6 січня видатному поетові, публіцисту, політичному в’язню, Герою України виповнилось би 79 років.
Зберігаю газету «Соціалістичний Донбас» від 5 травня 1961 року. На другій сторінці було надруковано мій вірш «Багатотиражка», присвячений тодішньому Дню преси. Поезію підготував до друку літературний працівник цієї газети Василь Стус. Особисто з ним познайомився, коли він навчався в одному класі з моїм старшим братом Олександром у Донецькій школі № 75. За яких обставин відбулася ця зустріч і про свої враження від неї, розповім далі. А зараз кілька слів про історію написання вірша, присвяченого шахтній багатотиражній газеті
У восьмий клас я пішов до цієї середньої школи. Дуже зрадів, що нашим класним керівником став викладач української літератури Костянтин Тесленко, про якого багато мені розповідав брат. Учитель так натхненно викладав предмет, що улюбленими українськими поетами для нас стали Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина, Володимир Сосюра. Під впливом уроків Костянтина Макаровича став писати вірші. На випускному вечорі я зачитав щось дуже патріотичне про юність і щасливе майбутнє випускників школи. На ньому був присутній кореспондент шахтної багатотиражки, який сказав: «Я переходжу працювати на обласне телебачення, а тебе запропоную на своє місце». «Сватання» відбулось. Але попрацював я в газеті лише місяць: на цю посаду призначили випускницю факультету журналістики одного з університетів, а доморощеному газетяреві без стажу й досвіду запропонували попрацювати в… шахті.
Перед спуском у копальню до своїх насосів для відкачування води на поверхню постійно спостерігав, як читали свою газету гірники. Ось так і народилися ці рядки: «До гулкого кашля затяжки. В нарядной тесно разговорам. За чтением многотиражки сидят полукругом шахтеры». А коли вірша дописав, то надіслав його в редакцію обласної газети, у якій його й надрукували. І досі зберігаю її примірник як пам’ять про Василя Стуса.
Іноді, коли нині чую від деяких політиків слова про відсутність на Донбасі українського духу й менталітету в його населення, пригадую подружжя вчителів моєї школи Марію Лісовську та Костянтина Тесленка. Марія Павлівна викладала українську мову, а її чоловік — українську літературу. Саме вони багато зробили для прищеплення любові до рідної землі та українського слова багатьом випускникам моєї школи. Ці вчителі також долучилися до формування особистості, літературних здібностей майбутнього поета Василя Стуса.
До речі, з Василем Стусом я познайомився ось за яких обставин. Того дня мій брат повернувся додому засмучений. Пояснив: «Тесленко стояв на зупинці тролейбуса. Несподівано з машини зіскочив один із «рогів», край якого вдарив по голові класного керівника. Швидка допомога відвезла його в лікарню. Звістка про це облетіла учнів Тесленка. Василь Стус запропонував їм відвідати Костянтина Макаровича, коли той повернувся додому». Брат і мене взяв із собою.
Подружжя вчителів проживало в одноповерховому будинку барачного типу. Перед хвірткою Василь звернувся до однокласників: «Піду попереджу Костянтина Макаровича». Потім ми увійшли до невеликої кімнати, значну частину якої займала плита, котру топили вугіллям. На стінах до стелі — полиці з книжками. Голену голову Костянтина Макаровича було перев’язано бинтами. Він підвівся з-за столу й усміхнувся: «Утік із лікарні. Удома скоріше рана загоїться. А ви сідайте, хто де зможе». Пили чай із бубличками та цукерками-подушечками…
Якось перебуваючи на курсантських канікулах у батьків, перечитував обласну газету «Радянська Донеччина». У номері за червень 1963 року звернув увагу на вірш Василя Стуса, у якому були такі рядки:
«Ти вже не згинеш,
Ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе
Душителям
Сибірами і Соловками».
Подумав тоді: невже це той самий Василь, якого бачив кілька років тому на квартирі свого класного керівника? Мій брат підтвердив, що це так і є, і розповів: «Якось зустрів Стуса на залізничному вокзалі Донецька. Він повідомив, що звільнився зі школи, де викладав українську мову й літературу після закінчення Донецького педагогічного інституту, переїхав до нашого міста. На сусідній шахті деякий час попрацював підземним плитовим, а потім влаштувався літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас».
Скажу відверто: ті поетичні рядки вразили мене. До того часу я ще жодного разу ніде не читав про те, що за нашої радянської дійсності може бути якесь поневолення Сибірами, Соловками… А через багато років зрозумів: рядки, які написав поет іще 1963 року, вже на той час були пророчими, своєрідним епіграфом до його першої поетичної збірки «Зимові дерева». Вона вийшла друком у столиці, а її рядки щодо непокори душителям свободи стали для Стуса керівництвом до дії. Саме так він учинив під час прем’єри в київському кінотеатрі «Україна» фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Він тоді підвівся й закликав: «Хто проти арештів невинних людей, встаньте!» Це сталося у вересні 1965 року.
Той заклик був проявом мужності, сили духу поета-патріота, яку в майбутньому не зламали ні переслідування органів, ні Колима, ні карцер в’язниці у Пермській області, у якому Василь Стус оголосив голодування. Звідти він пішов у безсмертя в ніч на 4 вересня 1985 року. Усе, що він пережив і вистраждав у боротьбі за свободу й незалежність України, стало назвою поетичної збірки «Дорогою болю», за яку Василя Стуса 1991 року було удостоєно посмертно Державної премії імені Тараса Шевченка.
На Донеччині свого часу чимало зробили для увічнення пам’яті поета. Наприклад, у Горлівці, де він працював учителем, 2002 року створили історико-літературний музей Василя Стуса, на алеї його імені встановили пам’ятний знак. Було відкрито музей і в колишній школі № 75. Свого часу я побував там. Перед входом до приміщення, де тоді розміщувалася філія однієї зі столичних академій, було встановлено меморіальну дошку про те, що тут у п’ятдесяті роки навчався Василь Стус. А музей розмістили в класі, з якого майбутній поет розпочав шлях у доросле життя. Пригадую, як схвильовано ознайомлювався з експонатами музею, мовчки постояв коло парти, за якою він сидів у 10-му класі. На шкільному подвір’ї доторкнувся до височенних кленів, які колись посадив Василь Стус та його однокласники. Мені здалося, що вони зберігають тепло його рук…
Не знаю, чи не торкнулася брудна рука донецьких бойовиків експонатів шкільного музею Василя Стуса. Але достеменно відомо, що вони осквернили меморіальну дошку на честь поета, встановлену на приміщенні донецького вишу, у якому навчався Василь Стус. Та одне можу сказати напевно: його ім’я увійшло в новітню українську історію. Як сонце не можна затулити рукою, так ніхто й ніколи не здатний перекреслити життя та велич постаті Василя Стуса!
Володимир ЧІКАЛІН
