Головнокомандувач Збройних сил України про те, що потрібно для перемоги над росією. Технології є ключовими, оскільки війна стає “позиційною”, — Валерій Залужний.
Повний текст Залужного в The Economist (9 стр. анг.) Вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року спровокувало глобальну кризу безпеки. Напад на демократію з боку морально хворої імперської держави в самому серці Європи порушив баланс сил в інших частинах світу, включаючи Близький Схід та Азійсько-Тихоокеанський регіон. Неспроможність багатосторонніх органів, таких як ООН та Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підтримувати порядок означає, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише за допомогою військової сили.
Українці продемонстрували свою готовність покласти душу й тіло за свою свободу. Україна не лише зупинила вторгнення набагато сильнішого ворога, але й звільнила значну частину своєї території. Однак зараз війна переходить у нову стадію: ту, яку ми, військові, називаємо “позиційною” війною, що складається зі статичних і виснажливих боїв, як у Першій світовій війні, на противагу “маневреній” війні, заснованій на русі та швидкості. Це вигідно Росії, дозволяючи їй відновити свою військову міць, що в кінцевому підсумку загрожуватиме українським збройним силам і самій державі. Яким же є вихід?
Базове озброєння, таке як ракети і снаряди, залишається необхідним. Але українським збройним силам потрібні ключові військові можливості та технології, щоб вийти з такого роду війни. Найважливішою з них є повітряна міць. Контроль над небом необхідний для проведення широкомасштабних наземних операцій. На початку війни у нас було 120 бойових літаків. З них лише третина була придатна до використання.
ВПС Росії зазнали величезних втрат, і ми знищили понад 550 її систем протиповітряної оборони, але вона зберігає значну перевагу над нами і продовжує створювати нові штурмові ескадрильї. Ця перевага ускладнює наше просування вперед. Російські системи ППО дедалі частіше заважають нашим літакам здійснювати польоти. Наша оборона робить те ж саме з Росією. Таким чином, російські дрони перебрали на себе значну частину ролі пілотованої авіації в розвідці та завданні повітряних ударів.
Безпілотники також мають бути частиною нашої відповіді. Україна повинна наносити масовані удари з використанням приманки та ударних безпілотників, щоб перевантажити російські системи протиповітряної оборони. Ми повинні полювати на російські безпілотники, використовуючи наші власні безпілотники-мисливці, обладнані сітками. Ми повинні використовувати сигнальні приманки, щоб привабити російські планерні бомби. І ми повинні засліплювати тепловізійні камери російських безпілотників вночі за допомогою стробоскопів.
Це вказує на наш другий пріоритет: засоби радіоелектронної боротьби, такі як глушіння сигналів зв’язку і навігації. РЕБ є ключем до перемоги у війні безпілотників. Росія модернізувала свої сили РЕБ протягом останнього десятиліття, створивши новий рід військ і розробивши 60 нових типів техніки. Вона перевершує нас у цій сфері: 65% наших платформ постановки перешкод на початку війни були вироблені ще за радянських часів.
Ми вже створили багато власних електронних систем захисту, які можуть запобігти глушінню. Але ми також потребуємо більшого доступу до радіоелектронної розвідки від наших союзників, включаючи дані від засобів, які збирають розвідувальні сигнали, та розширення виробничих ліній для наших систем протидронової РЕБ в Україні та за кордоном. Нам потрібно навчитися краще вести радіоелектронну боротьбу за допомогою наших безпілотників у ширшому діапазоні радіочастотного спектру, уникаючи при цьому випадкового придушення наших власних безпілотників.
Третє завдання – контрбатарейна боротьба: ураження ворожої артилерії. У цій війні, як і в більшості минулих воєн, артилерійський, ракетний і реактивний вогонь становить 60-80% усіх військових завдань. Коли ми вперше отримали західну зброю минулого року, ми досить успішно виявляли та уражали російську артилерію. Але ефективність такої зброї, як “Екскалібур”, американський снаряд з GPS-наведенням, різко знизилася через вдосконалення російських засобів радіоелектронної боротьби.
Тим часом власний контрбатарейний вогонь Росії покращився. Це значною мірою пов’язано з використанням баражуючих боєприпасів “Ланцет”, які працюють разом з розвідувальними дронами, і збільшенням виробництва високоточних снарядів, які можуть бути наведені наземними корегувальниками. Незважаючи на зневажливу думку деяких військових аналітиків, ми не можемо применшувати ефективність російської зброї і розвідки в цьому відношенні.
На цей момент нам вдалося досягти паритету з Росією за рахунок меншої кількості більш точних вогневих засобів. Але це не може тривати довго. Нам потрібно розбудовувати наші локальні GPS-поля, використовуючи наземні антени, а не лише супутники, щоб зробити наші високоточні снаряди більш точними в умовах російського глушіння. Нам потрібно ширше використовувати безпілотники-камікадзе для ураження російської артилерії. І нам потрібно, щоб наші партнери надіслали нам краще артилерійське розвідувальне обладнання, яке може визначити місцезнаходження російських гармат.
Четверте завдання – мінно-вибухові технології. На початку війни у нас було обмежене і застаріле обладнання для цього. Але навіть західні поставки, такі як норвезькі танки для розмінування і пристрої для розмінування з ракетними двигунами, виявилися недостатніми з огляду на масштаби російських мінних полів, які подекуди тягнуться на 20 кілометрів. Коли ми прориваємо мінні поля, Росія швидко відновлює їх, випускаючи нові міни здалеку.
Відповідь – у технологіях. Нам потрібні радарні датчики, які використовують невидимі імпульси світла для виявлення мін у землі, і системи димової завіси для приховування діяльності наших підрозділів з розмінування. Ми можемо використовувати реактивні двигуни від списаних літаків, водомети або касетні боєприпаси для подолання мінних загороджень без заглиблення в землю. Нові типи тунельних екскаваторів, такі як робот, який використовує плазмові пальники для буріння тунелів, також можуть допомогти.
Моїм п’ятим і останнім пріоритетом є нарощування наших резервів. Росія не змогла скористатися своєю значною перевагою в людських ресурсах, тому що Владімір Путін побоюється, що загальна мобілізація може спричинити політичну кризу, а також тому, що Росія не може підготувати і оснастити достатню кількість людей. Однак наші можливості тренувати резерви на власній території також обмежені. Ми не можемо легко вивільнити солдатів, яких відправляють на фронт. Понад те, Росія може завдати удару по навчальних центрах. І в нашому законодавстві є прогалини, які дозволяють громадянам ухилятися від виконання своїх обов’язків.
Ми намагаємося виправити ці проблеми. Ми запроваджуємо єдиний реєстр призовників, і ми повинні розширити категорію громадян, які можуть бути призвані на навчання або мобілізацію. Ми також запроваджуємо “бойове стажування”, яке передбачає направлення нещодавно мобілізованих і навчених військовослужбовців у досвідчені фронтові підрозділи для їхньої підготовки.
Не можна недооцінювати Росію. Вона зазнала великих втрат і витратила багато боєприпасів. Але вона матиме перевагу в озброєнні, техніці, ракетах і боєприпасах ще протягом тривалого часу. Її оборонна промисловість нарощує обсяги виробництва, незважаючи на безпрецедентні санкції. Наші партнери по НАТО теж різко нарощують свої виробничі потужності. Але на це потрібен щонайменше рік, а в деяких випадках, таких як авіація та системи управління, – два роки.
Позиційна війна – це затяжна війна, яка несе величезні ризики для українських збройних сил і для держави. Якщо Україна хоче вирватися з цієї пастки, нам знадобляться всі ці речі: перевага в повітрі, значно покращені засоби радіоелектронної боротьби та контрбатарейної боротьби, нові технології розмінування та здатність мобілізувати і тренувати більше резервів.
Ми також повинні зосередитись на сучасному командуванні і управлінні – так ми зможемо візуалізувати поле бою ефективніше, ніж Росія, і приймати рішення швидше – і на раціоналізації нашої логістики, водночас підриваючи російську ракетами більшої дальності. Нові, інноваційні підходи зможуть знову перетворити цю позиційну війну на маневрену.
Переклад з англійської Сергія Громенка
Скільки ворогів загинули на війні?
Окрім есею, Залужний дав Економісту коротке супровідне інтерв’ю. Більша частина змісту — про позиційний тупик і необхідність технологій — іншими словами переказана в есеї, тому я не перекладав весь текст. Натомість я зупинився на одному важливому питанні — про загиблих ворогів.
“Хід контрнаступу підірвав сподівання Заходу на те, що Україна зможе використати його, щоб продемонструвати, що війну неможливо виграти, і таким чином сплутати розрахунки Владіміра Путіна, змусивши російського президента до переговорів. Він також спростував припущення генерала Залужного, що він зможе зупинити Росію, знекровивши її війська. “Це була моя помилка. Росія втратила щонайменше 150 000 осіб загиблими. У будь-якій іншій країні такі втрати зупинили б війну”. Але не в Росії, де життя коштує дешево і де Путін орієнтується на першу і другу світові війни, в яких Росія втратила десятки мільйонів людей”.
…
“Давайте будемо чесними, це феодальна держава, де найдешевшим ресурсом є людське життя. А для нас… найдорожче, що у нас є – це наші люди”, – каже він. Поки що, говорить генерал Залужний, йому вистачає солдатів. Але чим довше триватиме війна, тим важче буде їх утримувати. “Нам потрібно шукати цей вихід, нам потрібно знайти цей порох, швидко його освоїти і використати для якнайшвидшої перемоги. Тому що рано чи пізно ми зіткнемося з тим, що у нас просто не вистачить людей, щоб воювати”.
Отже, головком підтвердив те, про що кажуть аналітики, і чого не хочуть слухати блогери. Коли Генштаб публікує добові зведення, він вказує кількість “втрат” ворогів, а не “загиблих”, бо це різні речі. У категорію втрат (певно, мова йде про безповоротні, а не санітарні, бо це теж різне) входять і вбиті, і важкопоранені, і полонені, і зниклі безвісти. Таким чином, 300 тисяч – це втрати, а не загиблі, а загиблих – половина.
Направду це дофіга. Це вдесятеро більше за 10 років Афганської війни (не рахуючи, звісно, самих афганців). Ба більше, співвідношення загиблих та поранених 1:1 – це дніще дніщенське за будь-якими мірками, це вирок всій військовій машині РФ. Але цього виявилося недостатньо. І не в останню чергу тому, що мобілізованих і контрактників серед загиблих навряд чи більше половини. Решта – найманці, зеки та, що особливо жахливо, українці з давно окупованих територій.
Але рівень внутрішньої ненависті в російському суспільстві, презирства до нижчих та плазування перед вищими настільки високий, що жодні втрати ніяк на нього не впливають. Ми ж просто не зможемо перебити їх усіх, якщо розмінюватимемо менше ніж 1:5. Тож наша надія – нові технології, бо ліквідувавши технічну перевагу Росії, ми убезпечимося від її м’ясної переваги. Тому у головкома в есеї 4 з 5 пунктів були про техніку.
Однак в тексті є і ще одна деталь. Коментатор пише: “У Першу світову війну заколоти втрутилися раніше, ніж технології змогли змінити ситуацію. Чотири імперії розпалися, а в Росії спалахнула революція”. Додам від себе, що Німеччина зазнала повної катастрофи, хоча на її території не було жодного ворожого солдата, навпаки, це Париж був під обстрілами.
Тому попри все, у довготривалій перспективі я залишаюся оптимістом. Ми не тільки виграємо цю війну, але й колись розмежовуватимемо Російську республіку із Поволзьким еміратом
Сергій Громенко
Джерело: ВАЛЕРІЙ ЗАЛУЖНИЙ В THE ECONOMIST – УСІМ | UWIN (ukrainainc.net)
