Апеляційний суд Чернігівської області залишив без змін рішення Деснянського районного суду міста Чернігова у так званій «справі дезертирів». Одна із медиків, яка самовільно залишила місце служби буквально на другий день після початку активних боїв за Чернігів і була звільнена за прогули керівником військового госпіталю, позивалась до установи (котра, до слова, є водночас військовою частиною) стосовно свого поновлення на роботі та компенсації втраченого заробітку за час вимушеного прогулу з відповідним записом у трудовій книзі. Справа обіцяла бути цікавою ще й через те, що чоловіком позивачки є донедавна чинний керівник Чернігівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері.
Відсутність на роботі пояснила евакуацією дітей
64 тисячі гривень за три місяці «вимушеного прогулу», поновлення на роботі та відповідний запис у трудовій книзі.
Справа єдиного лікаря-кардіолога Чернігівського військового госпіталю молодшого лейтенанта запасу Альони Барановської залишилась майже не поміченою чернігівськими ЗМІ. Можна припустити, що питання втечі з палаючого міста є доволі незручним для багатьох, в тому числі і для журналістів. Однак, коли мова йде про медиків, то тут річ – набагато складніша, адже під час війни всі вони є військовозобов’язаними.
З Чернігівського військового госпіталю, який є військовою частиною і має відповідно номер, свого командира й особовий склад, місце служби покинули четверо медиків. Всі виїхали в перші дні повномасштабного ворожого вторгнення, у всіх однакові причини – порятунок дітей. Всіх їх, відповідно, командир установи звільнив за прогули.
Саме обстрілами, неможливістю повернення та евакуацією дітей пояснювала причини відсутності на роботі лікар-кардіолог військової частини А 3120 Альона Барановська.
У своєму позові медик зазначила, що 24 лютого, у перший день вторгнення, вона виконувала свої службові обов’язки на посаді лікаря-кардіолога. А з 25-го по 27-ме лютого разом із двома малолітніми дітьми три доби провела в підвалі через системні обстріли. Саме у зв’язку з цим вона начебто не змогла прибути до військової частини. Відтак 27-го лютого молодший лейтенант запасу Альона Барановська ухвалила рішення про евакуацію за межі Чернігова, про що, як стверджує її адвокат, вона начебто повідомила госпіталь. У подальшому через обстріли та, як переконує пані Барановська, заміновані під’їзди до Чернігова, вона не мала можливості прибути на робоче місце. 14-го березня наказом командира частини полковника медичної служби Олександра Слєсаренка Альону Барановську було звільнено за прогули. Кожен день прогулу було зафіксовано у журналі обліку робочого часу.
Інший бік медалі
Це – формальний бік справи: позов цивільний, право громадянина на нього визначено Конституцією та Законами України, але є й інша, як то кажуть, сторона медалі – морально-етична. І саме на ній наголошували колеги пані Альони, які з’явились до судової зали. Значна частина з них так само має власних малолітніх дітей, котрих вони не бачили понад місяць за час облоги Чернігова, бо не мали й вільної хвилини не те що на побачення, а на елементарний відпочинок. Які душевні страждання пережили ці медики – відомо тільки їм та Всевишньому!
Кожен, хто у той нелегкий і водночас героїчний період перебував в Чернігові, знає, що смерть чекала всюди, що обстріли були цілодобовими, а людям доводилось буквально виживати. У надважких умовах працювали й героїчні медики Чернігівського військового госпіталю, які залишились вірними присязі та не зоставили напризволяще ані поранених, ані цивільних. Що було б, якби кожен із них кинувся рятувати себе?
З категоричною та емоційною промовою перед суддівською колегією виступив Герой України, командир госпіталю Олександр Слєсаренко: «Барановська стверджує, що вона є берегинею для своїх дітей. А як же інші медики, інші матері-військовослужбовці? Їм всім теж за прикладом Барановських потрібно було втекти та пропустити велике вороже угрупування, що прямувало на захоплення столиці? А як поранені, які потребували допомоги, адже Барановська, нагадаю, була єдиним медиком-кардіологом? А діти нашого госпіталю – не менше 50-ти, які сиділи в сирих підвалах без води, світла та тепла? Нам всім треба було втікати за прикладом Барановських, рятуючи себе та своїх дітей, зрадивши і не виконавши свій священний обов’язок із захисту Батьківщини?».
За словами полковника медичної служби, як військовозобов’язана молодший лейтенант медичної служби запасу Альона Барановська не мала права залишати госпіталь під час війни…
Те, що командир частини ухвалив юридично правильне рішення, підтвердив Деснянський районний суд міста Чернігова. Втім, колишньому кардіологу військового госпіталю того виявилося замало, і вона скористалася правом на апеляцію. Показово, що на жодне із судових засідань вона не з’явилась. Замість неї виступали адвокати – спочатку один, потім інший. Зрештою, апеляційна інстанція залишила рішення Деснянського районного суду Чернігова без змін. Особливо суддів здивували доводи адвоката Барановської про те, що її чоловік у перші дні війни буквально виконував функції і прокурора, і судді…
Справа прокурора
Таку наполегливість в бажанні реабілітуватись полковник Олександр Слєсаренко пов’язує саме з чоловіком своєї колишньої підлеглої – екс-керівником Чернігівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Дмитром Барановським.
«Ця справа висвітлює ганебне явище для нашої держави, – коментує Герой України. – Чоловіком Альони Барановської є керівник Чернігівської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері, полковник запасу Дмитро Анатолійович Барановський, який ганебно втік із бойового посту, злякавшись смерті, замість того, щоб особистим прикладом і силою законів по обороні держави надихати на дії проти рашистів оборонців Чернігова. Намагаючись себе реабілітувати та використовуючи своє службове становище, він прагне будь-що виграти судову справу і довести у суді, що захищати Україну не потрібно, – переконує Олександр Слєсаренко. – Інваліди, жінки, пенсіонери у перші дні вторгнення пішли в територіальну оборону та своїми тілами закрили шлях ворогу. Обласний прокурор Василина Сергій залишився обороняти місто, прокурор Дмитро Розенко загинув, обороняючи Чернігів, а сім’я Барановських втекла і другий суд поспіль намагалась виправдати своє дезертирство та ще трьох дезертирів з військового госпіталю».
Зрештою, Апеляційний суд поставив другу крапку в цивільній історії. Чи буде третя у вигляді касації – невідомо! Ясно одне: в Україні більше немає тилу, нам немає куди відступати, немає куди бігти, немає другої України, тому треба стояти до кінця, як стояли прості чернігівці, як стояли і стоять героїчні захисники міста-фортеці. Так, і тільки так, можна перемогти!
Віталій Назаренко
