Травень 1933-го: інформація про голод – опортунізм. Хроніки війни більшовиків з українським народом на Чернігівщині.
Чи знали радянські керманичі про страшне голодування українського люду та масову смертність від недоїдання? Краще, ніж будь-хто інший. Секретні чекістські спецзведення, які готувалися спеціально для партійного керівництва, відзначаються деталізацією і якісним узагальненням тогочасних процесів. Розумні люди писали. Але під відповідним кутом зору, зрозуміло.
На початку весни 1933-го голод почав лютувати в південних та особливо східних районах області. Перші прояви масового опухання людей і смертей від голоду мають певну реакцію – чекісти у своїх матеріалах детально перелічують найбільш кричущі випадки, надають партійним керівникам повну інформацію. Інша річ, що комуністичне керівництво реагувати і не думало. Голод поширювався, в травні різко загострилася ситуація в Чернігівській приміській смузі (сучасний Чернігівський район Чернігівської області). І якщо чекісти з олімпійським спокоєм спостерігали за розростанням голодування, то масова смертність, яка стала стрімко охоплювати села регіону, переполошила і їх. У спецзведенні від 27 травня 1933 року, із звичним грифом «цілком таємно», серед іншого звертається увага на нові явища: «За даними офіційного агентурного порядку», по Чернігівському району близько 100 сімейств переживають голод (це слово було закреслено і надалі вживався термін «продовольчі труднощі»). Найбільш проблемні села: Киїнка – до 30-и господарств опухлих від голоду (5 чоловік померло), Шибиринівка – 25 господарств (померло 6 чоловік), Янівка (сучасна Іванівка) – «померло 5 сімейств». Там же, внаслідок смерті дорослих членів сім’ї, залишилось до 50 дітей безпритульними («за домовленістю з земвідділом ці діти поміщені в дитячі ясла»).
І більш детальна інформація:
«Село Количівка. Дві сім’ї колгоспників – Чміля Тихона і Буглака Олександра Максимовича – внаслідок недоїдання опухли і на роботу не виходять.
Село Киїнка. В селі налічується 10 сімейств, що вийшли з колгоспу і абсолютно не мають продовольства. Всі сім’ї опухли, відмічено 3 випадки смерті від голоду.
Село Шибиринівка. 23 травня ц.р. від недоїдання померла біднячка Шибиринова Анна і кулачка Ольхова Марія. Трупи валялись на вулиці протягом трьох днів.
Село Янівка. В селі мається від недоїдання 5 опухлих сімейств: Пархоменка, Ображея, Коптіля та інших.
Аналогічні випадки опухання від недоїдання відмічені по селах: Ковпита – 5 сімейств, Юр’ївка – 3, Жидиничі – 2, Лукашівка – 3 і Піски – 4». Тут же вказується, що «по всіх цих фактах повідомлено міськземвідділ, одночасно оперативними робітниками були прийняті міри для надання допомоги голодуючим сім’ям».
Отже, знали, бачили, самі були вражені і навіть намагалися допомогти.
Яка ж реакція радянсько-компартійного керівництва? А яка вона могла бути в режиму, визнаного злочинним? Секретар чернігівського міськпарткому КП(б)У Склярський ще 23 травня розіслав листа секретарям партосередків:
«Шановні товариші!
Не дивлячись на урочисті клятви, які ви дали на кущових зборах 20 травня, темпи сівби у вашому селі продовжують знижуватися… Багато нових товаришів, присланих із міста, вже підпали під місцеві, по суті опортуністичні, настрої про слабкість коней, про дощову погоду, про відсутність харчів, про неможливість організувати сівбу одноосібників і залучати їх до колгоспів.
Все це призвело до такої ганьби, що наш район, який до останнього часу йшов першим в області по сівбі, тепер відкотився на 5 місце».
Під «багатьма новими товаришами» Склярський має на увазі десант із 42-х комуністів і 22-х комсомольців, надісланих із міських організацій на початку березня «для зміцнення сіл». 23 із них 11 березня призначені головами колгоспів, 6 – головами сільрад, по 4 – головами партосередків колгоспів та головами кооперації. А 21 березня допризначили ще п’ятьох голів колгоспів, двох голів сільрад та двох голів партосередків. Серйозно так «зміцнили села». Це при тому, що й своїх тасували, як колоду карт, чи не на кожному засіданні по декілька чоловік кудись переміщали. І ось, на думку партійного керівництва, якщо комусь привиділася нестача харчів, то такі «міражі» слід негайно гнати подалі від себе, оскільки вони пахнуть опортунізмом.
Щоправда, подібними листами Склярський поставив у незручне становище і грізних чекістів, оскільки їм теж багато чого «опортуністичного» привиділося. Звичайно, товариші в погонах все правильно зрозуміли: помираючі селяни найбільш прогресивну партію світу аж ніяк не цікавлять. І більше дурниць не писали.
Іноді щось проскакувало про «продовольчі труднощі» (Термін то який! Чи то людині взагалі нічого їсти, чи то в постачанні червоною ікрою невеличкі перебої), але в прив’язці до інших подій. Наприклад, 13 липня 1933 року у спецзведенні обласного відділення ДПУ читаємо: «У зв’язку з існуючими останнім часом у деяких селах – Козел (сучасне селище Михайло-Коцюбинське), Роїще, Янівка, Жолвинка, Гущин, Киїнка, Юр’ївка, Навози (нині Дніпровське), Куликівка (сучасного Городнянського району), Клочків, Брусилів, Коти, Шестовиця та інших – продовольчих труднощів, у даних селах відмічені випадки негативного реагування навколо господарсько-політичних кампаній, що проводяться».
Середина липня – апогей голодування у Чернігівському районі, пік смертності. Підрахунки за тими книгами записів актів громадянського стану, що збереглися, свідчать, що в січні 1933-го померло 187 осіб, в лютому – 181. Певний стрибок навесні: в березні померлих вже 253, в квітні – 250. У травні зростання начебто не особливо помітне (308 смертей), однак значна їх частина припадає на другу половину місяця. А далі – взагалі катастрофа: 533 померлих в червні і в 630 – в липні, переважно в перші два тижні. Опухлі від недоїдання люди не встигають ховати своїх односельців, а проінструктовані відповідним чином чекісти побиваються, що вони при цьому ще й мають нахабство не стрибати від радощів, угледівши чергові червоні транспаранти.
Ну а дехто ще й сьогодні вірить, що «нагорі» хтось міг чогось не знати.
Підготовлено за матеріалами Державного архіву Чернігівської області.
Сергій ГОРОБЕЦЬ,
Український інститут національної пам’яті
