До 75-х роковин Катинського злочину, скоєного НКВД СРСР навесні 1940 року.
Український інститут національної пам’яті звертається до медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування з пропозицією у належний спосіб згадати жертв Катинського злочину, що був скоєний НКВД СРСР у квітні-травні 1940 року.
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
У вересні 1939 року Третій Райх разом із СРСР розв’язали Другу світову війну, здійснивши агресію щодо Польщі. 28 вересня 1939 року розділ Польської республіки завершився підписанням «Договору про дружбу і кордони» між Третім Райхом і СРСР. У радянському полоні опинилося кільканадцять тисяч польських офіцерів та кілька сотень тисяч солдат – поляків, українців, євреїв, білорусів, литовців, вірмен, які були громадянами Польщі. Більшість солдат у листопаді 1939 року розіслали по домах. Офіцери залишилися в ув’язнені.
На початок березня 1940 року у трьох таборах військовополонених – Старобільському, Козельському, Осташковському – було ув’язнено 14 700 офіцерів польської армії, службовців прикордонної охорони та поліції. Іще 11 000 знаходилися у в’язницях Західної України та Західної Білорусі.
5 березня 1940 року нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія представив на розгляд Політбюро ЦК ВКП(б) доповідну записку, в якій запропонував знищити полонених офіцерів польської армії: «Виходячи з того, що усі вони є закоренілими невиправними ворогами радянської влади, НКВД СРСР вважає за необхідне... розглянути у особливому порядку, із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу».
На цьому документі особисто розписалися «за» Й. Сталін, К. Ворошилов, В. Молотов, А. Мікоян; М. Калінін та Л. Каганович погодили документ по телефону.
Резолютивна частина «Записки» була майже дослівно перенесена до Протоколу Політбюро ЦК ВКП(б) №13 від 5 березня 1940 року. Питання №144 цього протоколу передбачало знищення без суду і слідства 25 700 військовополонених. Питання містило лише 935 літер, і це означало, що на одну літеру приходиться 27 життів.
Починаючи від перших днів квітня 1940 року розпочалася «операція з розвантаження» таборів. Групами по кілька сотень військовополонених перевозили до місць знищення.
Бранців Старобільського табору (3820) розстрілювали у приміщенні Управління НКВД в центрі Харкова та ховали в лісі, на таємному цвинтарі у передмісті П’ятихатки. Тих, хто перебував у Осташковському таборі (6311) – в УНКВД Калініна (тепер – Твер) і були поховані в околицях села Мідне. В’язнів Козельського табору (4421) розстріляли під Смоленськом у Катині. Близька 7300 в’язнів тюрем Західної України та Білорусі розстріляли у різних містах СРСР. Частину з них на території України – у Києві, Харкові та – імовірно – у Херсоні.
Згідно із запискою голови КГБ О. Шелепіна першому секретареві КПРС М. Хрущову від 3 березня 1959 року під час «Катинського розстрілу» ліквідовано 21 852 бранців.
13 квітня 1943 року світ вперше дізнався про Катинський злочин, коли окупаційна влада Третього Райху повідомила по радіо про знахідку масових поховань (10 000) вбитих СРСР польських офіцерів.
СРСР відкинув звинувачення. У 1946 році СРСР намагався на Нюрнбергському трибуналі звинуватити нацистів у знищенні поляків у Катині. Проте Трибунал підставив під сумнів аргументи радянської сторони та не підтримав ці звинувачення. У вироку Трибуналу ці звинувачення відсутні.
СРСР визнав свою провину у знищенні польських військовополонених 13 квітня 1990 року спеціальним повідомленням ТАРС.
Протягом 1991–1996 років були археологічно досліджені місця масових поховань у Катині, Харкові та Мідному. Дослідження у Биківні 1989 та 2004–2011 роках також підтвердили знищення поляків саме сталінським комуністичним режимом.
16 квітня 2012 року Європейський суд з прав людини у Страсбурзі визнав Катинь військовим злочином, що був здійснений СРСР під час Другої світової війни.
Катинський злочин є одним із найдосконаліше вивчених і задокументованих злочинів комуністичного режиму.
Попри це Катинь до сьогодні є одним із найбільш «популярних» об’єктів для сучасних ревізіоністів у Російській Федерації, які намагаються спростувати причетність СРСР до цього вбивства.
Сергій БУТКО, Український інститут національної пам’яті
