Чернігівські жінки рятували поранених під обстрілами

Сержанти Ніна Рой, Анастасія Шелпакова, Наталія Борець та Людмила Циганійвійськові медики. Ці відважні жінки служать в одній із військових частин ОК «Північ» у Чернігові. Під час лютої ворожої навали вони, поруч із бійцями-чоловіками, героїчно захищали рідне місто: щодня, під шаленими обстрілами, надавали першу медичну допомогу пораненим та евакуювали їх до Чернігівського військового госпіталю, обласної лікарні й інших медичних закладів.

Плакали, коли бачили загиблих бойових товаришів – молодих хлопців, з якими спілкувалися буквально напередодні. Однак, попри все, не впадали у відчай, а щодня самовіддано рятували живих і щиро молилися за близьких та друзів, за нашу Перемогу над ненависними окупантами.

– Будь ласка, розкажіть про себе: звідки ви родом, чому взагалі стали військовими?

Ніна:

– Я народилася на Ріпкинщині та закінчила Чернігівський базовий медичний коледж. Професія медика – надзвичайно важлива і благородна, це – справді моє покликання. Взагалі, у мене в роду немає військових. Однак мені з самого дитинства подобалася військова форма. І з’явилася така мрія – служити в армії, адже це також дуже почесно – захищати рідну державу та український народ! Так я поєднала ці дві професії – медика і військового.

Мій перший контракт – це служба у Гончарівському, в першій окремій танковій Сіверській бригаді. Я там прослужила три роки, звільнилася, проте лише півроку побула вдома й остаточно вирішила присвятити себе службі в Збройних Силах України. І жодного дня не пошкодувала про це, зокрема під час війни. ЗСУ – це звучить гордо, вже увесь світ знає, що таке Збройні Сили України!

Ми з Людою Циганій служили в АТО, на Донбасі: я – в 2017—2020 роках (загалом один рік та вісім місяців, бо відбувалися ротації), а Люда – в 2020-му, чотири місяці.

Заміжня (чоловік – військовий), маю сина. Втім, чесно кажучи, все моє життя – це армія, яка вимагає самовідданості та забирає майже увесь час. Бо інакше просто не можна. Постійно, вдень і вночі, думаєш про службу… Не вдається повністю відволіктися.

Мого двоюрідного брата, який служив у Національній гвардії України, загарбники забрали в полон на початку війни з Чорнобильської АЕС. І до сьогодні він – у неволі. Добре, що зумів все-таки написати листа, повідомив про себе. Віримо, що неодмінно побачимося з ним після нашої Перемоги!

– Знаю, ви чарівно вишиваєте у вільний час...

– Так, іноді вишиваю бісером. Втім, усе рідше, особливо зараз. Ну, яке ж вишивання на війні?! До речі, ті вишивки мої згоріли під час обстрілу (тільки дещо збереглося), коли вся наша військова частина була зруйнована.

Анастасія:

– Я – родом із Чернігова, закінчила тут медичний коледж. Мої батьки – військові. Мама служить у Національній гвардії, а тато – в ЗСУ. Тому я одразу вирішила, що служитиму в армії, мріяла про це! Матусю мою початок війни застав у Чорнобилі, вона охороняла ЧАЕС. Мама цілий місяць була в полоні… Потім наших жінок вдалося визволити, а ось бійці-чоловіки тривалий час взагалі не озивалися, буквально зникли. Дякувати Богу, мама – жива, з нею тепер все гаразд!

У мене – це перший контракт, служу з 2020 року. Пишаюся цим, адже відчуваю свою потрібність. Дещицю вільного часу витрачаю на свою родину. Я заміжня, маю сина.

– Ваш чоловік – не військовий. Як він витримує неймовірну зайнятість дружини в армії?

– Витримує, – посміхається. – Вже звик, у нього просто немає виходу… Він працює зварювальником.

– А хто в сім’ї командує? Ви?

– Мабуть, більше я…

Наталія:

– Народилася в селі Новий Білоус Чернігівського району. Я закінчила Чернігівське медичне училище. У мене – вся родина військових: чоловік, тато, брат… Дитинство пройшло біля льотного училища, тому, самі розумієте, змалечку дуже мріяла служити в армії. Хотіла сама ходити в такій красивій формі. До батька приходили в гості його друзі, теж військові, а я на них дивилася із захопленням. От, думала, сидячи на кухні, зараз будуть якісь важливі плани обговорювати!

Однак тато, почувши про моє заповітне бажання, спочатку категорично не погоджувався, все промовляв: «Ніколи!»

– Але чому?

– Мовляв, то – не жіноча професія… Та доця виявилася наполегливою – домоглася свого!

У мене – двоє дітей. Старшому сину – вже 18 років. Закінчив військовий ліцей із підвищеною фізичною підготовкою – тут, у Чернігові. Проте далі він не захотів учитися. Лиш заявив мені: «Ну, скільки можна ходити в берцях?!» А зараз шкодує, що досі не вступив до військового вишу…

Син увесь час рвався на фронт, захищати незалежну Україну. Але я його переконувала, що одного патріотизму – недостатньо. Він же не має жодного досвіду та професійної військової підготовки. Бо спочатку потрібно як слід навчитися, послужити в армії, а тоді вже можна воювати. Власне, аби було бажання здобути військову професію, все можна надолужити!

– Маєте захоплення?

– Я люблю подорожувати. Побувала в Карпатах, у Єгипті. А до Львова потрапила завдяки армії, бо ми там навчалися з Ніною. Дуже красиве, чарівне місто!

Людмила:

– А я – родом із Сумщини. Закінчила Конотопське медичне училище. Мій чоловік – військовий, і в 2003-му його перевели до Чернігова. Так я потрапила на Придесення і щиро закохалася в ці мальовничі краєвиди, старовинні собори, парки і сквери. Прекрасне місто! Взагалі ж, про професію військового я мріяла з самого дитинства, хотіла навіть до академії вступати… Та народила двох дітей – родина потребує часу!

Втім, я ні про що не шкодую, адже службу дуже люблю. У нас – справді чудовий, дружний колектив. Маю прекрасних подруг – Ніну, Настю, Наталю. Ще з нами служила і ворожу навалу пережила Оксана, проте перевелася зараз до іншої військової частини, коли ЗСУ звільнили Чернігівщину. Про Оксану варто також сказати добрі слова. Вона – хороша і чуйна людина, професіонал свої справи, смілива та самовіддана. У Оксани – двоє дітей, син та донечка, і під час ворожої навали та обстрілів вони самі лишалися вдома. Можете собі уявити?! Звісно, Оксана дуже хвилювалася, але потім її дітей вдалося вивезти до батьків.

І ми якнайкращої думки про нашу Олю Зощук («Гаєчку»), про котру Ви, пане Сергію, написали нещодавно. Так, ми з нею служимо, вона – заступник командира з морально-психологічного забезпечення, а за фахом – медик. Нам дуже сподобалося публікація про Олю, все – так і є!

– Дякую, ця публікація викликала резонанс, надійшло багато позитивних відгуків, що такий заступник командира з МПЗ у Збройних Силах України – прекрасна, розумна і талановита жінка!

Ніна:

– До речі, завдяки Олі, з якою раніше служила у Гончарівському, її рекомендації, я й потрапила до цієї військової частини в Чернігові. А ще у нас прекрасний військовий кухар – Каріна, тільки зараз вона в декреті. Дуже багато, невтомно працювала, хоча була вагітною. Ось які у нас жінки! Я тут – третій рік, і мені також подобається. Здавалося б, така жахлива війна, однак всі наші бійці – справді молодці; атмосфера у військовій частині – хороша, ніякої паніки чи відчаю. Служимо, робимо все можливе задля нашої великої Перемоги над клятими орками.

– Пам’ятаєте, яким був для вас перший день цієї війни?

Ніна:

– Звісно! Як таке можна забути?! Я виконувала тоді обов’язки начальника медичної служби у нашій військовій частині… І ще за два тижні до початку війни нас, керівників, піднімали по тривозі, проводили навчання. Але, чесно кажучи, до останнього не вірилося, що росія зважиться отак підло розпочати цю повномасштабну, криваву бійню. Проте 24 лютого на світанку мені подзвонив черговий в/ч і сказав: «Ніно, почалося!..» Танки рашистів із боку Славутича, Ріпок та Городні вже перли на Чернігів.

Я одразу ж почала сповіщати свій особовий склад… Було зрозуміло, що залишатися тут не можна, вже починалися шалені обстріли. Тому ми швидко завантажили майно та отримали зброю. Так і захищали наш Чернігів разом, увесь цей час, доки ненависні вороги звідси ганебно накивали п’ятами.

– У вас в усіх є діти. І вони також спочатку тут ризикували життям...

Людмила:

– Я проживала на території військового містечка. А мою доньку забрала подруга, у якої також є свої дітлахи. А, Ви ж пам’ятаєте, тоді навіть якийсь час не було зв’язку! І всі вони переховувалися в підвалі… Там і зустрілися з чужою, раніше зовсім незнайомою людиною, яка і вивезла мою доньку з оточеного міста в березні до Польщі. А я з нею побачилася лише один-єдиний раз, на дві хвилини, на Масанах. Втім, головне для матері – це знати, що її діти – в безпеці. Тепер можна спокійно воювати.

Ніна:

– Я дізналася, що снаряд прилетів поруч із моїм будинком. Дуже хвилювалася за сина! Як він там? А мобільного зв’язку якраз не було… Але в цей час завітав наш командувач, Віктор Ніколюк, «Вітер». Побачив моє таке стривожене, сумне обличчя, запитав: «Що трапилося?» Я пояснила ситуацію. І він почав заспокоювати, одразу ж розпорядився відвезти мене автівкою. То я з’їздила та переконалася, що з близькими – слава Богу, все гаразд. Так, ми всі надзвичайно хвилювалися за своїх дітей. На щастя, ніхто не постраждав.

– Ви, військові медики, рятували поранених, а їх було в Чернігові дуже багато!

Людмила:

– Так, ми тут надавали першу медичну допомогу пораненим, бійцям і цивільним, та евакуювали їх до медичних закладів – до військового госпіталю, обласної лікарні, другої міської, райлікарні… Були і загиблі. От 26 лютого у нас від мінометного обстрілу загинув перший доброволець. Тільки прийшов – й одразу ж його не стало… І величезна кількість людей отримали поранення. Так, дуже багато було роботи! Ми навіть їхні обличчя не встигали запам’ятовувати. Поруч була перша танкова Сіверська бригада. Неподалік – Новоселівка, де тривали запеклі бої. А ми стояли в мікрорайоні Бобровиця…

– Де було найгарячіше! Я там побував під час навали, бачив на власні очі вщент розбиті, потрощені, спалені будинки...

Анастасія:

– Справжнісіньке пекло! Жорстокі, кровопролитні бої, а ми – найближче, тож, як то кажуть, ледь встигали дух перевести. Звісно, не мали спокою ані вдень, ані вночі. Адже рашисти гатили і опівночі, й о четвертій ранку. Бомби вагою по півтонни на Чернігів скидали з літаків… Пам’ятаю, як вони влупили по стадіону, які там з’явилися вирви!

Наталія: – А 2 березня вороги вдарили по управлінню юстиції… І ми з медиків першими туди прибули. Тож усе відбувалося просто на наших очах, всі ті жахи! Але потрібно було ні на що не зважати, а, зціпивши зуби, робити свою справу – рятувати поранених. Запам’яталося й 15 березня, коли росіяни обстріляли переправу на Десні, 102 снаряди запустили! А поруч перебували наші бійці. Було дуже багато поранених, а також і загиблі. Одне слово – Армагеддон… Хіба ж таке забудеш?!

Людмила: А мене вразив ворожий авіаудар в районі райлікарні. Тоді там багато людей постраждали від осколків… Коли вибігла на вулицю, була просто приголомшена побаченим: вирви, зруйновані будинки, якісь обірвані дроти, повалені дерева, бурхливий потік води… Такі масштабні руйнування. А довкола кричать: «Медика!» Також було стільки поранених і важких… Ми несамовито працювали – на адреналіні, намагалися відімкнути емоції, щоб зосередити всю увагу на допомозі людям.

В управлінні юстиції, коли дістала чоловіка з-під завалів, здалося тоді, що у нього буквально немає пів голови. Моторошне видовище! Він загубив свій мобільний, я його мимохідь підібрала. Відверто кажучи, думала, що він не виживе… А врятований через день подзвонив та попросив принести його телефон! Я була така рада і щиро здивована, що сталося справжнє диво, і ця людина з Божою поміччю повернулася до життя.

– Це й наші героїчні лікарі постаралися. А цікаво, куди Ви його відвезли, пам’ятаєте?

– Так, звісно, до обласної лікарні. Знаємо, читали публікації журналістки газети «Чернігівщина» Марії Пучинець, в яких же умовах, під несамовитими обстрілами, безперервно трудилися тамтешні медики. Справді, герої!

– Та ви також – відчайдухи, по суті, рятували поранених на полі бою, із завалів діставали, працювали щодоби під шаленими обстрілами. Це – подвиг!

Наталія:

– Не нам судити. Ми просто робили свою справу. Тож героями себе не вважаємо. Це – наш обов’язок, як медиків і військових, – допомагати людям.

– Вам бувало страшно?

Наталія:

– Страх був спочатку, коли все тільки-но починалося. І душа боліла через всю цю кривду, якої зазнав українських народ, наші зруйновані міста та села, тисячі вбитих співвітчизників… Цього окупантам пробачити не можна! Головне на війні – це опанувати себе, перестати боятися і, попри все, виконувати бойові завдання. Розумієте, коли ти кидаєшся до пораненого та прагнеш його врятувати, то вже не думаєш про страх, не помічаєш обстрілів, ти по-справжньому переймаєшся тільки одним – як допомогти цій людині. У тебе просто немає часу боятися!

Але потім, коли небезпека минає, ти, звісно, все це згадуєш. І тоді нібито мимоволі з’являється отаке відчуття, що ти ж реально могла там і загинути… Втім, відчуття з’являється буквально лише на якусь мить, адже ти розумієш, що поводилася гідно й зробила все можливе, щоб ця людина жила далі.

Так, ми з Людою діставали поранених з-під завалів. Втім, зараз ми про це вже згадуємо спокійніше... Просто усвідомлюємо, що ми все це пережили, маємо й такий досвід. Стараємося не падати духом, підтримуємо одна одну.

Людмила:

– Я часто пригадую шум ворожих вертольотів, авіаудари. Ці пронизливі звуки, потім – страшні вибухи, яскраві спалахи… Але поступово ми вже відходимо від цього. Навіть коли рашисти звідси втекли, я все одно якийсь час прокидалася о четвертій ранку (бо в цей час були бомбардування, і я вже не спала), однак тепер сплю спокійніше, це вже не так тривожно. Хоча повністю розслабитися не можна – війна, потрібно бути завжди напоготові.

Анастасія:

– Відверто кажучи, ми в перший день війни майже не їли й не спали… А потім лягали в одязі та в бронежилетах, так було кілька ночей. Можете уявити, як це – спати в бронежилеті?!

– Ви молилися на війні?

Анастасія:

– Так, щодня. Молилися за своїх близьких, за друзів – наших бійців, за поранених, щоб вижили, за Чернігів, щоб вистояв, за рідну Україну. На війні без молитви не можна, це дуже допомагає, заспокоює. Бог – завжди з нами, поруч.

– Мені деякі бійці-чоловіки розповідали, як не могли стримати сліз...

Анастасія:

– Я плакала, коли тут гинули наші бійці, яких я чудово знала, з якими спілкувалася. Це так боляче, коли ти буквально вчора розмовляла з приятелем, і раптом – його вже немає в живих… Це – горе! Тому всі плакали, прощаючись із бойовим побратимом, не лише жінки. Авжеж, знищено тисячі, вже десятки тисяч ворогів; а згодом рахунок піде й на сотні тисяч триклятих загарбників. Але ж гинуть і наші хлопці. Гинуть найкращі! Це – сумно… То як же не заплакати? Втім, ми – військові, й, попри все, повинні бути мужніми.

– Вірите в нашу Перемогу?

Наталія:

– Так. Ми неодмінно переможемо, у нас просто немає іншого виходу – або наша звитяжна Перемога, визволення окупованих земель, або неволя, рабство, життя в ярмі. Тому зараз кожен українець повинен жити та діяти заради Перемоги. І не перейматися якимись своїми благами, а думати лише про найголовніше – розгром віроломного ворога. Тому ми маємо бути дружними та самовідданими, і все вийде. «Це станеться – закінчиться війна, і лютий ворог щезне, мов примара», як співається, пане Сергію, у Вашій пісні.

– Про що ви зараз мрієте?

Анастасія:

– Ми – живі, не поранені, здорові. Тому здобудемо Перемогу (це – наша спільна, найбільша мрія) і далі служитимемо в Збройних Силах України. Також мріємо про це. Бо ми присвятили своє життя армії, захисту Батьківщини. Маємо сили і бажання продовжувати служити рідній Україні.

– А якщо ваші діти, подорослішавши, захочуть стати військовими?

Ніна:

– Звісно ж, я на свою дитину не тиснутиму. І це має бути рішення сина. Не просто якась романтика. А серйозне та виважене рішення. Потрібно здобути належну військову освіту, стати справжнім професіоналом. Одного лише бажання – замало. Служити в армії – почесно, однак це вимагає повної самовіддачі. Цю справу треба любити, увесь час жити нею. Тільки так!

Спілкувався Сергій Дзюба

Ще цікаві повідомлення

Не бажаєте прокоментувати?