Гарячий регіон. Через це невеличке місто пролягає лінія фронту. На східній околиці тримають позиції наші підрозділи, а трохи далі, ближче до Донецька, але також у межах міста – ворожі вогневі точки, з яких регулярно ведеться прицільний вогонь.
Мар’їнка розташована фактично впритул до окупованого Донецька, до нього пішки хвилин двадцять, не більше. А до позицій бойовиків тут узагалі десятки метрів. До війни в місті жили досить заможні люди, сьогодні ж їхні котеджі — це жалюгідні руїни з дірявими стінами, пробитими дахами, горілі в пожежах. Тут усе нашпиговане мінами й розтяжками, а вулиці й відкриті місцини прострілюють снайпери. Бойовики в містечку застосовують свою улюблену підступну тактику — використовують житлові будинки як прикриття для ведення вогню по позиціях наших військ, розраховуючи, що ті не стрілятимуть у відповідь.
До позиції ВОПу з КСП батальйону добираємося на авто, заздалегідь екіпірувавшись у броню. Нас супроводжує командир роти Віталій. Він — випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Торік після випуску за розподілом потрапив у Повітряне командування «Схід», де служив командиром взводу в роті охорони. Проте не довго, адже за власним бажанням перевівся до бойової частини, командував взводом, а тепер ротою. До речі, його мати Ольга ще з 2015 року служить заступником командира розвідроти, виконує бойові завдання на передовій, нагороджена орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 2013 року вона благословила Віталія на військову службу, а коли прийшла війна, й сама одягла однострій.
— У нас дуже важка ділянка фронту, — розповідає ротний, — люди живуть у сусідніх будинках, у них є й маленькі діти. Тож вогонь ми відкриваємо лише в крайньому разі, коли дійсно безвихідь. Допомагаємо, чим можемо, оберігаємо. Але є й такі місцеві жителі, що їх доводиться остерігатися. В одного у дворі не так давно знайшли схрон зі зброєю. А загалом наші позиції добре пристріляні противником. Б’ють із РПГ, СПГ, «Утьосів». Також працюють групи снайперів. У перші дні ротації у нас були втрати, були і «трьохсоті», і «двохсоті». Один солдат вів спостереження з бійниці, снайперська куля влучила під праве око. А він висунувся не більше ніж на 30 секунд. Відтоді ми повністю змінили систему бойових чергувань, систему вогню й оборони, обладнали хибні позиції. Велику увагу приділяю підготовці бійців до ведення бойових дій у місті. Наш противник, за даними розвідки, — 100-та ОМСБр ЗС РФ. Їхні основні сили закріпилися на шахті «Трудівська», на териконі «Крокодил». У них близько двох десятків БМП, танків, протитанкових і протиповітряних засобів. Найбільше нам допікають снайпери, стріляють щодня. Одного разу я з побратимом спостерігав за шахтою, куля пролетіла між нами, за десять сантиметрів від голови. Від її посвисту ще напевно з півдня дзвеніло у вусі, — усміхається Віталій.
І ось ми на позиціях взводного опорного пункту. На перший погляд, звичайна вулиця, одноповерхові будиночки, дворики за огорожами. Підходимо ближче. Нас зустрічає командир взводу Олександр. Заходимо за ним у двір — і ось тут усе стає зрозумілішим. Двір, де ми стоїмо, від противника захищає стіна з габіонів, ящиків і мішків з піском. З-за будинку виглядають глибокі траншеї та інші укріплення. Помічаю немолодого чоловіка з кошеням на руках. Борисовичу 58 років. Він говіркий і, що відразу впадає у вічі, хазяйновитий. До служби працював завучем у спортивній школі на Херсонщині. Показує мені свої «хороми», господарство, розповідає про побут на передовій.
Заходимо в будинок. Умови для проживання бійців тут, без сумніву, значно кращі, ніж у полях або лісах. На кухні досить затишно: зручний стіл, стільці, є посуд, електрична й газова плити, навіть пральна машинка й комірчина для зберігання продуктів. В інших кімнатах — ліжка для відпочинку, шафи й неабияка цінність взводу — своя бібліотека. Книжки купують самі, привозять з дому, отримують від волонтерів.
— Усе це нам лишили господарі, — розповідає головний сержант взводу Борисович, — вони нині живуть в іншому будинку, в безпечнішому районі міста. Спочатку поставилися до нас із недовірою, але подумали, що буде кому доглянути за їхнім скарбом, і дозволили нам тут розташуватися. Ми підтримуємо порядок, звісно, нічого не шкодимо.
— Я в бригаді з 2017 року, — ділиться Борисович. — Раніше не міг, бо ми з дружиною ростили трьох прийомних синів, яких узяли з інтернату. Нині хлопці вже дорослі, живуть своїм життям. От я і вирішив, що можу послужити Батьківщині й на передовій. Здоров’я дозволяє, бо зі спортом дружу, не палю і не випиваю. Раніше дітей учив, як потрібно захищати Україну, а нині сам цим займаюся. Про школу й тут не забуваю. Познайомився з педагогами з місцевої школи. На перше вересня ми першокласникам підготували подарунки. Кожній дитині, а їх усього 12, купили зошити, альбоми, папки, пенали, олівці, ручки, пластилін та іншу канцелярію. А також іменні чашки з написом «Першокласнику». Хочеться, щоб діти, незважаючи на війну, старанно вчилися, щоб знали, що військові теж про них пам’ятають.
На опорнику кожен зайнятий ділом. Хтось готує обід, інші бійці укріплюють позиції, несуть чергування. А сержант Віктор обслуговує свій ПКМ. Знайомимося. Чоловік родом з Вінниці. На війні з 2015 року. Це в нього вже третя ротація. Раніше служив у мехбаті танкової бригади. За плечима Віктора бої поблизу Попасної, Новозванівки, Троїцького, Талаківки.
— Найстрашніші обстріли, — згадує сержант, — я бачив на Світлодарській дузі, на позиціях поблизу Калинового. Це було взимку. Ми саме займалися обладнанням позицій. І раптом почалися «приходи». Земля здригалася. 82-мм, 120-мм міномети, артилерія — САУ 2С1 «Гвоздика», переносні «Партизани», танки. По декілька разів на день нас тоді обстрілювали. Не кожен таке й витримає. А хто витримав, уже нічого не боятиметься.
Із командиром взводу Олександром оглядаю позиції.
— Учора ввечері противник нас обстріляв з відстані 150–200 м з автоматів і кулеметів, також били з АГС і підствольників. Ми не відповідали, — ділиться взводний. — На найнебезпечніших ділянках звели стіни з мішків з піском. Ця стіна захищає як від снайперів, так і від корегувальників. Нині це найбільша загроза.
Щоб потрапити на сусідній СП, нам треба піднятися на терикон. Підходи пологим спуском прострілюють снайпери. Тож дорога одна — трохи не вертикальною стежиною довжиною понад 80 м, тримаючись за мотузку з вузликами.
На цьому своєрідному «орлиному гнізді» нас зустрічають два молоді бійці — Олександр-молодший і Олександр-старший. Правда, різниця у них зовсім невелика, старшому — 25, молодшому — 23. Противник намагався зігнати їх з гори мінами й гранатами, проте безуспішно. Однак постійно чергує снайпер. Висунути голову тут рівнозначно самогубству.
— Снайпер б’є надзвичайно прицільно, — демонструє Сашко-молодший дірку в «голові» — чайнику, обгорнутому камуфльованою тканиною, що використовують як приманку для снайпера.
— Із цього терикону все видно як на долоні, — каже Сашко-старший. — Ми контролюємо всю місцевість, усі переміщення ворога. Тому він так і біситься.
Три роки тому бандформування атакували Мар’їнку, намагалися її захопити, та отримавши гідну відсіч і втративши багато найманців, облишили цю справу і накивали п’ятами. Опір наших бійців показав, що без значних втрат терористам не вдасться вибити їх з позицій, і бойові дії перетворилися на позиційні протистояння, які будь-якої ночі можуть знову перерости в повноцінну війну, як це було тоді в Мар’їнці. А отже, наші опорні пункти повинні постійно бути готовими до відсічі, тільки це стримуватиме ворога від нових атак.
На першому фото: Пробита кулею імітація голови в шоломі
Олександр ПАРІЙ. Фото автора, спеціально для видання sknews.net
