасіці знаходилося 70 вуликів; а вечорами він був завклубом (так тоді його називали односельці), адже грав на трофейному акордеоні, який привіз із фронту.
Матуся, Галина Михайлівна, завідувала колгоспним ясла-садком, через роботу майже ніколи не була вдома. Дідусь теж мав свою домашню пасіку – 30 вуликів. Було, як запряже корівку – і їде на цілий день на пасіку… Так я і ріс, майже без батьків. Залишалися вдома бабуся, я й моя сестричка Таня, яка мене гляділа й виховувала. А коли підходили релігійні свята – Трійця, тобто Зелена неділя, чи Великдень, батько завжди говорив: «Пора кидати роботу, треба й відпочити». Але ж я пам’ятаю, що ми ніколи не відпочивали… Адже наша сім’я мала свій «міні-завод» (де ми також працювали), який виготовляв «церковні цукерки» – так тоді їх називали односельці. Дід із бабусею варили серед двору у великому казані мед… Батько з мамою виливали цю суміш на великий металевий лист, додавали барвників і довго крутили цукерки різного кольору та форми. А ми з сестричкою старанно обмотували цукерки в дуже красиві розфарбовані папірці й складали в кошики, які вміла плести з білої лози наша бабуся. Потім мама несла їх до церкви й там продавала, а інколи, щоб додому не приносити, роздавала їх односельчанам. У нашій родині завжди панувала щедрість. Назавжди закарбувалися татові слова: «Синку, будь чуйним і добрим, тільки тоді ти станеш щасливим, бо не матимеш зла та заздрощів у душі. І люди будуть вдячні тобі довіку».
Біля церкви збиралося найбільше людей (адже тоді вона була єдиним на селі осередком культури), особливо коли у Вишнівці релігійне свято – Храм чи Великдень. Тоді після обіду вся молодь виходила на майдан біля церкви, і розпочиналися масові гуляння. Батько з трофейним акордеоном у руках розвеселяв людей, бо пісня й музика для нього завжди були добрими помічниками в праці і вірними друзями в часи дозвілля.
Народна пісня – проста й прозора, вона водночас – велика і нерозгадана таємниця нашого буття… Адже приходить до нас із колисанкою матері й залишається до останнього подиху, щоб зігрівати душу такою зворушливою ніжністю, світлим смутком за прожитими роками та радісною, благодатною гармонією. Бо українська душа не може без пісні! – натхненно посміхається Микола Кузьменко. – Пісня була і є моїм супутником за всіх обставин життя, вона стала саме тією чарівною ниточкою поєднання з рідним батьком та його трофейним акордеоном. Головне, що татова наука й музика була, є і буде тим перевеслом, яке тісно пов’язує мене з краєм предків. Так, через свій родовід я й став дипломованим музикантом і досі продовжую справу батька.
«З Наталочкою 45 літ живемо в любові, не сваримося!»
– Дитинство моє минуло серед наших квітучих лугів на березі Удаю… Ліс, котрий починався за селом, залишив у мені незабутній пряний запах сосни, аромат дозрілих суниць. Босоногим хлоп’ям я бігав і до сусіднього села Сваричівки, де мешкав Антон Штепа – відомий (і не тільки в Україні!) різьбяр по дереву. Я й навчився у нього грати на всіх музичних інструментах, які він майстерно створював і тут же випробовував їх, – розповідає Микола Кузьменко. – Любов до музики повністю заволоділа мною! У 1968-му, за бажанням земляків, мені доручили керувати самодіяльним художнім хором. На районному огляді художньої самодіяльності наш хор зайняв перше місце, й мене наказом райвідділу культури призначили художнім керівником у селі Припутні. Так я, навіть без спеціальної освіти, у напівзруйнованій сільській церковці, організував хоровий колектив (клубу тоді ще не було). Втім, двічі на тиждень пішки ходив у рідне село й продовжував уже з власної ініціативи керувати самодіяльністю.
Народ на Поліссі – гостинний, талановитий і співучий! Телевізорів ще ні в кого не було, тож люди охоче збиралися, щоб поспілкуватися й отримати насолоду від задушевних народних пісень. Незабаром я закінчив Ніжинське культосвітнє училище та переїхав працювати до Ічні. Був викладачем музики й співу в школах №2 й №4, організував духовий оркестр у школі №1. Щоліта трудився в піонерських таборах вихователем – по три зміни підряд. Це були найкращі роки мого життя! Я баян, можна сказати, днями з рук не випускав.
Із ним ходили в походи, а вечорами співали пісень біля вогнища. Побував і вожатим в Одесі, у відомому піонерському таборі «Молода гвардія». Радості не було меж! Згодом закінчив Одеський педагогічний інститут, факультет музики, і став музикантом-хормейстером. Повернувся до Ічні, та й зайнявся творчістю. Створив хор учителів, який займав перші місця на Чернігівщині. Працював не за зарплату, а за велінням душі!
Але найбільшим щастям стало знайомство з моєю Наталочкою. Ніби зовсім нещодавно, зустрілися ми з нею вперше в школі №4 – пригадую, як вона піднімалася сходами – чорнява, тендітна п’ятнадцятилітня дівчина. У той час я працював викладачем разом з її матір’ю. Один лише погляд – і я зрозумів, що Наталочка – моя доля! Познайомилися. Дівчина розповіла, що навчається в Прилуцькому педучилищі – на дошкільному відділі, і її мрія – виховувати малюків. Чотири роки ми зустрічалися. А коли одружувалися, то вихованці Наталі зворушливо привітали нас, побажавши кохання та злагоди на довгі роки.
Так і вийшло! Ось уже 45 літ ми живемо в любові, ніколи не сваримося. У нас – четверо чудових дітей. Старший син – Рустам. Це я його так назвав, і дружина погодилася. Подивився колись у дитинстві індійську кінострічку «Рустам і Сухрам». І так це мені запам’яталося! Красиве ім’я, незвичайне. Чомусь мені хотілося, щоб син став дипломатом, мандрівником… Втім, він – задоволений своєю справою – спочатку працював учителем математики, а тепер трудиться програмістом та інженером-технологом на пивкомбінаті. У кожного – своє покликання; й добре, що син вранці із задоволенням вирушає на роботу, а увечері, щасливий, повертається додому. Так і має бути!
Молодший син Микола (він – як і я, Микола Миколайович), здобувши аграрну освіту у вузі, трудиться в Ічні інженером-механіком. Донька Наталя закінчила Ніжинське медучилище, працює медсестрою, мешкає в Ніжині. А наша дочка Іра (вони з Колею – близнята!) – зараз у декретній відпустці. За фахом – технолог молочного виробництва. У неї двоє діточок – десятилітня Діана та маленька Ліля.
Взагалі, у нас – вісім онучок, всі – дівчатка! Лада закінчує Ніжинський педагогічний ліцей, вступатиме до університету. Вона написала дослідницьку роботу й посіла перше місце в області. А Діаночка Швидченко пише вірші, вона – переможець міжнародних літературних конкурсів у Дніпропетровську (тепер – Дніпрі) та Ялті, здобула перше місце й на Чернігівському обласному літературному конкурсі «Золоте перо». Щойно у неї вийшла вже друга книга поезії (дякую нашому знаному земляку-меценату Вікторові Кияновському). Тобто внучки нас теж радують!
Я – член Ічнянського об’єднання літераторів «Криниця». Отримав почесну нагороду «Золота Ніка» на Міжнародному літературно-мистецькому фестивалі «ЯЛОС». Вірші пишу для своєї єдиної й неповторної Наталі, Богом даної дружини:
* * *
Ми підемо, де явори високі
На воду річки посилають тінь,
Де нас берізки почастують соком,
Як частували сотні поколінь.
Ми підемо, де пишний дуб з вербою
Не розлучаються завжди й на мить.
Де ясен денно з ніжною любов’ю
Про щось тополі тихо гомонить.
Ми підемо, де роси, мов перлинки,
Де простір неба не закрив туман.
Там ложе з квітів вистелять барвінки,
Де обійму стрункий дівочий стан.
Нас зачарують співи солов’їні,
Що заблукали в темряві ночей.
І спалахну я від твоїх обіймів,
Від ніжності закоханих очей.
Записав Сергій Дзюба
