Життя як є. Коли всі поснули, Маруся вийшла у двір. Спираючись на ціпочок, додибала до старої яблуні, поторкала її шкарубкий стовбур такою ж, як кора, шкарубкою долонею. «Ой, чи жива ж ти, чи ні, чи вже засохла?», – подумки запитала її і пропустила перед очима далеку весну, коли з малими дітками садили цей сад. «Мамо, а яблучка солодкі на ній родитимуть?», – щебетала мала Лідочка. «Може, й не солодкі! Тобі якби тільки солодке!», – бурчав старшенький Сашко...
Маруся усміхнулася. Вже кілька днів вона не плакала… Витягла хутенько із-за пазухи вірьовочку, перехрестилася і попросила прощення у Господа... Стара яблуня голосно зітхнула і захиталася, та село спало, і лише сполоханий шелестом гілок півень заспівав на сідалі і замовк аж до світанку.
Катерина, вдосвіта піднявшись до корови, старалася пройти хатою навшпиньки – неділя, нехай посплять і діти, і чоловік, і тітка Маруся. Вчора допізна із нею розмовляли. Схотілося тітці приїхати сюди, у батьківську хату, де виростала, звідки, як кажуть у селі, в люди пішла. Зізналася племінниці, що визнали у неї якусь хворобу, і тепер дочка з хати вигонить. Удвох наплакалися. Казала ж їй учора: «Доживайте у нас, ця ж хата після діда й баби вам із моєю мамою дісталася. Я тут залишилася жить, та і живу й тепер. І ви біля мене будете. Є у нас і їсти що, є де і спати. Буде сила, так мо коли в плиті розпалите, а ні – то відпочивайте. А дівчата мої із школи прийдуть, жива душа у хаті є, і їм веселіше...»
Тітка сплакнула по тих словах, і їй ще більше шкода стало стару. Вона ж їй завжди, як мати була, а ще коли не стало рідненької, тітка – найрідніша душа залишилась. Та як повернулася Ліда із сім’єю жити з росії до матері, перестала Катерина часто до тітки у місто їздити. Сестра двоюрідна такою стала злою та скупою: ні пригостить, ні поговорить. А разом же у бабусі «під крилом» у селі росли.
Катерина думала, що і краще, коли Ліда повернулася. Будуть дружить, як у дитинстві. То яєчок назбирає їм, то молочка. А колись Ліда виймає із кошика банку з молоком і як скипить: «Ти, Катько, хоч би банки краще помила. Теж мені, село нещасне! Ігор Станіславович не селюк якийсь, побачить таку банку, так і їсти не захоче, це ж не твій Іван!».
Ох і розсердилася тоді Катерина, та й не стрималася: «У тебе та твого чоловіка і без молочного пики як не потріскаються, це я тьоті гостинці привезла. А не стане її, до тебе ногою не ступлю!»
Згадавши й тепер «дорогу» сестричку, аж кров до лиця підступила. «Годі стару мучити, не відпущу її нікуди», – з якими думками лягла, з такими і проснулася, і рішуче понесла у хату вже повну дійницю. Не встигла узятися за клямку, як під хлівом, задравши голову вгору, заскімлив Сірик. Їй здалося, що він дивиться вгору, і щось там бачить. Прикрикнувши на собаку, сама туди повернула погляд. Пронизливий крик вирвався із її грудей. Під старою яблунею лежав ціпочок і блискуча плюшка, яку тітка Маруся все життя тримала за «празничну».
... Не хотілося Марусі працювати у колгоспі. Завербувалася на будівництво у Донбас. Там і заміж за Петра вийшла. Та з часом повернулися у Ромни, бо тут таки все рідне. У село до батьків близько. Та такі обоє до роботи завзяті були, що ні вдень, ні вночі спокою не знали: на заводі обоє по кілька змін старалися робити, у вихідні – вдома. Хотілося їм великої світлої хати. Десять років по квартирах чужих жили та будували свою. Ні одежини гарної не зносили, ні смачного не з’їли. Ледь зайшли вони у нові стіни, діти вчитися пішли, і залишилися вони з Петром одні у своїй великій хаті.
А здоров’я чоловікові враз ніби хто взяв і відняв. З дня на день все до лікарні збирався, а тоді ліг спати і… все. Хоч плач, Марусе, хоч скач, а дітей треба довчити. Вона крім того, що на заводі по максимуму, на всяку іншу роботу була готова: і шила на замовлення ночами, і хати людям білила, і картоплю наймалася вибирати. Приїде ж Лідочка із столиці – і вже є у матері для неї якась сотенька. Сашко ж після батькової смерті мало що брав у матері. Довчився, роботу знайшов. Приїде, було, раз у місяць, і везе матері то масла шматочок, то ковбаски, то цукерок, а вона їх для Ліди приховає.
Дочка ніколи і не допитувалася, де все те мати брала.
«Мамо, я ж у столичному університеті навчаюся! Мені треба одягатися не гірше за інших! Знаєш, як у нас ходять?!» – тільки й мови було у Лідочки, як приїде.
Маруся ж все те для дочки ладна була із-під землі дістати. Раділа її успіхам і не зважала на примхи.
«Дрібниці, – думала. – Головне, що освіта буде у доньки, вийшла б удало заміж, отоді і їй, матері, спокійно житиметься».
Лідочка не забарилася із заміжжям. Ледь Сашко оженився, Ліда і собі :
– Я, мамо, заміж виходжу, але не переживай, клопотів весільних тобі не завдам.
– То якого ж ти зятя мені приведеш?
– Мамо, не кажи як селючка! Я нікого вести нікуди не буду. Розумієш, Ігор із такої сім’ї! Батько у нього великий начальник, і я не хочу, щоб вони їхали дивитися на наші злидні!
– Донечко, але хіба ми, порівняно із іншими, вже такі й бідні. У нас непоганий дім, і в ньому не пусто, і не брудно. Ми з батьком скільки свого життя сюди уклали...
– Мамо, тільки не треба твого «порівняно», «непоганий»! Ти не бачила, як люди живуть!..
Довго не спалося Марусі ночами. Плакала. Та погодилася із донькою, що приїде до столиці вже у день весілля без «торбів» і в гарному одязі, а в дарунок привезе ощадкнижку (так було в моді).
Дуже старалася Маруся назбирати той вклад. Та тільки півтисячі (ще карбованцями) і змогла. Про наряди для себе і не думалося. Випрасувала єдиний святковий костюмчик, косу віночком виклала і приїхала.
– Ти ганьбиш мене, мамо! Ти ж у столиці, не в провінції! Я прошу тебе, привітайте нас у загсі і не йди у ресторан у такому вигляді! Ти ж, мамо, одним своїм виглядом все свято мені зіпсуєш! Краще, як їхні друзі тебе не бачитимуть, а я скажу, що ти хвора... Добре, мамо!.. – вирішила Ліда.
Ковтала Маруся сльози та знову зробила так, як веліла донька. Про своє горе нікому й не сказала, так воно у серці й запеклося... Тільки на роботу кілька днів не могла вийти. Доньчині слова ніби переслідували всюди.
Та немає серця м’якішого за материнське – відтануло. Возила Ліді торби у столицю. А невдовзі дочка із чоловіком поїхали на північ росії за «довгим» рублем. Надалі планувалася зятю кар’єра у столиці. Та у один момент все змінилося: високопоставлені столичні свати якось загадково загинули в автокатастрофі, бізнес і зв’язки втратили, а той «північ» став зарубіжжям. І вона з усієї сили манила дочку додому – не в село ж, у місто, у ще новий гарний дім.
А що вже раділа, як Лідочка з сім’єю справді приїхала жити до неї! Зять швиденько у начальство пропхався, донька рік вчителювала, а на другий стала директором школи.
Маруся з перших днів взяла на себе всю хатню роботу. Вставала завжди удосвіта, готувала сніданок, проводжала на роботу зятя, потім доньку, потім внучок відводила у садочок, тоді знову готувала, мила, прала, варила, консервувала, господарювала на грядках і на городі у полі, бігала в магазини і на базар. Все сімейство звикло до цього дуже швидко. Лідочка навіть меню складала на тиждень.
– Хто ж, як не мати, допоможе дітям, – втішала себе Маруся, – нехай діти кар’єру здобувають...
Так і минали роки. Хотілося часом Марусі погомоніти з дочкою по-рідному, обняти її, пригорнути, порадитися, та дочка ніби чужою стала. Все криком та криком на матір. Матері стало хоч тікай, як дочці на очі попадеться. Раніше вечорами хоч телевізор дивилася, та вже і те не можна. У їхні м’які крісла донька не дозволяє сідати, свого стільця притягне – теж сердяться.
Раніше частенько Сашко із сім’єю приїжджав, а потім перестав. Не подобалося йому, що матір відділили, що до столу з усіма не сідає, що ступити у власному домі боїться. Висварив добряче сестру, як міг, слів не підбираючи, бо не тільки за матір, а і за себе образа брала. Бо як тільки приїде матір відвідати, Ліді все не так. А ще як із дружиною та дітьми, то так і знайде зачіпку, щоб посваритися. Не хотіла, щоб Сашко у рідний дім взагалі приїжджав.
Невтішно плакала Маруся, коли діти посварилися. Просив її син із ним поїхати – побоялася: у своїй хаті та місця немає, наймитує у дочки, а хтозна що там, із невісткою… Казав син, що як надумається, то повідомить, він відразу її забере... А їздить перестав. Не надумалася, рідні стіни тримали. Щоночі все снилося, що з Петром будують цю хату і ніяк не можуть добудувати.
Не по днях, а по годинах тікало від Марусі здоров’я. Однієї ночі так зімкнуло все тіло, що як не силувала себе, не змогла сніданок приготувати. Зять позаглядав по тарілках і побіг, а потім встала Лідочка. Побачивши, що мати ні до чого на кухні не торкалася, влетіла тигрицею до неї у кімнату.
– Ти безсовісна! Ігор голодний пішов на роботу! Я голодна піду! Доки ти лежатимеш!..
Маруся хотіла побідкатися, що нездужає, але Лідочка чула тільки себе. Лише увечері побачивши, що мати так і не встала, нарешті запитала:
– Хвора, чи що?
Ігор радив викликати лікаря, хоча Лідочка твердила, що стара просто симулює. Та все ж обстежити її довелося. Лікарі не порадували – доживати старій у ліжку, ще і доглядати її треба буде ось-ось.
– Ну ти і сюрприз мені піднесла! Як воно люди можуть – раз і немає їх! Так от, оскільки ми люди зайняті, горшків після тебе я носити не буду. Якщо лікар сказав правду, то ти скоро колодою лежатимеш, ще може і довго! Ти ж хоч це розумієш?! Що нам з тобою робити?!
– Подзвони Сашкові, нехай забере мене...
– Вже! Сашкові! Щоб ти йому ще й садибу подарувала за таку милість! Ні вже! Я домовилася із однією нашою боржницею, що вона тебе у себе вдома буде догодовувати!
– Ой, донечко! Я ж нічого не хочу, тільки на своєму ліжку померти, не жени мене із хати... – розридалася.
– Ти хоч би тепер про нас подумала. У нас такі люди значимі бувають, а ти збираєшся тут роками смердіти! У своєму ліжку їй! Чи не однаково тобі, де качатися! Ні! Буде так, як я сказала! Доки ще ходиш сама, збирай свої речі і я тебе сама відвезу! Це моє останнє слово!
Маруся не збирала речі. Обіпершись об подушку, просиділа до світанку, а коли зять вийшов на кухню, покликала його.
– Не відмов мені, Ігорю, я тебе ніколи нічого не просила, вперше і востаннє прошу, доки ще сама по землі ходжу, відвези мене у моє село погостювати. Та Ліді не кажи, бо не пустить...
– Добре, вдень заїде машина...
Маруся нічого не брала зайвого у свою валізку. Дома одна… Пройшлася по всіх кімнатах, зупинилася там, де висіли колись її образи.
… Ніби кілька днів тому саме звідси починали стелю валькувати, і вони з Петром, наливши мазальникам по чарці, поклали туди свої перші вальки глини, а сусіди ще й поцілуватися заставили. Тоді вона, вперше за прожиті з чоловіком роки, побачила на його очах сльози. Обнялися, як юні, і, не соромлячись сліз, сплакнули обоє, а за ними і сусіди – від радості, згадавши скільки труднощів пережито до цього моменту...
Обцілувала кожен одвірочок і, замикаючи двері, притулилася до них щокою.
– Прощайте, всі прощайте... І всі простіть...
Ховали Марусю, як усіх самогубців, без попів і без музики. Сашко забрав лише всі сімейні фотографії і, не сівши до столу, поїхав.
Лідочка, витираючи хустинкою очі, жебоніла своїм приятелям:
– Отака я нещасна, отак мене мама обідила, ще й брат... безсовісний. Зірвався і поїхав! І словом не підтримав! Сімейка!
Олександра Гостра
