Марію Миколаївну Овсієнко на Городнящині Чернігівської області знають чи не всі. Майже три десятиліття вона була директоркою Городнянської централізованої бібліотечної системи, яка складалась з центральної бібліотеки й 43 бібліотек-філій.
Шлях у чарівне й захоплююче царство книжок для неї почався з самого дитинства, адже ледь познайомившись з літерами, маленька Марія з книгами вже не розлучалась. «Мені іноді здається, що я не знаю яке я слово вимовила першим – «книжка» чи «мама», – жартує Марія Миколаївна. І поринає спогадами в дитинство.
– Я народилась у Вихвостові у грудні 1958 року, у звичайній родині трударів – Титорчуків Миколи Івановича і Галини Іванівни, – каже пані Марія. – Марією я стала випадково, бо спочатку мене назвали Танею, але тітки Катя і Галя сказали: «Ні, тільки Марія – яке гарне ім’я». Ще йдучи в армію, батько попросив свого товариша Валентина, щоб він наглядав і охороняв його наречену від небажаних женихів. Прийшов з армії і одразу одружився з мамою. У мами була дуже гарна весільна сукня світло абрикосового кольору і фата, хоча до цього всі дівчата у селі йшли заміж у віночках. Так забажав тато – він хотів, щоб його наречена була особливою, найгарнішою. Батьки мої одружилися пізньою осінню. Було дуже брудно й холодно, але своє світле, сонячне кохання вони пронесли через все життя, і ми росли, зігріті його теплом. Після весілля тато перейшов жити у прийми (так кажуть у селі, коли не хлопець веде дівчину жити до своїх батьків, а навпаки). Мамину маму звали Уляна Лук’янівна, і жили вони ближче до центру села, татова ж родина мешкала на хуторі Горбаха, який був своєрідною окраїною Вихвостова. Це й стало вирішальним фактором у виборі молодят де їм оселитися після весілля. Але ми, онуки, залюбки гостювали у бабусі в Горбасі і затамувавши подих всотували історію свого родоводу, якою з нами щедро ділилася бабуся – татова мама.
Взагалі то Титорчуки ведуть свій рід з Волині. Але звідти, з Волинської губернії, з села Волосова, що належало до Котелянської волості тодішнього Житомирського повіту, їх вигнала столипинська реформа 1906–1913 років. Таким чином у пошуках кращої долі подружжя Іллі Мойсійовича та Марії Данилівни Титорчук у 1912 році купило землю на Чернігівщині, в хуторі Горбаха. В родині було шестеро дітей – Оксана, 1896 року народження, Василь з 1900 року, Іван з 1904 року, Марта з 1908 року, та Домка і Таня, які народилися вже тут, у Горбасі, в 1914 та 1918 роках.
Родина була дуже працьовитою. Всі Титорчуки любили землю і натхненно, не покладаючи рук, на ній працювали. Всі чоловіки в їхньому роду були гарними майстрами – як кажуть, мали золоті руки. Будували хати, клали печі та груби, робили діжки, цебра, ремонтували взуття, займались плетінням з лози. Любили техніку, вміли самостійно її ремонтувати. Мабуть, тому першим борцем за врожай, першим трактористом у місцевому колгоспі був Іван Ілліч Титорчук. Та якось його як передовика направили в село Вишневе, яке люди за звичкою називають Свинопухами, та там і залишився, не повернувся до родини. Його дружина Євгенія Прохорівна залишилась сама з чотирма дітьми на руках. Батько Марії Миколаївни Микола був найменшим, четвертим. Йому тоді виповнилось лише два роки. Важко було самотній жінці у селі з малечею. Але вона все своє життя присвятила тому, щоб поставити їх на ноги й дати достойний старт у житті. А попутньо вчила шанувати свій родовід, берегти його кращі традиції та примножувати їх.
– Бабусі все вдалося, я й досі захоплююсь її стійкістю і життєвою силою, – каже пані Марія. – Тато мій Микола Іванович був трактористом. Його фото завжди красувалось на Дошці пошани. Орав односельцям городи від колгоспу, так усі просили саме його виорати їхні наділи – щоб добре велось і родила городина. Та й всі діти міцно стояли на рідній землі, яка давала їм наснагу й достаток. Всі побудували собі гарні хати, трудились та виховували дітей, які виросли достойними людьми. Так, Марія Пищик довгий час завідувала продовольчим магазином у Чернігові, Надія Прохорчук працювала майстром консервного цеху Городнянського заводу продтоварів, Валентина Ільяс – директором Городнянського міського будинку культури (зараз вона у декретній відпустці), Тетяна Титорчук була заступником начальника відділу соціального захисту, нині головний спеціаліст відділу з питань соціального захисту Городнянської міської ради. Та всіх і не перерахуєш.
Але за свою віддану працю багато членів родини Титорчуків нагороджені Почесними грамотами Міністерств, обласної та районних рад та адміністрацій. Славний політ і розмах у нащадків Титорчуків. Наші корні – то наша життєдайна сила. Тому й бережемо пам'ять свого родоводу.
Про бабусю Євгенію Прохорівну ( її всі кликали Йовгою) Марія Миколаївна говорить з особливим теплом:
– Усім нам, онукам, вистачало місця в її невеличкій хаті-мазанці з солом’яним дахом та земляною призьбою. Сіни, комора і одна кімната з чотирма маленькими віконцями. По глухій стіні зліва стояла піч. Від печі до грубки був дощатий настил для спання – піл. Над полом була закріплена жердина для повсякденного одягу. На полику завжди спала бабуся Йовга. Далі стояла грубка, дерев’яне ліжко. Між вікнами, що виходили на вулицю, стояла скриня, накрита полотняною вишитою скатертиною. Далі стояв стіл у правому кутку, над яким розвішувались ікони (образи) та найкращі рушники. Бля столу стояли пересувні ослони – лавки. На стінах висіли фото родини та вишиті картини. Долівка була земляна, яка раз на тиждень змазувалась глиною. На стелі були дерев’яні балки – трями, в одній з яких був вбитий залізний гак для дитячої колиски. Скількох малюків було випещено там дбайливими бабусиними руками!
Мама Марії Миколаївни Галина Іванівна до того, як вийшла заміж, працювала у дитячому садку Вихвостова нянею. А вже потім – на птахофермі, на колгоспному полі. Була ланковою, і хоч закінчила тільки три класи школи, але з легкістю обраховувала площу зібраного льону. Як і всі жінки з роду Титорчуків, була дуже працьовитою і любила свою роботу. На той час у колгоспі вирощували також тютюн і кок-сагиз. Багато хто з нас навіть і не уявляють що це за рослина. А на той час її вирощування було дуже поширеним. Це така трав’яниста рослина з роду кульбабових, молочний сік якої містить каучук. Її треба було здавати державі в готовому, тобто сушеному вигляді – для цього кожну рослину нанизували на жердину й висушували. Кожен рік колгоспним трударям доводився план по здачі кок-сагизу й тютюну державі.– А ще у Вихвостові була своя олійниця і млин – каже Марія Миколаївна. – Люди приїздили до нас із сусідніх Куликівки й Івашківки намолоти борошна й набити олії. А так як наша хата була неподалік, то люди завжди зупинялись у нас, грілись зимою поки мелеться борошно й набивається олія, бо були великі черги. Мама пригощала їх соліннями власного приготування. Овочі вона квасила у великих діжках – одна діжка десь відер на п’ять огірків, помідорів чи то капусти. А ці діжки робив своїми руками мій дід Іван Ілліч. Смак овочів з дубових діжок дійсно неймовірний. Не зрівняти з тими, що квасяться у сучасних скляних слоїках. Батьки обоє були в роботі та господарських клопотах. А ми росли, як і всі діти. Що найяскравіше пам’ятається з того періоду – це наша школа і наші чудові вчителі.
Марія Миколаївна каже, що коли після закінчення восьмирічки з відзнакою за відмінне навчання вона поїхала в Канів навчатися в культурно- просвітницьке училище, на бібліотечний факультет, то всі викладачі, побачивши рівень знань дівчини, думали, що вона закінчила міську школу. Вона й сьогодні з теплом згадує свою першу вчительку Матрону Омелянівну Кондренко і свого класного керівника Галину Ларіонівну Качан. А ще всі вихвостівські школярики обожнювали буфетницю Марію Пилипівну Кондетну і кухарку Варвару Кирилівну Плотнікову. Марія Пилипівна робила дітворі скибки зі сливовим та яблучним повидлом. Скибка з чорного хліба в шкільній їдальні коштувала чотири копійки, з білого – п’ять, а повний шкільний обід коштував 15-20 копійок. Той смак хліба і досі згадується як неповторний смак дитинства. Мама Марії вдома пекла лише чорний, житній хліб. А коли дівчина приїхала у Канів, то там білий хліб був звичним. Для неї ж то видавалось дивним, бо вдома, у Вихвостові, з білого борошна пекли тільки солодкі булки та пироги.
Навчання в Каневі для Марії видавалось дуже цікавим. Щонеділі студенти ходити на Тарасову гору – зустрічати гостей з квітами.
– Пам’ятаю, тоді було 362 дерев’яні сходинки для підняття на Чернечу гору, – каже Марія Миколаївна. – Але тоді ми бігали легко й залюбки по тих сходах. На горі завжди відбувались цікаві зустрічі з письменниками, поетами, артистами, зарубіжними гостями. Я була в захопленні від можливостей бачити й пізнавати цікавих людей, людей-легенд. Адже любов і інтерес до краєзнавства нам усім ще в школі привив наш відомий краєзнавець, літописець села вчитель Микола Павлович Таратин. Тож, вже прийшовши на роботу в городнянську бібліотеку, я разом з колективом із захопленням долучилась до краєзнавчої роботи. Ми почали збирати свідчення старожилів, організовували народознавчі кімнати, видавали краєзнавчі матеріали, робили краєзнавчі виставки для городнянців і гостей міста під час різних святкувань. Збирали місцеві діалекти й навіть розробили настільну гру «Городнянський сундучок», з якою зайняли перше місце на загальному тренінгу серед Київської, Сумської, Полтавської та Чернігівської областей. На жаль, на Менщині втілили схожу ідею в життя, а наша так і залишилась проєктом. Моєю наставницею в роботі була Тамара Петрівна Савоста. Ми й досі (з 1977 року) дружимо, спілкуємось, радимось одна з одною. Її життєвий досвід завжди стає мені в нагоді.
Згодом Марія Миколаївна, продовжуючи працювати, закінчила історичний факультет Чернігівського державного інституту імені Т.Г.Шевченка. Її «біблотечний» стаж становить 37 років, з них 27 – директоркою централізованої бібліотечної системи. Пані Марія каже, працювалось їй легко й цікаво. Колектив був дружний, легкий на підйом, всі закохані в свою справу. Вона як директорка об’їздила і обходила всі села та бібліотеки Городнянщини. Їй трохи прикро, що нині попит на читання друкованих видань падає, бо їх замінюють сучасні інформаційні технології. І в той же час вона пишається своїми колегами, які продовжують її справу, тим, що сучасна бібліотека не протиставляє себе інтернету, а навпаки – широко використовує його у своїй роботі.– Зараз я вдома, на заслуженому відпочинку, та й хвороба підкосила здоров’я і моє, і чоловіка Віктора, – каже Марія Миколаївна. – Він практично прикутий до ліжка, а я – справляюсь за допомогою візочка. Нам на допомогу приходять працівники Центру надання соціальних послуг, очолюваного Наталією Семеновою. Дуже вдячна я і керівниці, і її підлеглим, що вони дарують свою турботу й тепло, допомагаючи таким, як ми людям. Дякуючи їм я не почуваюсь безпорадною – навіть мрію створити електронну версію історії Вихвостова. Адже я мала щастя працювати з краєзнавцями району Іваном Петровичем Дудком, Михайлом Кириковичем Єрмоленком, Олександром Івановичем Седнем, Михайлом Іллічем Євсієнком, Миколою Павловичем Таратином, працівниками музеїв, вчителями історії, старожилами міста і сіл. Взагалі на моїй життєвій дорозі завжди зустрічались тільки хороші люди, які вчили мене жити правильно і справедливо. Вчили робити добро людям, жити правильно на землі, зберігати пам'ять свого родоводу і лишати добрий слід по собі.
Усі світлини — з сімейного архіву Марії Овсієнко
Алла Мачача
Новини Городнянщини
