Нове законодавство надало першочергове право орендарям викуповувати у власність орендовані землі. Ніби й справедливо, оскільки в ту землю багато вкладено коштів, відповідна база створена… Але навіщо цинічно брехати людям, що вони нарешті одержали можливість купити собі до 100 гектарів землі?
Земля – природне творіння, а не майно, кимось надбане
Це розумів мудрий Сократ, це записано в резолюції ООН 1979 року
Давньогрецький філософ Сократ (469-399 рр. до н.е.) переказав через свого найвидатнішого учня Платона безсмертне застереження людству: «Горе тому народу, який дозволить якомусь пройдисвіту загородити ділянку землі й заявити: «Це моє!». Земля – природний ресурс, а не продукт виробництва, тому вона принципово не може і не повинна розглядатися як товар і виставлятися на продаж».
Про статус землі на міжнародному рівні йдеться в резолюції конференції ООН 1979 року: «Земля внаслідок своєї унікальної природи і незамінності в житті людини не може використовуватись як звичайне майно, контролюватись окремими особами, бути об’єктом, не захищеним від ринку».
Цивілізовані держави дослухалися до цих застережень і порад, швидко усвідомили помилку від приватизації землі направо й наліво. Тож запустили ефективні правові механізми повернення приватних земельних ділянок під контроль держави. Через земельний банк викуповують їх, передусім у тих власників, які не мають ні відповідних знань, ні уміння працювати на землі.
Викуплену землю здають в оренду фаховим, умілим і відповідальним сільгоспвиробникам, від чого одержують велику ренту для поповнення бюджетів. Не менш важливий і державний контроль за використанням землі.
На цьому не вперше наголошую, посилаючись на давно перевірений досвід цивілізованих країн, на які довгими язиками рівняється і зовсім нова владна команда. Вона унікальна: по світу старцює з простягнутою рукою, але не хоче помічати мільярдів, що лежать під ногами, – тупо відмовляється від величезної земельної ренти. Відмовляється від мільярдних додаткових надходжень до бюджету, не витрачаючи на це ніяких капіталовкладень. Зараз розмір орендної плати в одному районі, навіть в одному населеному пункті, може різнитися в рази. Та різниця «вирівнюється» неофіційною доплатою в чиїсь кишені. Скільки від цього недоодержує найбідніша в Європі державна скарбниця – ніхто офіційно не підраховує, щоб не вийти на власну вигоду. А які втрати для бюджету будуть, коли земля опиниться в приватних руках кількох пройдисвітів?
Втім, і питання поповнення бюджету земельною рентою – не головне, що примусило європейців і американців повернутися до формування земельного банку державної власності. Вони порахували, скільки потрібно землі державної власності, щоб мати гарантовану продовольчу безпеку для суспільства. Тож у США, наприклад, повернули у державну власність 60 відсотків землі, у європейських країнах – від 70 до 90 і більше відсотків, і ці процеси тривають. Державницькому завданню служить і та земля, що виставляється на продаж цивілізованого ринку. Але не такого, який запроваджують в Україні, де не передбачається ні латання великих дірок у надходженнях до бюджету від земельної ренти, ні формування банку землі для створення стабільної продовольчої безпеки. Чи є в команді зелених опівнічників хоча б один «слуга», здатний ворухнути мізками і згадати про свій народ? Я б такого повіз за досвідом… навіть не в Європу, а в російський Бєлгород.
Губернатором там з 1993 року працює мій давній товариш Євгеній Савченко – з роду українських переселенців початку ХХ століття. Шостий раз підряд виборці майже 70-ма відсотками голосів обрали його на цю посаду. І ні Кремль, ні сам «диктатор» Путін не намагаються якось вплинути на вибір бєлгородців – висуванця ще Бориса Єльцина. Кремлівські вожді підтримали й серйозну реформаторську ініціативу Євгена Степановича: Дума Бєлгородської області скупила у свою власність 60 відсотків розпайованих земель, які тепер здаються в оренду успішним і бережливим землевласникам.
Бюджетні надходження від земельної ренти подвоїлись. Зростання виробництва агропромислового комплексу становить 8-10 відсотків щороку. За урожайністю область друга в Росії. Успішно виконуються завдання, поставлені губернатором ще в 1994 році: забезпечити область продуктами харчування власного виробництва.
За рахунок вмілої організації праці, вивчення і впровадження новітніх технологій обсяги промислового і сільськогосподарського виробництва за останні роки потроїлися. Валовий річний регіональний продукт сягнув трильйона рублів. З 2012 року Бєлгородщина лідирує з виробництва м’яса свинини і птиці – більше мільйона тонн. Намолочує більше 4 мільйонів тонн зерна. Савченко відстояв право іти власним, «третім» шляхом, оскільки вважає, що Росія дуже велика для єдиної аграрної політики.
Область перша в Росії завершила програму газифікації. Немає рівних їй і в житловому будівництві, обсяги якого виросли більш як у… 20 разів! Дуже розвинене індивідуальне житлове будівництво, яке фінансово й організаційно стимулюють держава і область в рамках програми «Свій дім». Стосовно ж якості доріг один із російських блогерів написав: «Заїхавши на територію Бєлгородської області, склалося враження, що перетнув кордон Росії і їду вже по автострадах країн Євросоюзу з високим рівнем безпеки. Доглянуті й населені пункти». У містах і селах відремонтовані будинки культури й клуби, інші соціальні заклади. До кінця 2020 року будуть уведені в експлуатацію 585 нових сучасних соціальних об’єктів: загальноосвітні школи, дитячі садочки, стадіони, спортивні школи, спортивні майданчики, зоопарки, музеї та ін. Висока трудова зайнятість населення. Ще не Європа, але бєлгородці ближче до її стандартів, ніж українці, і без спеціального запису в Конституції.
На території цієї російської області проживає понад півтора мільйона людей – стільки не так давно проживало на Чернігівщині. Тепер нас – менше мільйона. І далі десь губиться населення області на шляху до «єврораю». Бо не шукаємо свій, «третій» шлях розвитку економіки, без чого неможливо досягти європейських стандартів життя пересічних людей. Без успішної економіки неможливо створювати такі житлові умови, щоб кращі уми і кращі компанії не лише не виїжджали з області, а приїздили сюди ще й з інших областей і країн, як цього добивається українокровний Євгеній Савченко.
Євгеній Степанович своїм організаторським і фаховим талантом розкриває суть справжньої народної політики.
Та суть лежить на поверхні, як і оті мільярди під ногами наших керманичів, за якими їм ліньки нагнутися, бо підучені сяк-так за гранти, до продуктивної роботи й раціонального мислення не привчені. Тому звідки візьметься у них уміння направляти багатомільйонне прагнення народу, його енергію і натхнення в русло людських і державних інтересів?
У діяльності українських політиків і державників у пріоритеті – їхні власні інтереси, та ще вірнопідданої челяді. Для цього не обов’язково керувати державою так, як керують своїми державами європейці й американці. Бо й різниця між ними і нашими горе-керманичами дуже велика: ті – справжні лідери-державники, а наші – їхні слуги, перевдягнуті в народних, як ото на весіллі перевдягаються у весільних «циган», щоб десь курку чи качку поцупити.
Але то жартівливий приклад, я ж веду мову про ганебне управління багатющою великою державою, лідери якої бездумно й нахабно нехтують думками й застереження світових мудреців і вчених, резолюціями міжнародних організацій, зрештою – думками свого електорату. Вони навіть головний природний ресурс посеред ночі виставили на панель – як пропащу повію. Такої продажної ганьби не знає цивілізований світ.
Ідіоти творять стільки зла, скільки їм дозволяють
Треба бути настільки цинічними стосовно співвітчизників, щоб з телеекранів гордитися «доленосним успіхом» – прийняттям закону про продаж землі. Пояснюють же свій «успіх» на рівні мислення одноклітинних організмів.
Можливо, хтось мене поправить, мовляв, одноклітинні не мислять. Але чим відрізняється їхнє «не мислення» від «мислення» багатоклітинних зелених слуг? Наведу ще одне порівняння для повнішої характеристики «не мислячих»: бджоли інтуїтивно будують воскові стільники у вулику і наповнюють їх медом, а у людей «стільники» повинні будуватися спочатку в голові, а потім на землі. Хто ж кращий будівничий – бджоли чи українські керманичі, нами обрані?
Політичні продажні перевертні у вічі глузують з народу, заявляючи, що прийнятий опівночі закон ощасливлює фермерів та інших селян. Але соціологи й непродажні експерти вже визначили, що 80 відсотків фермерських господарств і особистих селянських підприємств економічно не готові купувати оті передбачені законом 100 гектарів землі. Та і в кого вони куплять ту землю? У агрохолдинга «Кернел», у якого 530 тисяч гектарів орендованої землі на території 11 областей? Чи Олег Бахматюк випустить зі своїх рук хоча б гектар із свого земельного банку, який він оптимізував у 2019 році до 500 тисяч гектарів? Неважко уявити, скільки він угатив своїх мільйонів, викуповуючи активи у російського бізнесмена Подольського. Оптимізував земельний банк до 370 тисяч гектарів і власник курячої імперії, колишній радник Порошенка Юрій Косюк.
До речі, остаточне формування банків орендованих земель найбільшими агрохолдингами відбулося саме за президента Петра Порошенка. Він і своїй родині узаконив 120 тисяч гектарів.
Агрохолдинги збирали орендовану землю шляхом скупки активів інших компаній. Насправді ж, головною була купівля прав оренди землі. А це – очевидний «чорний ринок». Скажімо, один «хлібопашець» свого часу купив собі права оренди більше двох тисяч гектарів землі в Бобровицькому районі, та недовго там господарював – вирішив перепродати права оренди і добряче підзаробити. Назвав ціну і мені: 1400 доларів за гектар чужої землі. Я відправив подалі такого торгаша, але він знайшов іншого, багатшого покупця. Думаєте, десь офіційно зафіксована справжня ціна покупки права оренди земельних паїв? Від цих торгів багато хто озолотився за селянські земельні паї, а їхні власники і держава – одержали дулю з маком.
Нове законодавство надало першочергове право орендарям викуповувати у власність орендовані землі. Ніби й справедливо, оскільки в ту землю багато вкладено коштів, відповідна база створена… Але навіщо цинічно брехати людям, що вони нарешті одержали можливість купити собі до 100 гектарів землі? Реальне право й таку можливість має орендар, а також його підставні фізичні особи, яким він може передати своє першочергове право викупу цієї землі.
Щоб далі запудрювати мізки співвітчизникам, затіяли лемент навколо закону про народовладдя, в якому передбачений і референдум стосовно продажу землі іноземцям. Наведу один цікавий факт: «Агропросперис» в 11 областях (від Чернігівської до Львівської) орендує 300 тисяч гектарів землі. Власники агрохолдингу – Джордж Рор і Моріс Табасиник. Серед їхньої законної діяльності в Україні є й «банківські послуги». Згідно з «народним» законом, «новоукраїнці» ще до референдуму можуть скупити на «своїх українців» орендовану землю. Джордж і Моріс можуть стати власниками й заставленої землі під їхні «банківські послуги».
Держава, безумовно, створить умови кільком «фермерам», щоб взяли пільгові кредити під заставу землі в банках з іноземним капіталом, але чим це закінчиться? А скільки іноземних інвестицій у агрохолдингах з великими земельними банками?
Тобто, величезна кількість української землі давно вже в руках іноземних мільярдерів, а «слуги народу» лише легалізували їхнє право на приватне володіння головним українським ресурсом. І народ це їм дозволив. Дозволив не просто продаж землі, а продаж всієї України. Бо де ви бачили незалежну країну на чужій землі?
На жаль, народ не хоче цього бачити. Наші «патріотичні» ідіоти «забивають» голови електорату гордістю, що в Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, справжня демократія. Не кажуть тільки, яка ціна української демократії? Ще не так давно дружно голосували взамін на благодійність для школи чи ФАПу, а на останніх парламентських виборах голоси за кандидата в депутати продавали за 200-300 гривень.
Який народний депутат, обраний демократично, запам’ятався виборцям своїм результативним служінням для покращення життя простого народу? Благодійність не беру до уваги – бо то не служіння, а підкуп виборців. Депутат останнього скликання від нашого округу взяв участь у земельній афері світового рівня – і нічого, ніби так і треба.
Така ж ситуація і стосовно президентських виборів. Демократично обираємо, а що одержуємо на завершення їхніх каденцій? Один демократично обраний взагалі ганебно втік з країни. На його трон заїхав на бульдозері «патріот з патріотів»...
Кому ж служить наша «патріотична демократія»? Відповідь можна одержати, проаналізувавши, хто збагачується на демократичних виборах, на «служінні народу», на війні і на карантині. Хоча вони творять українському суспільству стільки зла, скільки ми їм дозволяємо. Невже дозволимо й жнива перетворити у бійню за землю? І такі побоювання не безпідставні, вони закладені в законі про ринок землі.
Леонід Яковишин,
Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист
