Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині: рік 1932-й.
Оповідь про компартійний шабаш в Петрушині 2 травня 1932 року (Продовження. Попередня публікація тут).
А тепер – безпосередньо про бешкетування петрушинського активу та їх хуліганські дії щодо інших селян.
Пізнього вечора 2 травня 1932 року побоїв зазнали декілька селян. Ключовий епізод – знущання над Миколою Андрійовичем Ярошенком, якого партійці ледь не вбили. 21-річний юнак, вже вихований комуністичним режимом, ось так багатослівно пояснював слідчому про свою толерантність щодо радянської влади: «По соцстану батько куркуль, від якого відмовився через газету «Червоний стяг», квитанція № 413 з 28 лютого 1932 р., але іноді я хожу до батька в Петрушин, а батько мені возить їжу в Чернігів, зараз живу в Чернігові на Південній вулиці у знайомого гр. Шевеля Миколи, до судвідповідальності не притягався».
Ярошенко на допиті розповів, як «6 березня 1932 р. пішов в с. Петрушин до свого батька й мене невідомо хто ранив в ногу. Після чого мене відвезли в Чернігів на лікування в Радлікарню. Пробувши 10 днів на лікуванні, батько мене забрав додому в с. Петрушин і я лікувався в Петрушині до 2 травня 1932 р.».
Того вечора Микола сидів на колодках біля двору, у компанії з Надією Томаш і Іваном Демидовичем Каленіченком, коли близько півночі підійшли Батухно, Дашко і Косовець. Прогнали співрозмовників Ярошенка, а далі «Батухно повалив мене на землю спиною доверху, придавив голову до землі та держав, а Косовець і Дашко били по спині чобітьми, а потім Дашко став мені на спину, почав топтатися та плигати по спині, після чого Косовець і Батухно били носаками під боки і по спині та рукоятками нагану».
Коли Микола намагався кричати, компартійці «почали бити чи дручками, чи наганами, я не пам’ятаю, бо я був уже не притомлений. Пам’ятаю, що Батухно зав’язав мене за шию попругою, я піднявся на ноги й мене Батухно вдарив, я впав. Зав’язавши попругою, мене потягли за ноги на город Лук’яненка Івана Борисовича, де Батухно напхав мені в рот землі й почали бити». Далі Ярошенка за ноги потягли за село, біля невеличкого ставку підняли, «і коли я стояв уже на ногах, Батухно запропонував іти у воду, крикнув: «Прощайся зі світом». І хтось вистрілив – гадаю, що Батухно; з мене злетів картуз і я почав пити воду, коли упав, почув хтось з них сказав: «Коли й живий, то здохне», і після чого пішли. Я, залишившись у воді, напився води, прийшов до пам’яті, чув як казав Батухно: «Коли жив, то сошлемо на Соловки, бо влада в наших руках». Коли я вже зовсім опам’ятався, я рачки поліз тікати й вони мене хоть і шукали, не знайшли».
Ось така моторошна історія сколихнула Петрушин на травневі свята 1932 року. Що ж пояснювали на допитах члени партії, яка «озброює радянських людей марксистсько-ленінської теорією і досвідом комуністичного будівництва, вчить мужності, беззавітній відданості Батьківщині, справі великого Леніна»? А вони знову безбожно брехали. Який Ленін – такі і послідовники.
Партсекретар Данило Косовець, як і у випадку зі спробою зґвалтування Парасковії Шихуцької, вигадував щось неймовірне. «В цей день по селу було багато п’яних і було декілька бійок біля кооперативу. Ми вирішили пройти по селу з метою попередити бешкети, бо чутно було стрілянину». Оцінимо останню фразу: вирішили попередити бешкети, бо вже стріляли. З одного боку, попереджувати вже якось запізно. З іншого – в свідченнях відсутні навіть будь-які натяки на спроби розібратися, хто і в кого стріляв. Вочевидь, що про стрільбу також прибрехано.
Далі зловмисники пішли на куток, де жив потерпілий: «покликали Ярошенка на середину вулиці. Попитали де його обріз. Ярошенко відповів, що його обріз у якогось Караховця». При чому, спершу Ярошенко «відмовлявся признатись, а потім, як ми всі троє «дали йому по разу», тобто ударили кулаком, він признався». Чергова картина маслом: «дали йому по разу», і він признався. І далі: «На городі (не знаю на чийому) ми запитали Ярошенка, з ким він крав і кого вони обікрали. Ярошенко визнав штук 4 кражі і хто саме крав. Признатись ми примусили побивши його, бо без цього він не признавався. Дізнавшись про крадіжки, ми його покинули на городі. Ми на нього не стріляли. На мотузці не вели».
Чудовий взірець правосуддя у розумінні низових членів партії: ходи собі по селу, бий морди – раптом хтось признається у «штуках чотирьох» крадіжках. Або й у всіх п’яти. Навіщо взагалі та міліція, тут одних Косовців вистачить. Привертає увагу, що застосування фізичних тортур з точки зору стандартів тодішньої влади було цілком звичною практикою і компартійці не боялися у цьому зізнатися. А громадяни незалежної Україні дивуються, звідки ця пошесть «міліційного бєспрєдєлу» з’явилася.
Отже, Косовець з товаришами не просто глумилися над людьми, а проводили щось на зразок «виховної роботи» з соціально ворожими елементами. Щоправда, його поплічники не встигли виробити єдиної версії захисту, хоча мали для цього більше трьох тижнів – це ж яка була віра в безкарність своїх вчинків!
Василь Дашко, один із петрушинських будівничих «найсправедливішого суспільства в світі», взагалі пішов «у відмову»: мовляв, яка там північ, коли вже о «7½ годині я пішов безпосереднє додому і нікуди не заходив. І більше з дому не виходив. Про побої я почув уже 3/Vна колгоспівському дворі. Але хто побив, я не чув. Я ні 1, ні 2 травня горілки ні з ким не пив і взагалі ніколи не п’ю». А ще Ярошенко Микола – «злодій, хуліган». Він взагалі сам себе «підстрелив із уріза ще восени».
На жаль, у справі відсутній протокол допиту ще одного «чесного, принципового і непідкупного», голови сільради Семена Батухна. Вочевидь, він теж геть усе заперечував. Однак на початку липня, коли прийшов час підбивати підсумки розслідування, слідчий збагнув разючу невідповідність брехні Дашка і Батухна (ніде не був, нічого не робив) з брехнею Косовця (мирно ходив по селу та проводив профілактику бешкетування, а якщо кого й бив, то виключно із найкращих почуттів і з метою розкриття «штук 4» злочинів). Якщо перший варіант заводив у глухий кут, то «свідчення» Косовця дозволяли легко і просто спустити всю справу на гальмах.
Тож довелося Дашку і Батухну, потупивши очі, підписувати папірець, де значилося: «свідчення тов. Косовця в цій справі, дані партслідчому 26 травня, стверджую. Від попереднього свого свідчення, даного 25/V, відмовляюся». Іншими словами: простіть, дядьку, збрехав, більше не буду. Ось тобі і чесні, принципові, справедливі…А взагалі у цій справі що не протокол, то справжній шедевр. Колишній директор школи, а на той час просто вчитель Яків Силович Андрієвський розповідає, як 2 травня після сьомої години вечора пішов додому. А «по дорозі я запитав у хлопців, що сиділи біля двору на колодках, чи є в них зброя. Вони відповіли – «нема». Я тоді пішов безпосереднє додому. Хлопців тих я не пізнав, бо було вже темно». Уявили собі картину? Пізній вечір, сидять якісь незнайомі хлопці. Мабуть, підозрілі, якщо Андрієвський запитав про зброю. А коли сказали, що нема, то зі спокійною совістю пішов додому. Чому ж тоді питав?
«Йдучи вперед вірним, ленінським шляхом», компартійці самі не помітили, як їхні недолугі пояснення змалювали апокаліпсичну картину типових сільських буднів початку 30-х років: на вулицях безладна стрілянина, купа п’яних і незнайомих, бійки та бешкетування. І в цьому хаосі мужньо обходять село з наганами в руках безстрашні комуністи. На ходу розкривають злочини і виявляють грабіжників, знаходять обрізи та іншу зброю. Ну прямо тобі матеріал для комітету з нагород за мужність та незламний дух.
От тільки всі інші свідчення чомусь змальовують зовсім протилежну картину…
(Далі буде)
Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
