«І поклав свій безсмертний мазок…»
Дмитро Романович Шупта народився 20 січня 1938 р. на Полтавщині в багатодітній родині козаків. Українець. Освіта вища, медична. Закінчив із відзнакою Кримський медінститут. Працював лікарем, викладачем хірургії. Його поема «Терези», вилучена спецорганами ще в 1956 році, спричинила до того, що поета увесь час називали «українським буржуазним націоналістом». Був знайомий із Василем Стусом. У 1983 році Д. Шупту заарештували, йому інкримінували зв’язок із польською «Солідарністю». В’язень сумління, член Руху Опору в Україні у 1960—1990 рр. У Лук’янівському СІЗО (1983—1984) до нього застосовані найжорстокіші тортури, тож, втративши здоров’я, він уже не міг працювати хірургом.
Нині – член НСПУ та НСЖУ. Має понад 60 книжок лірики, а також – 17 музичних видань. Лауреат міжнародної Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша та Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди, а також інших нагород. Заслужений працівник культури України.
Громадсько-політичний діяч. Генерал-отаман Українського Козацтва. Учасник Помаранчевої революції і Революції Гідності, волонтер. Мешкає в Одесі.
Флорентійський вигнанець
Сергієві Дзюбі
Скажіть ви, Дніпре, Удаю і Ворскло,
Допоки в рабстві нидіти рабу?
Пішов наперекір Донаті Корсо
І супір владі став на боротьбу.
До благ собі позачинявши двері
Раптово і, мабуть же не упивсь, –
Став «білим Лельфом» Данте Аліг’єрі –
У таборі ворожім опинивсь.
Це – те, що нам Полтава і Батурин.
Від ворога не діждешся добра.
Якщо твій ворог – брат дружини – шурин,
Тоді чого чекати від швагра.
І плач дітей і ґвалт дружини Джемми,
Й вигнання, гірш розверзлости боліт…
І кров’ю ненаписані поеми
Ніколи вже не з’являться на світ.
Рафаель
Тетяні Анатоліївні
Прикро чувся вигнанцем старим
Гетьман в серці із болем пропажі.
А йому італійські пейзажі
Уявлялися – Падуя й Рим...
На південних умбрійських горбах
По виткій щебнуватій дорозі
Піші йшли й дехто їхав на возі,
І скрипіла велика гарба.
Неквапливо ішла молода
Із Флоренції гожа селянка –
Поверталась додому смуглянка.
В балці тихо журчала вода.
Зеленів колосистий засів,
Пахла м’ята духмяна і смілка...
У правиці горіхова гілка –
Відганять від волів оводів.
На відгалі в тіні сикомор
Підійшов до селянки невгадний,
Щиро виказав приязнь ошатний –
Уклонився привітний сеньйор.
Елегантно бриля свого зняв,
Щоб не зовсім красуню збентежить
В цьому випадку, як і належить,
Заручився, що він – не з прояв.
Лицар надто збентежився й сам.
Випадала нагода щаслива...
Говорив він, що донна вродлива,
І та правда була, як бальзам.
І вона зашарілась тоді,
Що це трапилось серед дороги,
Що в пилюці невзувані ноги,
Що обоє такі молоді.
Він зізнався, як снилась йому,
Не якась там, а саме ця донна.
І була в цьому правда резонна,
Що відома йому одному.
Чи погодиться, скромна, вона
Позувать для нової картини?
Він спитав, як в земної людини,
Не образить її новина?
Говорив про можливий сеанс
Об годині благословенній.
Тим художником був тоді геній,
Час той потім назвуть – Ренесанс.
Зголосилася донна на це,
І митця запросила додому,
Де зраділо простому прийому
Мигдалеве рясне деревце.
Познайомились. Муж-каменяр
Випив з гостем вина запашного,
І козячого сиру смачного
З’їли в тіні високих чинар.
Ще дрімав однолітній синок –
Їхнім первістком гість любувався.
Потім майстер за пензля узявся
І поклав свій безсмертний мазок.
Калігула
Страшна була в Калігули розплата:
Присудник мусив злизувать пергамен,
Чи грізне покарання батогами
Очікувало борзописця-брата.
Не кожному, кого минула страта,
Вдалось міняти необачний намір.
Коли у душах словоблудний гамір
Стихав – мовчала братія строката.
Світились німби іноді над ними,
На інших наростало добре сало,
Але вони зосталися німими –
До нитки язики свої зчесали.
Нещасні безголосі херувими
І галасливі віддані васали.
Дмитро Шупта