Минувшина. З нотаток Кліо
ПРЕДСЛАВА-ЧОРНА
Конвалії до сосен усміхались,
І буйним листям кликали дуби.
Серед галявин трави зігрівались,
Перекликались сиві явори.
Блукали в хащах лісу чорні тури,
Олені поспішали до ставка.
Вивищував Чернігів давні мури,
Нагострюючи лезо для клинка.
Кремезні вої нишком жартували
І бойові виводили пісні,
А юні сіверянки гаптували,
Вклонялись низько небу і Десні.
Предслава-Чорна вийшла за ворота,
Взяла за віжки білого коня,
На полюванні люба їй турбота –
Ще мить... І буде мчати навмання.
Коса русява, очі – два озерця,
Струнка постава і високий стан,
Не знає тільки, де ключі від серця –
Збирає краплі сонячних заграв.
Каган хозарський сватає князівну,
З гінцями подарунки надсила,
До ніг покласти хоче їй півсвіту,
Але дівоча не лежить душа...
Погрози, військо і тяжка облога,
Повсюди голод, сльози немовлят,
Нещадний крик і нищівні погроми,
Нема туманів – дим лише і чад.
Високий терем і пуста кімната,
Летять останні стріли із вікна.
Змовкають всі, іде сюди розплата,
Ятрить затято синя вишина.
... Ховає князь свою сміливу діву,
Малинівки щебечуть над бузком.
Підводить риску у нотатках Кліо,
Минуле зберігає під замком.
НЕРОЗТРАЧЕНИЙ РАЙ
Найсолодша вода – у батьківській криниці,
Найдухмяніше жито – на рідному полі.
Замиловують ночі квітневі зірниці,
Розсівають веселки крізь чисті долоні.
Гомонять про одвічне… Де любов, там омана…
Доля лагодить спритно життєвий трамвай,
Випливає, киваючи, ФАТА МОРГАНА;
Людство вкотре оспівує втрачений рай.
Пропливають видіннями СТРАСТІ ХРИСТОВІ…
Від війни – до війни… Поміж терну – спасіння…
Спокій можна знайти у простенькому слові,
Шкода, пізно на очі спадає прозріння.
Матері тчуть добро і торкаються мрії,
Діти совісті вчаться збирати врожай.
Залишилось усе показати на ділі –
Зберегти у серцях нерозтрачений рай.
СЕРЦЕ ЛІТА
Цнотливо усміхаються ромашки
І хвилями колишуться жита.
У літа серце польової пташки,
Що сонце розливає у свята.
Купальські зорі озеру моргають,
До себе кличуть, зваблюючи сни.
Височину небесну розглядають,
Прохаючи: «Ти тільки пригорни!»…
Солодкі вина в келихах іскряться,
П’яніють згадки, спалюючи кров,
Від сорому ховаються коханці,
Шукаючи притулок і покров.
Вогнем розкутим папороть квітує,
Словами промовляє, мов жива;
Пашить, тривожить, іскрами милує, –
Міфічна… Життєдайна… Руйнівна…
Дороги кличуть в гості подорожніх,
Тікають горизонтами роки;
Звільняються від глечиків порожніх,
Пліткуючи про вічне залюбки.
Ніна Заболотна, м. Прилуки
