Сто років село й селяни були п`ятим сортом. Звичайно. мова йтиме загалом про українське село й селянство. Хоч конкретно – на прикладі мого Куликівського району, зокрема, мого села Авдіївка, що на Чернігівщині.
Про райони говорю так, як вони усталилися в Чернігівській області після останнього їх «переформатування» наприкінці 1966 року. Відтоді і вже аж 54 роки цей адміністративний поділ незмінний – 22 райони. Торік почалося чергове і вже доволі радикальне «переформатування», загалом в Україні і області, коли райони дуже укрупнили, кількість їх зменшено в кілька разів. В області стає лише 5 районів. Але юридично реформування ще не завершене, райони поки що існують і в стадії об`єднання. Та й мова тут піде про кілька останніх десятиліть.
Наш Куликівський район між Чернігівським і Ніжинським. З Куликівки до Чернігова 36 кілометрів, до Ніжина – 44. Це самісінький географічний центр області. Уточнюю цей суттєвий фактор, щоб сказати, не для образи інших районів, що це – не якийсь віддалений район, куди від Чернігова далі, ніж до Києва. Район по залізниці Чернігів – Ніжин, по автотрасі державного значення Чернігів – Ніжин – Прилуки – Пирятин.
Територія – це люди. З цим – сумно, як і загалом по Україні. Ми одна з держав, де смертність перевищує народжуваність. За три останні десятиліття, які збіглися з незалежністю, населення України зменшилося з 50 до 40 мільйонів. Правда, кілька мільйонів виїхали за кордон, але від цього не легше.
Населення Куликівського району ще кілька десятиліть тому перевищувало 30 тисяч чоловік, нині 16 тисяч. Різке скорочення пішло у ці три останні десятиліття. Але це все наслідки, продовження процесу, що почався набагато раніше.
В ці останні тижні в районі, як завжди на межі зими й весни, пройшли так звані сходи сіл. Нині вже їх називають зборами. Не в останню чергу й через малолюдність. Адже важко назвати «сходом села» дійство, коли в будинок культури прийшли з кількох сотень мешканців села кілька десятків. Це прояв апатії, зневіри, що ці зібрання щось дадуть для розвитку села. Хоч на них приїздить керівництво району, чи вже тепер – територіальної громади. Ще восени 2017-го район, за винятком села Смолянка, яке пішло у Олишівську ОТГ Чернігівського району, об`єднався в єдину громаду. Замість 16-ти місцевих рад (селищної і 15-ти сільських), стала єдина Куликівське селищна рада, але вже у форматі району.
В села на збори приїздили керівники громади, відповідних служб. Обговорювали з селянами проблеми конкретно такого-то села. Чесно говорилося, що проблем цих, щодо працевлаштування, соціальної сфери та інших, набагато більше, ніж фінансових можливостей у громади, району, області, держави. Нічого нового…
Але варто сказати і про демографію. Найбільше за населенням село Куликівщини – Салтикова Дівиця. Красиве село на березі Десни, зі славною історією, ще від княжих часів, а за Гетьманщини – сотенне містечко. Тут нині 1058 мешканців, за 2020 рік померло 35 людей, народилося 4. Далі лише статистика по селах: перша цифра – кількість жителів, друга – померло торік, третя, скрізь менша цифра, – народилося.
Жуківка: 977 – 28 – 9. Вересоч: 912 – 29 – 6. Ковчин: 898 – 25 – 2. Дроздівка: 671 – 29 – 5. Орлівка: 645 – 22 – 3. Дрімайлівка: 596 – 18 – 2. Кладьківка: 522 – 13 – 1. Бакланова Муравійка: 421 –13 – 2. Вершинова Муравійка – 390 – 16 – 2. Грабівка: 367 – 13 – 0. Авдіївка: 361 – 13 – 0. Хибалівка: 302 – 13 – 0.
Моє село Авдіївка – за 12 кілометрів від Куликівки, в бік Десни. Спершу, за 8 кілометрів, – Ковчин, за ним, за 4 кілометри, – Авдіївка.
Вже кілька років існує гарний автобусний рейс Чернігів – Виблі – Горбово – Авдіївка – Ковчин – Куликівка. І назад. Рейс 5 разів на день, з`єднує чотири села з районним і обласним центрами.
Це фото я зробив у центрі мого села. Знімок дуже характерний: три порожні будівлі. Зліва – колишня пошта і ощадкаса. Давно закриті. Ощадкаса давніше, пошта кілька років тому, коли в області затіяли так званий «пілотний проект реформування Укрпошти». Тобто закрили майже всі (крім кількох великих сіл) сільські поштові відділення, понад півтисячі (!), а замість них пустили на автомашинах так звані «пересувні відділення».
Будівля посередині – колишній магазин, комбінований, насамперед продовольчих товарів, з додаванням необхідних промтоварів – канцтовари, мило і таке подібне. Закрився, бо поруч, через майдан – діючий такий же магазин, якого цілком достатньо. Тим паче, не так давно відкрився невеличкий продуктовий магазинчик на центральній вулиці села. Будівля справа – колишній магазин господарчих товарів. Закрився. Така хоч невеличка торгова точка була б не зайвою для селян, адже це – будматеріали, садово-городній інструмент, хатнє начиння. Якоюсь мірою цей товар купують, коли один-два рази на тиждень тут, в центрі, – невеликий базар, приїжджі торгівці. Або купують в райцентрі.
Кілька років тому в селі закрили школу. Причому, селяни не могли зрозуміти, чому тут закрили школу, де було 35 учнів, коли в значно більших селах залишили школи, де було 18 – 13 і менше учнів. Пояснення напрошувалося: щоб зміцнити сусідню Ковчинську середню школу. Я випускник обох шкіл, Авдіївської восьмирічки і Ковчинської середньої, вболіваю за обидві. Але закривати одну, щоб зміцнити іншу – якось воно дивно. Ось і зараз у Ковчинській школі 60 учнів з Ковчина і 30 з Авдіївки, яких возять всі ці роки шкільним автобусом. Власне, Авдіївська школа юридично не закрита й по сьогодні, а переведена в початкову. І коли закривали, в перших класах було аж 16 учнів. Вони цілком могли б навчатися в гарному, просторому сільському дитсадку. Але ось перевели всіх оптом у Ковчин. І тепер і 6–7-річних малят у 20-градусний мороз теж тягнуть вранці в сусіднє село.
Школу селяни відстоювали до останнього. Але тоді на неї впали одночасно дві біди. Спершу Верховна Рада, не дуже афішовано, внесла в законодавство про освіту підступну зміну: школи стало можливим закривати вже без згоди мешканців села, сільських рад, а за рішенням районної влади. Друга новація добила школи, і не лише їх, і не лише тут: в кілька разів подорожчав газ. Нагадати, яка тоді була влада, хто був президент, який парламент? Влада з другого Майдану, який постав і за державність, і за соціальну справедливість. Нині багато галасу, що газ дорожчає десь на 20 %. Коли на 20, при цій владі, це, звісно, погано, а коли на 600–700 % при попередній владі – це, значить, нормально.
Таких тарифів, особливо для соціальних об`єктів, витримати вже було неможливо.
Після школи в цій будівлі тепер сільський будинок культури. Старий (а первісно це була церква, збудована десь 140 років тому) ще за кілька років до цього обвалився. І лише торік восени знесли цю аварійну будівлю. Тепер в колишній школі центр культури і дозвілля. З двох класних кімнат зробили чималий зал для глядачів. На черзі – ремонт ще двох кімнат, де будуть сільський музей і спортзал. Коштів, як завжди, нема.
Пішли чутки про закриття дитсадка. Але в ньому зараз 12 дітей, а влітку буває й по 15. Люди загомоніли, що більш резонно не авдіївських дітей возити в Ковчин, а навпаки, адже в Ковчині, набагато більшому селі, в дитсадку всього 7 дітей. Насправді, нікого нікуди возити не треба. Я погано уявляю, як возитимуть вдосвіта, по морозу, мою маленьку сусідку Віку, доньку Ігоря і Яни, 3-річну дівчинку.
Принагідно зазначу, що загалом (школярі плюс дитсадок) у селі близько 50-ти дітей. А це кілька десятків їхніх батьків, зовсім же не старих, радше молодих людей. Адже навіть батькам 11-класника десь близько 40-а років. Так що це живе село, попри всіляку демографію.
От тільки працювати цим молодим і середнього віку землякам у селі майже ніде. Чимало їздять на роботу в Куликівку, Чернігів, Бровари під Києвом. І, звичайно ж, в Польщу і Чехію.
Натомість, як підмітив один із земляків, у Куликівці у великому магазині будівельних матеріалів майже весь товар завезений із-за кордону. І земляк дивується: невже в Куликівці так важко відкрити, наприклад, невеликий завод металевих виробів? Де робили б ті ж гвіздки, лопати, вила, граблі, інших дуже необхідний тим же селянам товар. І могли б працевлаштуватися люди з сіл району.
Мій старший онук кілька років попрацював у Польщі, у невеликому містечку. Так там з десяток таких невеликих підприємств, філій потужних вітчизняних чи міжнародних гігантів індустрії. І на кожному працює по сто чи кілька сотень місцевих людей, а також українців. Але таке чомусь не про нас, Україну.
Та повернімося до теми закриття соціальних об`єктів сіл. «Не вигідно» – ось основна теза влади, починаючи від районної і закінчуючи центральною. Тобто економічно не вигідно, збитково тримати ці об`єкти. І починаються підрахунки бюджетних витрат «на мешканця села, на учня, на дитину в дитсадку». Витрати ці різні. Два села, дві школи, практично однакові споруди, одна кількість вчителів, однакові витрати на опалення, електрику, зарплату. Але в одній школі 60 учнів, в іншій 40. Ясно, що витрати в середньому на учня в меншій школі будуть у півтора рази більші.
І ось район отримує вказівку згори, з області: «оптимізувати» мережу освіти. Простіше, закрити скількись шкіл. Починається «наїзд» районної влади на сільську, сільради з «поганим» рівнем «витрат на учня». Село пробує довести районній владі, що села є різні, що вони не винні в такій демографії, що діткам же треба навчатися, і бажано вдома. Район селян не чує.
Але це перший етап. Другий – коли область отримує подібну вказівку «оптимізації» зі столиці. Тоді область «наїздить» на такі-то райони, з вимогою «оптимізувати». Нещасливі райони сигналять в область точно такі ж виправдовування: мовляв, не можна порівнювати багаті і населені Прилуки, Ніжин чи ту ж Варву на нафті і газу, з депресивними північними районами (не будемо їх називати).
Але є і третій етап: це коли Київ «наїздить» на такі-то нещасливі за демографією області, ту ж Чернігівську. І тоді наше обласне начальство доводить столиці, що не можна оперувати середніми по Україні цифрами «витрат на учня», що у нас своя особливість: друга за площею область України і одна з найменших за населенням. То варто б це враховувати.
Ось яскравий зразок чиновницької вертикалі і філософії: точка зору визначається точкою сидіння. Не тим, чим сидять, а на чому, в якому кріслі – районному, обласному, столичному.
Дрімуча філософія поділу людей на сорти – давня, їй мінімум 100 років: понад 70 років радянської влади і вже 30 нашої незалежності. Це коли фактично вважалося, що Москва – це населення 1 сорту, Київ – 2-й сорт, Чернігів – 3-й, Куликівка – 4-й, Авдіївка – 5-й. Звісно, відносно, за нашими радянськими і пострадянськими мірками. Бо «першосортний» москвич жив гірше рядового мешканця села чи містечка у Швеції чи Фінляндії. Але ж ми жили і живемо тут, і такий поділ людей просто обурливий.
Ще в першій половині 50-х було прокладено знаменитий свого часу газопровід Дашава – Москва, його ще називали ДКБМ (Дашава – Київ – Брянськ – Москва). Десятки років по ньому гнали газ із західної України в Росію. Викачали. Потім по цій же трубі ми почали купувати газ у Росії. Але зараз навіть не про це. А про те, що понад 30 років не можна було підключити до цього газопроводу українське село, селян. При тому, що, наприклад, по нашому району газ проходив по околиці Куликівки, Ковчина, Авдіївки, буквально за городами. І лише через 30 з лишком років, у 1988 році, моє село було нарешті газифіковане.
Пройшов рік. Моя мама якось каже мені: «Не уявляю, як це без газу». Я тоді відповів їй, що вона, мабуть, хотіла сказати інше. Що тепер уже не уявляє, як би це далі без газу. Але як це загалом без газу – насправді добре уявляє, бо прожила без нього 70 років. А пожила рік по-людськи – і побачила, що є інше, нормальне життя. Шкода лише, що побачила його вже на восьмому десяткові літ, як і її ровесники.
Свого часу вождь більшовиків Лєнін прорік, що «комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни». Владу вони вхопили швидко і тримали її зубами понад 70 років. А от і через 50 років після революції електрики в моєму селі ще не було, її провели лише наприкінці 60-х.
Лише в 70-ті роки в районі почали прокладати асфальт до сіл. До цього у осінню і весняну негоду інколи доїхати можна було не просто лише вантажівкою, яка слугували і для пасажирів, бо легковиків майже не було, а машиною, яку тяг на буксирі трактор.
Натомість українські землі, все ж таки, головне багатство країни, захопили агрохолдинги. Балачки про фермерство в останні роки якось затихли. Лише умовно можна назвати фермерським господарством те, яке в районі взяло в оренду більшість земель у селах. Хоч і на нього вже «наїжджають» агробарони. Викачуючи з села, з селян не мільйони, а мільярди, агрохолдинги лише дещицю надприбутків кидають, як собаці кістку, на села, на яких наживаються. Притому, всю Україну засіяли в основному двома культурами: соняшником і кукурудзою. Тими, які не лише доводиться густо обробляти хімією, а які просто виснажують землі.
Друга біда – розорювання лугів, нахабне, безконтрольне. Ось зараз земляки з нетерпінням чекають, чи буде, на відміну від двох попередніх весен, хоча б така повінь, як у 2018 році? Може й не бути. І тут не лише глобальні природні фактори. Тут і те ж розорювання луків, у тому числі абсолютно незаконне по берегах річок, які наповнюють Десну. Відтак, обміління, майже висихання цих річок.
На цих фото – ще одна споруда, напівзруйнована. Років 20 тому тут, в центрі села, почали будувати нову школу. При тому, що поруч була діюча, цілком добротна, про яку я пишу вище. Тут навчалося десь 50 учнів, і демографія, спадаюча, вже була очевидна. Тим не менше, затівають спорудження двоповерхової школи на 120 учнів. Цьому диву може бути лише двоє пояснень. Перше – безгосподарність. Друге – афери, за принципом «мільйон вкласти, два вкрасти». Справа давня, ніхто вже не буде з цим розбиратися. Але споруду, яку доволі швидко майже збудували, невдовзі закинули. Цей довгобуд стоїть пусткою років 15, руйнується.
Як бути далі? Крило зі спортзалом вже розвалилося, його треба демонтувати. Але основний 2-поверховий корпус ще підлягає добудові.
Давно виникла гарна ідея: добудувати і відкрити тут дитячий будинок. Враховуючи величезну кількість сиріт і напівсиріт, те, що в області всього кілька таких закладів. Ідея цілком резонна. Якась година їзди до Чернігова, 15 хвилин до Куликівки. Працевлаштування стількох-то людей. Свої ж сільські продукти, від молока і м`яса до овочів і фруктів. І прекрасна природа: Десна, інші річки, озера, луки, ліси – поліський курорт. Звичайно, мова йшла про державний заклад. Але, як завжди, у бюджеті не таке коштів не знайшлося. Діти – це вже навіть 6-й сорт, особливо сироти.
Зараз є якісь сподівання, що подібну ідею, хоча б у вигляді центру туризму і відпочинку, можливо, втілить якийсь наш бізнес.
Недавно в країні пройшов великий форум «Україна -30».
Звичайно, дещо нагадує колишні радянські форуми «побудови комунізму». Але все ж, треба щось думати про майбутнє, долати невеселе минуле. В числі інших численних проблем українська влада згадала і про село. Про яке люблять у нас густо балакати, як про «колиску нації», але де все ж проживає нехай не половина, але десь третина українців.
Президент України Володимир Зеленський розповів, що програма реформування села розрахована на 9 – 10 років. У виступі президента чимало резонних суджень. Наприклад, що молодь і загалом люди працездатного віку зараз покидають села через відсутність роботи, в результаті цього поступово села занепадають. Пропонується в сільській місцевості побудувати «центри тяжіння», де будуть відділення пошти, центри надання сервісних послуг, аптека з програмою «Доступні ліки», магазини, опорні пункти поліції, пожежні пункти, медичні центри. «Ми зараз готуємо 1600 інфраструктурних проектів у кожне село. Програма поки розрахована на 9 – 10 років. 500– 600 ми зробимо в найближчі чотири роки», зазначив Зеленський. І резюме: «Потрібно багато грошей». Це поза сумнівом. Правда, президент чомусь очікує, що реформи в селах будуть здебільшого за рахунок спонсорів, за підтримки бізнесу. Тобто участь держави, її бюджету буде другорядною?
Є й інша думка. Держава, і СРСР, і Україна, ціле століття вважала селян людьми 5-го сорту. Відтак, заборгувала їм незліченно. Що цілком закономірно призвело до руйнації, зубожіння, вимирання сільської України. І варто б, умовно кажучи, поставити пам`ятники тим молодим людям, які, попри все, ще таки залишаються жити в селі. А борг держави, суспільства українському селу і селянам треба віддавати колосальний. Без ганебних підрахунків «витрат на учня, вихованця дитсадка», без дикунської «філософії» «не вигідності» села й селян.
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо»
