Марія Йосипівна і Василь Нікіфорович разом вже понад 60 років. Дружині виповнилось 82, її чоловік на чотири роки старший. Колись, замолоду, він був її надією й опорою, таким залишається й зараз, а вона для нього, крім коханої й ніжної супутниці життя, тепер стала ще й вухами й зв’язком з довколишнім світом, адже роки забрали в нього слух.
Марія Йосипівна родом звідси ж, з Пекурівки (Городнянщина,Чернігівська область). А Василь Нікіфорович потрапив сюди з Конотопу випадково – приїхав у клуб разом з учасниками художньої самодіяльності зі свого села. Тоді часто їздили з концертними програмами в інші села – людей порадувати і себе показати.
– Тоді якесь свято в селі було. Я до клубу прибігла разом з іншою молоддю, подивитися виступ конотопців, – згадує господиня. – Серед артистів на сцені був і Василь. Його не можна було не помітити – так гарно співав і грав на бубні. Коли концерт скінчився, він підійшов до нашого гурту пекурівських хлопців і дівчат. Поговорили, на тому й розійшлися. Він з ансамблем поїхав у Конотоп, а ми – розійшлись по своїх домівках. А наступних вихідних Василь вже приїхав до нас у клуб сам. Знайшов мене, я йому, видно, ще тоді сподобалась, провів до двору. І з того дня ми не розлучаємось вже більше 60 років.
Не зважаючи на вік, у їхніх очах живе молодий вогник. У повітрі витає ніжність, яку вони й досі відчувають одне до одного. Саме собою в голові з’являється непереборне бажання спитати про секрет такого щасливого шлюбу. Марія Йосипівна посміхається:
– Та нема ніякого секрету. Усього було в житті за 60 спільних років. Але погане не пам’ятається. Просто треба одне одного розуміти. Я його не ревнувала ніколи і він мене – теж. Я без нього їсти не сяду, і він без мене. Якщо на городі чи по господарству запізнюсь до столу – ніколи без мене не обідатиме й не вечерятиме. Завжди разом, не було такого, щоб порізну. Нам за роботою, за дітьми ніколи було сваритись. А робили ми з ранку й до пізнього вечора. Ні я, ні він жодного разу у відпустці не були. Ото хіба ввечері чи у свято вийдеш на вулицю, сядеш з сусідськими дівчатами на скамейці. Хтось слив принесе – співаємо і їмо ті сливи. Здавалось, смачнішого за ті сливи нічого не було. Бідність кругом була, раділи кожній ягідці.
Марія Йосипівна працювала в колгоспі телятницею, а її чоловік, як каже вона, «дороги в Пекурівці слав». Розбивали великі кам’яні брили і ними встилали піщану дорогу. Важка то була праця. Ще й зараз вулиці вкриті тим кам’яним брусом, що клали його руки.
Грошей у колгоспі не давали. Робили за трудодні, за «палички». Коли бригада дорожніх будівельників розпалася, Василь Нікіфорович теж перейшов працювати у колгосп скотником. Окрім важких щоденних буднів на фермах, доводилось працювати на нормах картоплі, буряків і тютюну. За буряки й картоплю ставили «палички», а от за тютюн давали цукор. За цією примхливою рослиною доглядати було непросто. Запрягали коней і бочками возили воду та поливали. А поливати треба було щодня.
До розмови долучається донька Масляних Надія П’ятковська. Вона старостою в Пекурівському старостинському окрузі, до якого входить ще й Політрудня. Нелегка ноша як для жінки. Однак надія справляється. А батьки її в цьому всіляко підтримують.
– Нас у мами з татом було троє, – каже вона, долучаючись до розмови. — На жаль, наша Валентина, моя старша сестричка, вже п’ять років як пішла в кращий світ. То великий біль для нашої родини. Наша мама дуже трудяща. І нас, дітей, змалечку привчала до роботи. У нас всі обов’язки були поділені. Я качкам кришу, брат кролям косить. Господарство було велике. Держали по дві-три корови, свиней по троє, кур, качок, кролів по 50 голів було. Мама за все життя ні з ким не сварилась. До неї завжди приходили радитись. І зараз за порадою ходять. А нас, малих, завжди навчала, що менших не можна ображати, а старших треба шанувати. Отака наука.
Надія каже, що дуже любила в дитинстві зимові свята. Тато із сусідськими хлопцями й дівчатами ходив колядувати та щедрувати. Завжди переодягався в якийсь образ – мабуть, участь замолоду в художній самодіяльності не минулася даремно. На моє прохання згадати якусь щедрівку Марія Йосипівна із задоволенням заводить пісню. Чоловік і донька з ніжними усмішками милуються нею, а хата наповнюється не тільки мелодією й талановитим виконанням пісні, а й особливою атмосферою, душевним теплом і якоюсь життєвою мудрістю.
Як замовкла мелодія – знову полилась розмова. Згадалось дитинство – нелегке, повоєнне. У війну ж бо Марії Йосипівні тільки рік виповнився.
– Тож якось моя мама відправила старшу мою сестру, Наташу, до свого діда по сокиру, щоб дров нарубати. Наташі шість років тільки виповнилось. А по вулиці в селі саме німці ходили, вона злякалась і повернулась. Тоді мама зі мною на руках і Наташою пішли по ту сокиру, бо терміново треба було – не морозити ж дітвору. А коли повернулись – наша хата вже палала. Мо’ та сокира і врятувала нам життя. Мій дядько Федір мав тільки одне око, на війну його не забрали. Тож і сказав моїй мамі: «Давай, Варко, будемо будуватись». Важко було. Їздили коровою, возили ліс, дрова. Треба ж було десь жить. Батько був на війні, а нас у мами п’ятеро на руках залишилось…
Поринувши у непрості спогади, Марія Йосипівна враз смутнішає. А тоді її погляд зустрічається з поглядом чоловіка. І її обличчя враз світлішає:
– Кажу ж, усякого було в довгому житті. Але не скаржусь на долю – ми онь дім збудували, посадили сад, трьох дітей виростили. Маємо шість онуків, п’ятеро правнуків. Як, було, збереться вся родина за столом – то найбільша радість у світі.
За всю розмову Василь Нікіфорович не промовив і слова – не чув про що йдеться, але серцем сприймав бесіду. Тільки дивився на свою любу дружину й усміхався.
Алла Мачача, «Новини Городнянщини»
