Не безпечна країна. Саме так: «Не безпечна», а не «небезпечна». Бо йдеться не про те, що наша країна небезпечна для когось у світі, а що вона начебто «НЕ Є БЕЗПЕЧНОЮ», насамперед для своїх громадян.
Така інформація міститься в черговому рейтингу країн.
Ми вже звикли, що коли в цих рейтингах йдеться про якийсь позитив, наприклад, рівень зарплат, пенсій, загалом добробуту людей, і коли на вищих щаблях — кращі показники, то ми тут десь на сотих чи 150-их місцях. А от з якихось негативів — на перших.
Можна, звісно, доволі скептично ставитися до всіляких рейтингів, опитувань, досліджень. Але оприлюднені, вони діють бодай у пропагандистському сенсі.
І ось новий рейтинг, який стверджує: «Україну визнали однією з найменш безпечних країн у світі». У рейтингу рівня безпечності країн організації Institute for Economics and Peace Україна за 2018 рік Україні опинилася на 152-му місці.
До трійки найбезпечніших країн увійшли Ісландія, Нова Зеландія та Австрія. Найнебезпечнішою країною організація назвала Сирію, яка посіла 163-тє місце.
Ну, спасибі, що нас хоч поставили вище від Сирії. З нею зрозуміло, там уже багато років точиться справжня громадянська війна, а сама країна стала полігоном суперництва великих держав, які тут начебто допомагають встановити мир.
Рейтинг аналізує рівень соціальної безпеки у країнах, масштаби внутрішніх і міжнародних конфліктів. Його створено на основі 23 показників. Враховували, зокрема, ступінь мілітаризації суспільства, рівень кримінальності, кількість терактів, імпорт та експорт зброї, корумпованість тощо.
Про останнє, тобто внутрішні фактори, — трохи нижче. А зараз — про «масштаби внутрішніх і міжнародних конфліктів». Що тут говорити? За цими масштабами ми на першому місці, принаймні в Європі, та й серед лідерів у світі. Бо ми — єдина країна континенту, де триває війна. Можемо називати це міжнародним чи внутрішнім конфліктом, очевидно, тут є і перше, й друге. Звісно, Росія, маскуючи й заперечуючи свою агресію, заявляє, що це внутрішньо український конфлікт, громадянська війна. Наша держава офіційно, рішенням парламенту, кваліфікувала це як російську агресію. Утім, треба визнати, що Росії було на кого опертися, адже стався і сепаратистський заколот проти держави, замах на її цілісність з боку сепаратистів, нехай і маріонеток Росії, прямо підтримуваних нею.
Звичайно, про яку БЕЗПЕЧНУ країну можна говорити там, де точаться бойові дії. Але що робить світ для їх припинення, для допомоги Україні, замість того щоб механічно констатувати «не безпечну країну»? Робить дуже мало.
А що ж Будапештський меморандум?
У нас в Україні — величезні сподівання на так званий Будапештський меморандум й величезні претензії до інших країн — його підписантів. Коротко про цей документ. Це підписаний 1994 року в Будапешті Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням Украї́ни до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Тоді вже коротко і про цей Договір. Світ був неабияк стурбований, якщо не сказати — наляканий першим в історії людства застосуванням атомної зброї. Це в серпні1945 року, коли США скинули атомні бомби на супротивника в Другій світовій війні — Японію, на міста Хіросіму й Нагасакі.
Між тим, почалася вже не просто гонка озброєнь, а атомна гонка великих держав, що швидко створювали ядерну зброю начебто для захисту, але ця зброя дамокловим мечем висіла над людством.
Слово мала сказати Організація Об’єднаних Націй, утворена 1945 року за підсумками війни як світове співтовариство для мирного співіснування людства. Генеральна Асамблея ООН 1 червня 1968 р. і ухвалила цей Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, який відкрили для підписання у Вашингтоні, Лондоні й Москві. Спочатку Договір задумували на 25 років. Але 11 травня 1995 року понад 170 країн-учасниць погодилися продовжити дію Договору на невизначений термін без будь-яких додаткових умов.
Після розпаду 1991 року одної з ядерних наддержав — Радянського Союзу — не лише Росія, а й ряд інших республік мали або ядерну зброю, або її компоненти. Задекларувавши позаблоковий і без’ядерний статус, Україна приєдналася до Договору. Це й був Будапештський меморандум — міжнародна угода, укладена 5 грудня 1994 року між Україною, США, Росією та Великою Британією про неядерний статус України. Угода містить пункти, що надають гарантії суверенітету та безпеки Україні в обмін на ліквідацію нею ядерної зброї. 1995 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила меморандум як офiцiйний документ. Держави-гаранти: першопідписанти — Україна, Російська Федерація, Велика Британія, Сполучені Штати Америки, пізніше приєднані — Франція, Китай. Згідно з Меморандумом США, РФ та Велика Британія, зокрема, зобов’язалися: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загрози силою, її використання проти територіальної цілісності/політичної незалежності України; домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні, якщо вона стане жертвою акту агресії чи об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї.
А тепер послухаймо коментар такого компетентного політика, як Євген Марчук. Він обіймав у нас ряд найвищих посад, у тому числі прем’єр-міністра, секретаря Ради нацбезпеки і оборони. Ось його роз’яснення.
Підписанти зобов’язані не нападати на Україну, як це вчинила Росія. Проте в тексті меморандуму немає нічого, що зобов’язувало б захищати Україну в разі агресії.
«По-перше, в англомовному оригіналі тексту Меморандуму ні в його назві, ні в самому тексті жодного разу не вживається слово «гарантії — guarantees». Тим більше, немає словосполучення «дають гарантії». І в назві, й у тексті в основному використовується формула «запевнення-assurances», — пише Марчук.
Марчук також згадує статтю 2 Меморандуму, де країни-підписанти обіцяють утримуватися від силових дій проти України. «Саме Росія грубо порушила цю й інші статті Меморандуму. Інші підписанти Меморандуму — США і Великобританія, Франція і Китай — цю й інші статті не порушили і навіть не погрожували порушити їх. У разі, якщо на Україну таки хто-небудь нападе, то єдине зобов’язання країн по меморандуму — це проводити консультації», — нагадує Марчук.
А що ж Мінські угоди?
Припинити війну на Донбасі має виконання Мінських угод — така нинішня позиція української влади. Тоді про ці угоди.
Чотири роки тому, після сепаратистського заколоту й агресії Росії, яка ввела на Донбас свої війська, там почалася війна сепаратистів і російських військ, що їх підтримували, з українськими військами, які захищали суверенітет, цілісність держави.
У розпал бойових дій у Мінську між воюючими сторонами було укладено Мінський протокол, названий угодами. Ним передбачалося негайне припинення бойових дій і вирішення конфлікту мирним шляхом. Причому з обов’язковим збереженням цілісності Української держави, тобто поверненням під її контроль тимчасово не підконтрольних територій.
«Забезпечити негайне двостороннє припинення застосування зброї». Це пункт № 1 Мінських угод, підписаних 5 вересня 2014 року. На жаль, бойові дії тривали як атаки з боку бойовиків і росіян, на які вже доводилося відповідати нашим військовим.
Тому Угоди були затверджені 12 лютого 2015 року на саміті в Мінську главами найбільших держав Європи. Цей Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод підписали президенти: Франції — Франсуа Олланд, України — Петро Порошенко, Росії — Володимир Путін,
канцлер Німеччини Ангела Меркель, тобто глави чотирьох найбільших держав Європи. Комплекс заходів був схвалений Резолюцією Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року.
Чому ж на Донбасі щодня лунають постріли?
Ось це і є запитання до світу, який лише тупо констатує наявність у нас «внутрішніх і міжнародних конфліктів».
Звичайно, давно сказано, що «сила ворога — в нашій слабкості». Тому можна б згадати і про наші внутрішні фактори. Бо як може бути безпечною для її громадян країна, де є корупція, кримінал. Можна, звісно, виправдовуватися, що це також не лише внутрішні явища, що наш кримінал, а особливо корупція, мають і міжнародну складову. Адже колосальні вкрадені в народу кошти вивозяться куди? За кордон. Адже наша злочинність, насамперед економічна, має міжнародні зв’язки.
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо»
