«У травні 2024 року мені виповниться 70 років, а в листопаді – 50 років, як ми разом з чоловіком Володимиром Григоровичем...».
Виявляється, авторка цих рядків Валентина Олександрівна Адоленко з Дроздовиці – не просто наша читачка, не просто жінка – вона має звання ветерана праці і Матері-Героїні. Адже разом з чоловіком вони виховали п’ятьох дітей і мають вже п'ятнадцять онуків! Найбільше щастя для матері – то успішні діти, які стали гарними людьми. А у Валентини Олександрівни та Володимира Григоровича вони такі – часто приїжджають, дзвонять, допомагають по господарству й на городі. Провели батькам воду в хату, зробили всі зручності, подарували новенькі гарні велосипеди – щоб ноги не трудили, бо ж роки вже. Коли б ще й здоров’я можна було подарувати…
«Я сама родом з Невклі, – розказує жінка. – Гарне село, в мальовничі лісовій місцевості. Але вже бідніє на людей, потроху вимирає… Скільки себе пам’ятаю в молодості – збирали ягоди, гриби, яких у довкола вистачало. Потім здавали, продавали – щоб заробити копійку. Нас у мами було троє, я – старша. Треба було допомагати в усьому, бо батька не стало, як я у п’ятому класі була. Любив горілку, тож рано пішов з життя. Нам з мамою важко було в селі – треба було дрова з лісу санчатами возити. Добре, що ліс поруч, прямо за городами починався. Я рано навчилася доїти корову, бо мама важко працювала на полі й на фермі. Вибирали по три гектари льону, потім сіно косили. Все вручну. Але дружно жили. Мамина сестра, моя тітка Анюта, жила поруч. Вони удвох затяті трудівниці були, все разом робили. Тітка, слава Богу, й досі живе. А мама пішла у засвіти ще молодою – у 57 років. Забрала її тяжка хвороба.
Я після закінчення восьмирічки хотіла десь заробити грошей, тож упросилась в лісництво – рубати вибракувані деревця. Два тижні походила з сокирою, доки чобіт собі прорубала – сказали, досить. І запропонували піти на ферму, доїти корів. Хоч ферма й далеко від нас була, але я погодилась. Дали мені коня. То я й на ньому їздила. Мені подобалась робота, хоч і важка була – молода була. Запальна, хотіла в усьому бути першою. Шо то значить молодість – після важкого робочого дня вистачало ще сил збиратись з подругами й вишивати при лампі. І в клуб ходили співати. На свята виступали на сцені з концертами. І додому повертались вулицею завжди з піснею.
А чоловік мій у Невклі агрономом працював. Так ми й зустрілися. Вже потім у Дроздовицю переїхали. Ну, тут і ферма поруч була. Я також пішла корівчин доїти, бо доярок не вистачало. Апаратів тоді ще не було, руками доїли. І на телятах працювала, й свинаркою була. Коли свиноматка поросят приводила (а в мене їх шість було), з кожного виводку мені порося давали. Тож і дома чимале господарство тримали. В нас же п’ятеро дітей – треба було працювати, щоб щось мати. Свекри в мене гарні були, в усьому допомагали. Чоловік мене завжди в усьому підтримує. І в домашній роботі також – адже я від захоплення художньою самодіяльністю не відмовилась. Я й досі з нашими дівчатами з ансамблем «Молодиці з Дроздовиці» співаю.
Люблю я наше село й наших людей. І чоловік за його долю переживає. І хоч не все вдається, не всі задуми можна втілити в життя, але все те негаразди, які можна пережити. Головне – щоб війна скінчилась. Тоді можна буде щасливо посміхатись завтрашньому дню, людям, селу, всьому світу. Тільки про те й мріємо».
Залишити такий лист без уваги ми просто не могли. І хоч розіграш призів цьогоріч для передплатників не проводили, все ж придбали невеличкий подарунок і передали його нашій читачці старостою Валентином Коваленком. За відданість, за щирість, за сповідь душі. Ну і як вітання з двома майбутніми ювілеями – хай чашка гарячого чаю зігріває подружжя за читанням газети. А нас – тепло душі наших читачів.
Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
