Інтерв'ю письменницi Марини Симонової з Оленою Ананьєвою, відомою письменницею, мистецтвознавцем, журналiстом і культурологом та президентом міжнародної Асоцiацiї «Глорiя» (Німеччина).
Я познайомилася з цією яскравою і непересічною в усіх відношеннях жінкою на фестивалі «Культурне літо в Хорватії», де вперше почула від неї про існування, причому вже багато років поспіль, незвичайного фестивалю. І ось зараз, коли черговий одеський фестиваль, організований нею, вже позаду, я вирішила поспілкуватися з Оленою Ананьєвою.
– Пані Олено, розкажіть, будь ласка, як все розпочиналося. Звідки ви родом, ваше коріння, що вплинуло на становлення характеру творчості, на вибір літературної стежки?
– Про це вже багато написано. Якщо коротко, то я з Одеси – привіт! (Сміється) Одеса подарувала мені себе, або я вибрала її спочатку, потрапивши з далекої зірки в місто щастя, гумору і нетрадиційності, місто, де є Великий фонтан, але фонтану там немає. Де море продиктувало стандарти широт, горизонтів, які приймають сонце і тих, хто супроводжує місячне сяйво, щире золото сонячних хмар, запахів водоростей, акації та озону, гаваней і пляжів, театрів і філармонії, музеїв та галерей, редакцій, студій, майстерень, вокзалів… Все ношу з собою завжди і всюди.
Всі талановиті особистості, фантастично творчі, або як співав Володимир Висоцький, просто красиві, з власною мовою і своїм розумінням того, що відбувається довкола. Всі багатогранні і у нас, в Одесі, – абсолютно нормально мати кілька фестивалів. А чому б і ні?! Відкривати в день по кілька проєктів, прагнути до нового і розмовляти про наболіле в трамваї з незнайомцем. Ох, скільки спільних за духом людей! А скільки історій там дізналася! І анекдотів!.. Повірте, мені навіть зараз важко правильно писати закінчення слів, кілька разів все це перевіряючи... А в Одесі так і залишається українська словесність. Тому що мова Одеси – Одеса мови.
Це мова нашого двору. Її чую повсюдно: фрази можуть з’являтися гаслами в транспорті, це і картини на Потьомкінських сходах, це і Дюк де Рішельє, це і чепурні люди у вишиванках, це й вітрини з багатометровими рушниками. День міста Одеси – наймасовіший захід з гостями та жителями, з аматорами і відомими артистами, співом на вбудованих сценах. Коли щасливі одесити пускають повітряні кулі до обрію, закриваючи новоявлену свічку морвокзалу.
Моя стежка пролягає до школи № 43, на вулиці Гоголя, потім переходжу на вулицю Пушкінську до редакції. Згодом, через десять років, дорога простягнулася в бік Літмузею, в групу мистецтвознавців, де працевлаштувалася. Часто ходила саме тут, старим рідним містом, по перетину бульварів.
Тут топтали стежки мої дідусь і бабуся, й прабабуся і, швидше за все, прапрабабуся по татовій лінії. А ось по лінії кузена моє коріння йде навіть від будівельників Одеси, які прибули з Австрії. Це я вичитала в його книзі, письменника, заслуженого лікаря України, Леоніда Григоровича Авербуха «Бачив, чув, знав». Мої тато і мама зустрілися на фронті. Про це останнім часом писала неодноразово. Ні, ще до мемуарів не дійшло. Але мені здається, що це кінцевий результат життя. А мені ще літати хочеться! (Сміється)
Мої мама і бабуся – з Північного Кавказу. Мама закінчила школу в станиці Кавказькій. У Фейсбуці є її цілком пристойне свідоцтво про закінчення семи класів. Вона сказала, що їй, напівсироті (тато помер ще в 1932 році, в часи голодомору), з багатодітної сім’ї, але з прийомним Іванком, загиблим на фронті, – такої освіти досить). Мама вчилася в Туапсе. Фельдшерсько-акушерська школа і... війна. А їй було всього 17 років. Юнка ще б танцювала, сміялася, перепливала Кубань. Сама зголосилася на фронт. Зате татові вже було за сорок. Закінчив медінститут, аспірантуру та захистив дисертацію. Потім, після війни, історичний факультет університету! Він у мене полiглот.
Воєнні дії розпочалися для тата в липні 1941 року з Одеси. Він уже був майором і завідував відділення евакогоспіталю. Потім був похід на Берлін, танкова армія, розвідзагін, а також керування школою санітарів після поранення. Він придумав механічні носилки (з книги Л. Авербуха). Тобто було поєднання незвичайного з потрібним. А бабуся Ксенія працювала на головній стайні, займалася виводом коней для кавалерії, лікуючи кобилок травами, заговорювала рани. Класика, скажете, але ж це і моя реальність. Нутром відчуваю їх шляхи-дороги. Немов сама жила тоді. Цього раніше не було. Була немов сама по собі. Рот на замок…
Все свідоме життя – я в боротьбі, в змаганні з часом, в змаганні з собою. Старалася не осоромити ім’я батьків і честь родини. Але що можу сама?! Тепер я відчула тих часів сполучну нитку. Отже, можу. Продовжую рости і діяти... Відкриваюся все більше. Дійсно, важливо зробити щось не потім, не в мемуарах, а тут і зараз. Відновлюю зв’язок з пуповиною. І, можливо, вони там, на небі, мене бачать і чують… Адже більшу частину життя я живу без батька і майже чверть століття без мами, яка незаслужено постраждала від рук бандитів в лихі дев’яності. Вона, рятуючи і витягаючи поранених з поля бою, залишилася жива, а тут, у мирний час… Боляче. Що це за карма? За що? За безпутні дев’яності? Беззаконня, лихоліття, свавілля. (Трохи раніше замовний вбивця завершив земний шлях редактора Бориса Федоровича Дерев’янка.) Мама захотіла, щоб я виїхала до старшої дочки в Німеччину. Майже щодня доводилося чути від матері: коли я помру? Вона була мені ніби четвертою дитиною, у тяжкi 90-ти роки, адже стала лежачою на довгі три роки.
Режим дня для мене тоді був непростим: двоє студентів – студентська сім’я, на руках третя дитина – Анна. Спортивна гімнастика, школа 59 олімпійського резерву – сюди щоранку я привозила дитину на тренування. Потім вона навчалася в хореографічній школі, а старша дочка – заміжня в Німеччині. Не дуже вдало. Якщо не більше. Я не опускала рук. Все встигала, працювала, займалася дітьми, і писала. Творчий стан потребує уваги, коли в думках з’являється щось немислиме – потрібно записати... І писала: вірші, есеї, прозу, сценаріїв для телебачення, статті в газету… Заробляла грошi, бо були ще гонорари! Потім книги. Проект конкурсу «Спаси і збережи». Мама побачила мою першу книжку поезії під час читання віршів в музеях на презентаціях. Тоді книжка була тільки в пробному стані і пробної версії обкладинка. Але яка то була радість для моєї рідної кровинки, я побачила в кутку очей застиглу сльозинку, коли важкохвора мама на мить свій тяжкий внутрішній світ змінила на щасливіший. Тепер вона бачить мої обкладинки нових книг і чує вірші, пісні там, вище, на небесах. Вона – янгол. Її тепло і м’які руки з довгими пальцями та нігтями, немов виноградини «Дамські пальчики», відчуваю й тут, на землі.
– Такий ритм вимагає багато сил і енергії. Як вдавалося її зберігати?
– Правильні цілі дають правильну настанову. При режимі необхідності – включається третя швидкість, багато можна і не спати, досить відновлювати сили протягом дня. Молодість – теж важливий фактор. А збереження молодості знаходиться в русі й творчих новаціях. Безсонням ніколи не страждала. Коли діти росли, читала їм на ніч, присипала, розповідала та співала колискові. І сама засипала на годинку. Потім важливо встати! Якщо хочеш зробити – роби! Писати – пиши!
І з’являється друге дихання. Тоді завершувала домашні справи, готувала всіх до наступного дня. Мила дубовi пiдлоги і дихала чистотою. Потiм писала ще… Є ж бажання творити. Так і буде – йде процес. Бачите, цілком можливо здійснювати неможливе.
Наразі є досвід – дещо інші пріоритети. Але в душі лишився той щасливий час, коли просто вихлюпувала образи, думки, повороти сюжетів або діалогів, як у вікні – перекрикування сусідок у дворі-колодязі. Моя філологiя з’явилась добрим помiчником у творчому життi. Адже все треба ще й правильно вiдредагувати та запакувати для читача.
Щаслива продовжувати працю над проєктом, закликаю всіх небайдужих: творімо, робімо світ кращим. На благо. Девіз точний: «Разом ми можемо більше!» За ці роки ніхто мене не підводив. Люди долучаються, діють, творять все, що їм диктує серце. Якщо немає взаєморозуміння – то не потрібно за кимось бігти. Хтось тримається осібно. Хтось ще ширше сягнув в творчості. Ми ж, вважаю, йдемо «золотою серединою». І це – правильно!
– Дійсно, все вкладено в ідеї, яка веде дослідника, режисера, актора до втілення задуманого. Ви наразі закінчили студію кіноактора при Одеській кіностудії. Це дуже важливий етап становлення особистості. Поділіться спогадами.
– Думаю, що про це багато написано в окремих есеях. Раніше взагалі не входила в цю «річку». Але отримана установка є і люди цікавляться. Навіть з’явилися ті особистості, хто був тоді поруч. Пам’ятають мене. Або є зараз чи були спільними знайомими. Наразі готуємо книгу есеїв і спогадів. Щиро запрошуємо всі причетних та тих, хто бажає долучитися.
– Тоді поговоримо про фестивалi. Напередодні сезону це важливо. Почнемо з назви. Наймення дуже красиве, але досить складне. Поясніть, будь ласка, по порядку: що ж це за фестивалі? Чому вони називаються «Арт»?А що це за конкурс «імені де Рішельє»? Чому він носить таке ім’я і чим особисто Вас підкорив Дюк де Рішельє? Роз’ясніть нашим читачам, будь ласка. Не всі ж знають історію Одеси та інших місцевих знаменитостей... Що значить «багаторівневий конкурс» і чим він відрізняється від більшості міжнародних літературно-мистецьких конкурсів, які заполонили інтернетівські мережі? І що таке Ваш культурологічний марафон «Порятуй та збережи» («Спаси и сохрани»)?
– Дуже точно сказав Борис Пастернак, «почнемо з кінця, так зрозуміліше буде». В даному випадку, де кінець, там і початок. Починали на самому початку 1990 року з благодійного проєкту, тобто зі створення Одеського мистецтвознавчого центру, який незабаром переріс в асоціацію «Галерея Вернісаж «Золоті майстри Одеси».
І поїхали: організація пересувних виставок, читань, конкретної допомоги художникам в організації вернісажів, конкурсів, продажу картин, пошуку покупців, ангажування бізнесових структур, здатних тоді вже вкладати кошти. Працюючи одночасно мистецтвознавцем у групі міністерства культури, перейшовши туди з редакції газети, будучи членом творчих спілок та об’єднання молодих літераторів Спілки письменників, співпрацюючи зі студією телебачення, розширювала свої контакти. І вже стали звертатися до нас в придбанні творчих робіт художників, пізніше підбір інтер’єру, допомога в придбанні картин організаціям, подарунків до дня народження і свят, а також вивезення через кордон хворих на СНІД.
Перша величезна виставка відбулася в липні 1991 року в Москві в трьох залах галереї «777», спільно з радянським Фондом культури. Туди організували перевіз картин за допомогою мого другого чоловіка Сергія Ананьєва, який був одним із перших виборних директорів у системі Держпостачу в столиці СРСР. Туди ж, слідом за двадцятитонним контейнером, прибув загін артистів, вокалістів з Одеси. Тоді я «скуштувала» політ ідей і їх втілення. Виготовили каталог, який прикрасили мої вірші з перекладом англійською мовою, афіші, барвистий плакат. У той час у наших художників не було нічого подібного.
Наразі завдання залишається таким же. Мені не цікаво сидіти на одному місці. Ось і догралася, що опинилася тут (сміється). Позаду багато репортажів на телебаченні, публікацій в газетах, також у Німеччині, конкретні кроки з групою художників «Золоті майстри Одеси», котра вже встигла оновитися новим молодими та юними митцями. За вилучені кошти ми підтримували не тільки творчий потенціал художників, але і допомагали родинам, дітям. І зараз ми дружимо, обговорюємо проєкти, продовжуємо проводити зустрічі, організовувати вернісажі. Ось так. А ще важливо дотримуватися етикету, норми, аби з’явилося багато червоних написів «Продано». До прикладу, картини Леоніда Шилова вже отримали попит і в VIP-салоні аеропорту, вже знайшлися покупці на загадкові, живописні картини майстра та інших «золотих» передвижників. Та й я сама купувала виставкові картини, замовляли з чоловіком, як подарунки.
Але продовжимо нашу хронологію. Дякую за інтерес. Дійсно, маю означити, як одне плавно переходило в інше, розвиваючись і збагачуючи частини. Виготовляючи каталоги художникам на книжковій фабриці, плакати, буклети, з кожною новою виставкою ми збагачувалися, головне, духовно і з’являлися нові творчі програми: «Різдвяні читання», «Леді з Вернісажу» в Літературному музеї в Одесі, в музеї західного і східного мистецтва персональні виставки художників та вернісажі з японцями. Приємно, що зараз люди жваво цікавляться всім. Особливо акварелями Василя Понікарова, графікою Давида Беккера, постійно діючим проєктом в камерному залі Одеської філармонії і художньому салоні аеропорту, – між небом і землею, – як писали тоді в пресі. А ось гості міста просили принести до аеродрому, перед вильотом додому, декілька картин Леоніда Шилова,
Давида Беккера та Василя Понікарова, що я миттєво виконувала, – і це незабутньо. Моя творча робота, громадський запал – предмет моєї гордості. Я люблю людей, творіння, люблю життя. Часто допомагала художникам встановлювати експонати, радила, як краще зробити. І в кишенях завжди тримала гвоздики та волосинки, аби щастило…
Руки рвалися до роботи, а в блокнотах і на вернісажах з’являлися мої нові вірші та присвяти всім моїм улюбленим художникам. Звичайно, писала на різні теми: психології особистості, пропускаючи все і всіх через тривожну, оголену душу. Міфологічні сюжети, картинки з виставки або вернісажу, спостереження, відповіді на свої роздуми та біль, якого зазнала більш ніж достатньо…
Любов, природа, мистецтво, психологія творчості, боротьба за мир і не поборювання країн, а дипломатичні вирішення найгостріших питань сучасності. Багато тем стали з’являтися після 2014 року. Разом із новою книгою «Код вірності» серії «Втеча».
Але повернемося до наших художників. Мистецьку групу я організувала в влітку 1991 року на першій великій, колективній столичній виставці. І потрапили ми якраз до ГКЧП. Досі нас супроводжують багато змін і, відомо, трагічні новини, втрати, розкол між дружніми країнами. Тепер у багатьох митців вже в музеях стелажі, ще за життя, і поруч мої вірші, як ось у Миколи Вилкуна, театрального художника, заслуженого художника України. Таким чином, в 1998 році на одній із виставок у трьох залах художнього музею з’явився проєкт «Врятуй і збережи». Це виявилося дуже важким випровбуванням для всіх, особливо для мене і моєї сім’ї. Я тільки Бога молила, тільки «спаси і сохрани». Але працювати і рухатися далі потрібно було. Як жити?
Було проведено конкурс на кращу живописну, графічну роботу, читців, музикантів з врученням подарунків і пам’ятних дипломів в адресній папці. Ця акція проводилась у 1998 році, в березні, спільно з Національною спілкою художників, журналістів та іншими союзами, облдержадміністрацією, яка нас підтримує нас і сьогодні. Так відродився Турнір мислителів, що проводиться з центром НТТМ (науково-технічної творчості молоді раніше), де змагалися молоді перукарі, дизайнери, модельєри, швачки за моїм сценарієм. Виконуючи журналістську роботу, я співпрацювала з багатьма навчальними закладами. А ось щоб утворився «Усний журнал «Леді з Вернісажу» за моїми мініатюрами, довелося працювати з робочою молодіжною групою середньої школи № 37 у театральному класі, де і відбулася постановка літературно-музичної композиції. Згодом поставили в Палаці студентів, а також на палубі білого пароплава «Грузія», що мав маршрути по Середземному морю до Сплита й Дубровника та річкою Дунай, аж до Відня.
І це вже не шаланди та Япончик, котрі розтиражовані як історичні цінності, про які люблять повторювати журналісти, а постійне відкриття нових імен наших художників, багато хто з них нині заслужені, народні, – з книгами, які я їм також присвячувала – та інших дослідників творчості. А місто біля моря живе і процвітає, як завжди, лише б не заважали: це каскади фестивалів, пам’ятників, конкурсів, нових постановок і проєктів, гастролі, реставровані будівлі… А знаменитий Національний театр опери та балету приймає з аншлагами глядачів.
– Чому все-таки конкурс, який Ви проводите, називається імені де Рішельє?
– У 1999 році з’явилася книжкова серія «Золоті майстри Одеси», зі списками переможців або відзначених журі проєкту в Почесній книзі – в нашому «золотому» архіві одеських передвижників. Виставки разом з художниками і без них у той час з’являлися в Мексиці та Ізраїлі, Німеччині й Австралії, Чехії та Польщі, Австрії і США.
Про це давала інтерв’ю кільком програмам державного ТБ, «Медіа Інфо», телекомпанії «Глас», «Діалогам», які є в Ютубі. Але, якщо коротко, Дюк де Рішельє – наш улюблений, один з перших, градоначальників Одеси. Біля пам’ятника Дюку – візитній картці морського міста, збиралися в очікуванні тем творів випускних іспитів, зустрічали світанок з присвятою в юності після випускного вечора, робили фото весілля та приводили сюди своїх дітей. А потім розповідали їм про «Трьох мушкетерів», романтику, девіз «Один – за всіх і всі – за одного», кардинала Рішельє, з чиєї династії вийшов наш, котрого з любов’ю шанувальники називають, Еммануїл Осипович. До того ж, мені, що живе поруч з Франкфуртом-на-Майні, стало цікаво, коли вичитала в одній зі старовинних книг архівах відділу стародруків наукової бібліотеки в Одесі, що Арман Еммануїл де Рішельє їхав із Парижа через Франкфурт і Відень, де є вже наші представництва. Знайти б свідоцтва тут! Мене цікавить часів єднальна нитка. Веду її, як за клубком Аріадни, йду далі.
– Розкажіть як, коли і чому до Вас прийшла ідея проводити конкурс з такою гучною назвою? До речі, «Арт-фестиваль» – теж Ваше дитя?
– Так, Арт-фестиваль «Вітрила Глорії» і «Діамантовий Дюк» – мої дітища, а оператор, журналіст, керівник прес-центру «Глорія» – Сем Чубатий. Та й усі учасники, причетні разом розвивають наш фестиваль.
І здається, що іншої назви бути не могло. Я – дівчина, яка виросла біля моря, де кожна скалка на березі була знайомою, вітрила на обрії манили. Обожнювала плавати далі всіх, пірнати на глибину та діставати свій камінь, доставляти його до берега, запускати стрибунці-камінчики по хвилі, вдихаючи запах йодистих водоростей. Мій перший чоловік, з яким ще з дитячих років росла разом в одеському дворі, став штурманом далекого плавання. Він був другим помічником капітана вісім років, а його батько і мій улюблений син, і невістка – суднобудівники в інженерному бюро Одеси.
З їхньої подачі спущено з верфі не один корабель, причому в різних країнах. Я вже пропонувала їм втілити ідею про назву одного з побудованих ними кораблів «Співдружність Глорія», за іменем нашої асоціації, але це справа замовника, власника... Фестиваль піднімає вітрила та пливе вже цей фрегат далі. Не один рік. Вже є нова форма в епоху пандемії – «Фестивальний Марафон», представляє «Співдружність Глорія». Таланти Одеси, ближнього і далекого зарубіжжя з нами. І зараз запрошуємо під наші вітрила. До участі в конкурсах і проєктах марафону. Бо дорогу здолає той, хто йде. Ми йдемо!
Це – одна з безлічі ідей, які відвідують мене. Я рада, коли частина їх виконується. Рада, що з роками є ще порох у порохівницях, в переносному сенсі. Залишилися друзі в Одесі, є й нові друзі в Німеччині, куди переїхала на постійне проживання. Так, ми широкого спектру дій. Багато одеситів такі.
Тут, в Німеччині, у мене дві дочки, молодша, закінчивши найпрестижнішу і одну з найскладніших магістратуру в університеті Мюнстера на економічному факультеті, вивчала науку англійською мовою і півроку – на партнерській кафедрі семестрово в Китаї, і в Одесі, в НЕУ. Високоосвічений фахівець з підвищенням вже у роботі за фахом. Старша дочка – дизайнер, стиліст, займається косметикою та омолодженням. Творець моделей і інтер’єрів. Мабуть, вона від мене перейняла прагнення до прекрасного та одухотворення навколишнього світу своєю творчістю. Чи не друковані плакати повинні прикрашати інтер’єр, а «живі» картини – вікна душі?
«У кожному екслібрисі міста душі, тонкі уста, чуйні вуха... Вікна відкриті, рами-корони, протуберанці свободи!», – писала в книзі «Карнавали долі». Росте онук Рафаель, дев’ять років, вже трьома мовами говорить, вчить у школі німецьку, англійську, іспанську, готується до гімназії. Ми намагаємося забезпечити вивчення української та російської мов.
Наразі дитина розуміє українською, однак поки говорить мало. Діти зайняті програмними предметами. Ще спорт – футбол, теніс, плавання. Гітара і малювання – на запасній колії... У нього ім’я відповідне, може буде... втім, ким би не був, головне – людиною, що має душу. А ім’я багато значить. Ім’я, кажуть, визначає долю. Мені хотілося об’єднати все і всіх разом, дати нашому дітищу, нашому кораблю велике плавання.
– А чому конкурс імені де Рішельє – багаторівневий?
– Тепер нам вдалося за декілька років створити частину представництв, які очолюють наші Магістри – Майстри асоціації. В Нью-Йорку, найбільш активну, це – Едуард Амчиславський, він одесит, доктор мистецтвознавства, письменник, дослідник творчості Леоніда Утьосова. Впродовж року відбуваються і міні-конкурси, й нагородження, і публікації, створення антологій, які вже вийшли на міжнародний рівень, у паперовій версії, на «Амазоні», «Озоне» і всіх великих порталах та в інтернет-магазинах. Доходу, шкода, поки немає. Але це один клік до обраних творiв. Електронна книга ще не прижилася. А на проєкти кошти необхідні.
Кожна номінація має свої рівні і кілька ступенів. У нас багато учасників і лауреатів, яким в конкурсі не тісно. Далі нагородження, подання до нагород Незалежному журі, арт-центрів, наших партнерів та ін. З деякими з них ми об’єдналися й вони увійшли до складу Міжнародної академії літератури, мистецтва, комунікації / ЛІК. Це – чудово, адже це – багаторівневість!
Далі – вже реальний фестиваль: фінал і вшанування лауреатів. «Глорія» – це слава, піднімаємо вітрила! Відкритий фінал, сподіваюся, знову відбудеться в нашій Одесі – в прекрасному центральному залі музею західного і східного мистецтва, у вересні цього року.
– Ваша мета: «порятунок, відродження і розвиток духовності...»? Від кого і як Ви хочете її рятувати?
– Частково я відповіла на це питання спочатку. Відроджувати вічні цінності потрібно завжди... І всім. Духовність суспільства потрібно підтримувати згори. Та й кожному на своєму рівні, в суспільстві і в сім’ї. А у нас в той період, про що я говорила вже, ніби всі виявилися кинуті напризволяще. Над людьми поставили недоладний експеримент. Зруйнували виробничі зв’язки, розікрали заводи, по суті, знищили флот, порізавши на метал… Корупція – й досі, і не тільки в Україні…
Якщо людям тоді не видавали по півроку зарплати, а за послуги вимагали – в медицині, школах, інших установах, то тепер, в умовах пандемії, бачимо, до чого все це призводить… Фонди вихолощені. Зі щепленнями зволікали, не дозволяли довго… Експеримент триває! Тільки в ще жахливому ракурсі та поки що з сумними наслідками. Тепер ціна цього протистояння – життя. Все, що відбувається зараз між країнами, потрібно було й можна вирішувати за столом переговорів. Та політика, як зазвичай, – надто слабка ланка…
Кожен період історії передбачає перегляд шкали цінностей. Інші ідеї, символіка, аудиторія. На яких ідеях росте нове покоління?.. Розвивати духовність суспільства потрібно було інакше з самого початку перебудови. Бо зламали старі цінності, та невдовзі опинилися в порожнечі бездуховності, безідейності, де для одних головне – лиш накопичення капіталу, здобутого за будь-яку ціну, будь-якими засобами, для інших – боротьба за виживання, – то нові ідейні цінності не знайшли свою нішу. А справжня культура, література, мистецтво мають належно фінансуватися державою! Та рідній державі – на жаль, поки що не до культури…
Якби сталося навпаки, тоді, можливо, могло бути інакше. У той час, коли ми повернуся до України, з’явилося багато нових видань, товстих журналів, видавництв, проте не всі сповідували світлі ідеали. Чого гріха таїти, скільки з’явилося макулатури, чорнухи, остраху на ринку духовності! Скільки тоді авторів цинічно і низько втовкмачували інші ідеї, що ставлять метафори зла вище добра, свідомо перекошуючи поняття, – і вони процвітали… У мене ж тоді між двома виставками народилася в Москві (куди переїхали по роботі раніше) дочка Анна, ровесниця Незалежності. І ми повернулися в Україну, додому, на Батьківщину, де залишалася старша дочка та батьки. Адже це – наше, рідне!
Такі перипетії збуджували творчу натуру писати. Попри все! Якось трапився випадок, один молодик «навів» зловмисників на свою подругу, викладачку інституту, – він розповів племінникам про те, що у неї є золото та колекційні монети. Це стало основою мого судового нарису «Кримінальний чай». А далі стався поштовх до створення розділів роману «Крик на мосту».
– Що головне для вас у різноманітному світі культури? Чи займаєтеся арт-бізнесом?
– Бізнес в будь-якому вигляді – не моє. Іноді пробувала і нічого з цього доброго не відбувалося. Головне для мене і в той, і в цей час: зберегти себе в собі і позитив та дух творчості. Хоча його не потрібно мені зберігати, мені доводиться вже себе обмежувати якось, встановлювати розумні рамки творчих діянь. А то зашкалює… (сміється) Це такий клубок життєвої енергії і ступенів подолання, передачі вічних цінностей в моєму розумінні.
Потрібно сказати, що це – не арт-бізнес, тому не особливо ми займалися рекламою і саморекламою, насилу відстежувала зворотний зв’язок – фідбек, публікації. Ми – творці. Однак в нових умовах розвитку Інтернету час вимагає створення своїх структур. Потрібна підтримка, волонтери, небайдужі люди. З нами співпрацюють професіонали вищої ланки. Солісти театрів, заслужені, народні артисти, художники, музиканти. А поруч непрофесіонали, дебютанти, молодь. До нас дорога відкрита.
І хоча відбуваються розбіжності часом з моїми колегами і про кількість лауреатів, і про змішання всіх – профі і самодіяльних... Але бути поетом – не професія. І тому там не може бути встановлена чітка межа – професіонал або любитель. Час ще покаже, хто куди потрапить. В який розряд і т. д. А раніше ми про це взагалі не думали і просто чарівно творили... за всіма законами гармонії. У розумінні особистості творчої. Звіряючи з поривами серця, душі, музичного ритму, рими. Це – особлива стихія. Точно: вірші – я. І про це окрема розмова. Про що вже теж писала.
– А чи зрозуміють високі матерії сучасні «бандерівці»?
– Політика – окрема тема, про це важко й тривожно говорити. Я – патріотка України. Ненавиджу війну, насильство. Це – головне! Звісно, у будь-якому суспільстві є різні верстви, угруповання, формування…
Мазати всіх одним миром, вішати ярлики не варто… За ними – конкретні люди і до кожного підхід потрібен диференційований. Багато художників, люди, що займаються творчістю, ввібрали і несуть традиції національної культури, українського фольклору, він є, як би його не намагалися не помічати, вони що – всі «бандерівці»?! Вони за національну ідею! Виросло нове покоління людей. Хто, яку державу, за яким таким правом і навіть бажанням когось дозволить перекроювати кордони… квартири або країни? Де при цьому міжнародне право? Як ставляться до цього інші держави? Уже відомо.
А коли ситуація напружена, протистояння, конфлікт, принципи військового часу, вже інший тип відносин і недавні брати стають ворогами. Але ж їх поставили в такі передбачувані обставини. Хто розіграв цю карту?! Або карти діставали зі скрині?.. Як це припинити? Ситуація зайшла давно в глухий кут. Дуже сумно! Тисячі людей кладуть голови, кращі, патріотичні вже віддали життя за національну ідею, проти корупції, за оновлення суспільства, неподільність кордонів. Україна – вже інша країна, де зростають самосвідомість, патріотичність, ідеї життя в своїй країні і відродження.
І не в сонетах нового Петрарки, а реально, в житті. Коли була в Одесі, коли проводила в бібліотеці і музеї Овзі наш проєкт, то чула тільки прохання з усіх боків: передайте, що нас рятувати не потрібно, ми самі розберемося, ми мову країни вивчаємо і розмовляємо, нехай нам не заважають ні творити, ні жити і працювати, – що і роблю. Ми на свої конкурси щороку приймаємо твори українською, російською та німецькою мовами. «Спаси і збережи»! – нехай відновиться мир між нашими країнами.
– Ваша позиція зрозуміла. Проведення подібних потужних, в повному сенсі цього слова, заходів вимагає величезну кількість часу. Де Ви його знаходите? А де Ви знаходите помічників, меценатів, членів журі, та ще з відомими іменами? Адже їм, напевно, ще треба й оплачувати таку трудомістку роботу з читання рукописів і оголошенні вердиктів?
– Дійсно, часу йде багато на створення проєкту громади. Але ось мої діти виросли та вилетіли з гнізда. Поки інвестую свій час. Свою енергію і потенціал. Звикла працювати напружено, засиджуватися допізна, інакше як?! Ніч – мій час, таким чином зберігаю свою звичку, коли няньчила дітей і онуків з нуля… Пісеньки співала і зараз співаю… Вночі можу поспівати під кінець робочого часу… тихенько. (Сміється). Вчуся грати на гітарі.
Але шукаю – запрошую спонсорів, залучаюся підтримкою і не тільки у вигляді безкоштовних залів, інформаційної роботи, а також у конкретних акціях, відродженні благодійного марафону, Фестивального марафону. Разом з одеситами і Семом Чубатим створюємо нову серію фестивалів. В цьому році вже були фести з темою про море – Одеська віртуальна «Гуморина», в якій брала участь я особисто і мій невеличкий, дружний колектив студії ЛІК. Наступна тема – любов, через видання книг і антологій, у створенні подарункового фонду та художніх призів.
Члени журі є. Зараз не розголошую імена. Почесним Головою залишився Кирило Ковальджі і його принципи, гнучкі структури представництв і журі при арт-центрах. Спілкуюся з співпрацівниками Інтернетом. Багато учасників – з Фейсбуку. Тут у мене діють десять груп і є кілька сайтів та більше десяти тисяч друзів за останні роки. А лауреатів у світі за десятиліття налічується понад дві тисячі. При тому, що спочатку конкурси не були настільки масові.
– Як вдається зібрати таку команду?
– Я раніше закінчила Літературні курси майстерності при Міжнародній спілці письменників. Хто раніше, хто пізніше став проводити конкурси, у кожного своя родзинка, але тепер багато авторів загальні. Ми не сваримося через це... Є чимало потенційних і реальних учасників, та ще партнери. Інтернет фільм-фестиваль із центром у Нью-Йорку та інших соціальних мережах. Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яку очолює відомий письменник, журналіст та перекладач Сергій Дзюба, і яка об’єднує дійсно талановитих творчих людей із 60 держав, – це наші чудові партнери.
Ми – одесити і пов’язані в світі невидимими, але вже відчутними нитками. Більш ніж 50 країнами наша віртуальна виставка крокує просторами, збирає сотні учасників – художників, які представляються потім до нагород. Вручаємо їх із публікаціями в провідних порталах, ЗМІ світу. Члени міжнародного журі перейнялися нашими ідеями і допомагають відбирати кращих з кращих із безлічі творів, запропонованих мною. Поки, за 10 років проєкту з ім’ям Дюка де Рішельє, ніхто ще не був ображеним, що б опротестував результати. У положенні все продумано, обговорено і виставлено так, щоб ніхто не постраждав морально. Показуються результати позитивні.
Вдячна всім активним учасникам проєкту і особливо одеситам: Юрію Работіну, заслуженому журналісту, голові НСЖУ, Євгену Женіну, заслуженому кінематографістові, Євгену Лукашову, заслуженому діячеві культури, Олені Кукловій, Олені Шаврук, Олегу Дряміну, Юрію Письмаку, Інні Богачинській, Михайлу Большакову, Анатолію Фрадісу, Карині і Олександру Апаріновим, Івану Рябухіну, Сергію Тарасову, Ользі Котляровій-Прокопенко, Галині Соколовій, Олександру-Ошер Штейнбергу, Марку Петровичу Штейнбергу, Йосипу Жеребкеру, Ірині Маскаєвій, Тетяні Одиноковій, Галині Маурахер, – всі вони і ми – поети. Тільки з такою жагучою, рухомою, актуальною душею можна віддавати себе суспільству та його культурологічним проєктам відродження і підтримки істинної духовності, справжньої літератури.
Ми вдячні багатьом іншим, які беруть участь у створенні проєкту міжнародного конкурсу і урочистої програми вшанування переможців, вручення пам’ятних дипломів, де ми з Євгеном Женiним, розповідаємо докладно про лауреатів року, приділяємо час тим, хто бере участь реально, виступаючи, даруючи тепло своєї душі. Всіх активних причетних до організації проєкту, відзначають за заслуги. У залі вручаємо Почесні грамоти від Одеського управління культури і туризму, національностей та релігії облдержадміністрації, безлічі громадських організацій. Відомі письменники Сергій Дзюба, Тетяна Дзюба, Василь Слапчук, Ярослав Савчин, Анатолій Аврутін, Марсель Салімов, а тепер – Абдукаххор Косим, Сантош Кумар Покхарел, Джеймс Тіан… – письменники світового рівня з різних держав – з нами, незважаючи на відстані на мапі.
– Чому лауреати отримують саме такі «круті» нагороди: «Алмазний», «Золотий», «Кришталевий» і т. д. «Дюки»? І як ці «Дюки» виглядають? Вони дійсно зроблені з дорогоцінних матеріалів?
– Є ще «Діамантовий»... Звичайно, це символічно. Відомий міжнародний фестиваль кіно «Золотий Дюк» не видавав золоті нагороди. Старокінний ринок – без коней, Французький бульвар – без французів і таблички французькою мовою. А Чорне море – не чорне, а синє і навіть зелене буває. Я люблю символізм, вважаю за краще його з інших напрямків літератури і мистецтва... Можливо, звідси пішли мої «Дюки», ще обговорювалося на першому засіданні активу конкурсу (є в Ютубі сюжет), де пропонувалося «скляний, олов’яний, дерев’яний», можливо, для закріплення правил граматики... А самі «Дюки» – тепер у вигляді логотипів...
Є ще «Золотий парус Глорії». Створення статуетки і інших додатків – ще в перспективі. Є академія ЛІК, де вивчаємо творче і наукову літературознавчу спадщину видатних письменників, музикантів, створюємо нові нагороди їх імені. Спільно з партнерами або за участю арт-центрів. Адже конкурсний проєкт – некомерційний. Замовлення будемо розробляти і бажаючі всіх років конкурсу з ім’ям де Рішельє зможуть видати додатково книгу, брати участь і в комерційній антології. Це нововведення, про які вже говорили, є підстави і дозвіл, які ще попереду. Поступово просуваємося і в цьому напрямку. Час вимагає просування.
– Скільки у конкурсі номінацій, які саме і чому Ви обрали саме їх?
– Номінацій – точно більше десяти. Число не є стабільним. Так, у минулому році було 15. Основні – повторювані щороку: це проза, поезія, живопис, графіка, документальне кіно, мистецтво… Є тепер і декоративно-прикладне мистецтво, додалися виставки. З’являється нове. Думаю, це зрозуміло з усієї моєї попередньої діяльності, моїх уподобань, а також помітних тенденцій у суспільстві. От, наприклад, конкурс кулінарів, – це вже окрема галузь, та він у нас не вийшов. Можу сказати, занадто мало було заявок для проведення подібного конкурсу. До того ж, немає й зв’язків у цій сфері, щоб сповіщати широкий загал так, як ми це робимо в постійних номінаціях.
– Бачу, що це феєрично. Вiдомо, будь-який експромт треба добре готувати. Так має бути. З’явилися унікальні проєкти. Наприклад, створення святкових кондитерських виробів для дітей, «Зимова казка», до Дня святого Миколая, і деякі інші, які перемістилися в номінацію проєктів. Знайшлося місце й для екстремальних польотів на дельтаплані. Де про це тепер йдеться?
– Марино, є оглядова стаття, над якою я добре попрацювала. Ще потрібен час для осмислення, описів за темами, номінаціями. Багато сказано в статті «Древо життя проєкту імені де Рішельє». Можу згадати про наших зоряних лауреатів – «ветеранів» Міжнародного конкурсу імені де Рішельє – це Михайло Жванецький – за книжку «Спека в Одесі. (Читати взимку)», Богдан Сушинський, відомий письменник, автор 120 романів (!), Юрій Горбачов (США), справді знаменитий кінорежисер Валерій Балаян, Олександр-Ошер Штейнберг, Вiкторiя Левiна. Заслужена артистка Росії Нонна Гришаєва, народна артистка України Раїса Недашківська, знамениті музиканти Ігор Знатоков, Олександр Трухін, Галина Маурахер, з Відня, професор консерваторії, народний художник України Микола Прокопенко, заслужені – Ольга Котлярова-Прокопенко, Микола Вилкун, член Міжнародного Конгресу графіків Давид Беккер, народні артисти України Володимир Фролов, Микола та Наталія Завгородні, солісти Одеського театру музичної комедії імені Михайла Водяного, Аркадій Вайнер, вчений-фізик і енциклопедист, збирач гумору, Алла Дробот із Владивостока, поетеса, музикант, пісні на її вірші виконувала Елла Фітцжеральд. Серед знаменитих є письменники і кінематографісти з глибинок. Рада була свіжості оповідань Олександра Щеголихина, самотнього батька чотирьох синів, який ще пише авторучкою (!). Або з села Брестської області Білорусі Веніамін Бичковський із розповіддю «Дивись в очі», або Олександр Кожухар, режисер і… клоун в цирку взяли участь у Всесвітньому турі мультикультур. Серед інших талантів світу наймолодший – Микита Хольдерід (в той час йому виповнилося 13 років) з аквареллю «Старий і море», з Пфорцхайма, Німеччини. Зізнаюся, що ми його акварель з вітрилами взяли як основу плаката фестивалю «Вітрила Глорії».
– Чи існують особливі критерії відбору конкурсних робіт та їх оцінки, що відрізняються від інших подібних фестивалів?
– Критерій один – майстерність. А це – дотримання літературного стилю, засоби вираження його, розкриття тем, визначених у Положенні року, які змінюються в деталях, а також оригінальність, грамотність. Щодо цього ми не відрізняємося від інших. А ось різниця – протягом року йде популяризація кращих творів лауреатів, які найбільш активно вже співпрацюють з нашою Співдружністю «Глорія» і не тільки з’являються в антології (безкоштовно) вперше, а потім – в популярних інтернет-виданнях, в однойменній групі в Фейсбуці, в нотатках, де вони вже зберігаються, – створюється «Золотий архів» проєкту.
– Чому місцем проведення фестивалю Ви вибрали саме Одесу, адже зараз, погодьтеся, там далеко не кращі часи для подібних заходів?
– Це – моє рідне місто і місто, де проєкт народився. Ми потрібні Одесі, Одеса потрібна нам.
– Події в Україні вплинули на фестиваль? Чи не злякало переможців зробити не надто безпечну поїздку? До речі, скільки там було учасників, зокрема з інших країн?
– До нас приїжджали раніше лауреати з усієї України, з Росії, Німеччини, США, Австрії, Молдови, Білорусі, Грузії, але раніше, до пандемії. Учасники в залі, які також могли не зібратися, для чого відпущено було зовсім мало можливостей і часу, на щастя, зібралися. У нас є постійні учасники і прихильники проєкту, що йде від душі до душі, що чекають його. Також була загроза, що декому не сподобається, що є лауреати з Росії. У місті були помітні зміни: багато молодих людей, зокрема дівчат, – в камуфляжах, з планшетами і біноклями, з почуттям власної гідності поспішали кудись, всюди заклики та транспаранти до захисту, мало туристів, спорожнілі пляжі... І клубок у горлі, і загроза, що мого сина, який працює успішно і живе щасливо з сім’єю і малою Нікою, вже чемпіонкою України серед леді, – 11 років з фігурного ковзання, можуть також забрати в армію... «Спаси і збережи» всіх від війни! Говорила і кажу: потрібно проблеми вирішувати за столом переговорів.
– Вийшов Ваш новий збірник поезії «Небесна майстерня». До нього увійшли вірші. А як щодо творів лауреатів конкурсу імені де Рішельє? Який резонанс?
– У ці роки видаються антології «Південне сонце» – 7 електронних книг. Там твори понад сорока поетів і прозаїків, причому повномасштабні – до 30 сторінок вiд кожного. Видано теж 7 електронних книг серії «Втеча». У Канаді зараз видають мої книги. На сайті вже є 5 моїх книжок. Вони виходять безкоштовно, і малим, окремим накладом з додруковуванням, – це дуже актуально. Готують також аудіокниги. Зараз потрібно поспішати і збирати антологію лауреатів сезону, так наші лауреати отримують подвійне свято, який супроводжує нас! Книжкова справа – це наш напрямок. Але в моїй біографії – 24 книги – це мене влаштовує, хоча не зовсім. Працюю тепер над цим. Є все ж інші, живі пріоритети. Конкурсний проєкт і Арт-фестиваль, зараз «Дiамантовий Дюк – Дiамантовий вінок», залишається на першому плані. За подачі Сема Чубатого, нашого представника в рiднiй Одесi, веду далi творчість у світовий простiр.
– Ваші творчі плани. Дуже коротко, адже у Вас їх здається ціле море. Хоча, що там говорити, у Вашої «Глорії» є вітрила!
– Багато що потрібно осилити і довести те, що розпочато. Ми працюємо з академіками Міжнародної академії ЛІК, досить успішно. І є багато у нас далекосяжних планів! Не час опускати руки. Та я їх не можу опустити, вони постійно зайняті (сміється).
Я – людина, що захоплюється. І до того ж дуже вірна, що не змінює уподобанням. Люблю своїх дітей і онуків. Люблю їм готувати страви і ношу з собою ще сумку «Плюс». Печу, коли є бажання. Приймаю гостей. Взагалі я – публічна, як сказали б, «помани пальцем» – і я відгукуюся. Полину.
Але коли є «віконце»... Більше 15 років співаю в хорі сопрано. Чудовi риби в моєму двісті літровому акваріумі пливуть. Вони – мої золотi! Люблю їх. Все люблю, що оточує мене у життi: квіти виросли під стелю, троянди квітнуть, лоджія в «анютиних глазках», посадила кілька кущів помідорів і смородину. Подивимося… На ділянці було багато рослин, але втратила. Урожай знімати було нікому. Адже в серпні – вересні впродовж десяти років була на своїх презентаціях і на фіналі проєкту в улюбленій Одесі. Раніше шила, в’яжу і зараз за потребою: шапочки, капці для нашої студії, різні чепчики. Це окрема історія. У вихідні – хор, раніше – клуб бардів та іноді йду в клуб створення біжутерії: бус, браслетів... Приємна компанія. Взагалі, рукоділля – головне і початкове заняття жінки. Це розвиває творчі, комбінаторні здібності, долучає до декоративно-прикладного мистецтва, створює свій стиль – своїми руками, приємний дизайн і тепло домашнього вогнища. І нехай мій будинок з роками не спорожніє!
З роками, на жаль, вже овдовіла, і не все бачу в райдужному, як раніше, світлі, але переконана, потрібно ще більше працювати і спуску собі не давати. Це, звичайно, все нелегко і непросто. Але зате й цікаво. Поєднати різні світи і напрямки. Відчувати в собі різний вік. Як і у моїх батьків, що абсолютно були різні натури. Це є у мене, намагаюся поєднувати. Це йде від установки згори. Від сімейної традиції: лікувати. Від початкового ведення проєкту прекрасного і відкритих горизонтів. І нехай подвоїться й потроїться все прекрасне – така давньогрецька філософія.
Сім років минуло від першого мого інтерв’ю, коли перебувала в Німеччині. Мабуть, є у мене приховане почуття нумерології. Біогодиник є точно!
– Що б Ви побажали особисто собі і нашим читачам?
– Попутного вітру вітрилам. Вони вже виставлені на Глас. Глас Одеси! Не забувайте, у людини необмежені можливості. Дійте, шукайте цікаве і створюйте приємне собі та людям. Не варто себе судити занадто суворо самому, буде кому, звертайтеся до професіоналів, а потім знову до своєї душі за канонами жанру, в якому творите. Головне – почуття відповідальності і людинолюбство.
Марина Симонова,
Пфорцхайм – Франкфурт, Нiмеччина
Українською переклала Тетяна Грицан-Чонка, Закарпаття, Україна
