Політичний футбол Євро-2020 без Євросоюзу. І це стосується України, хоча не лише її. А взагалі-то, треба розрізняти ці поняття – Євросоюз і Євро-2020, щойно завершений чемпіонат континенту з футболу.
Він проводиться Спілкою європейських футбольних асоціацій (УЄФА), а це не державна і не міждержавна організація, як і її члени – національні асоціації (федерації), в тому числі і УАФ, Українська асоціація футболу. І все ж, спробуймо у висновках цієї публікації встановити цей зв`язок, насамперед щодо України.
Для інформації – ось список членів Євросоюзу: Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чехія, Швеція.
А ось список учасників чемпіонату Європи з футболу 2020 року, який через пандемію коронавірусу був перенесений на рік, але зберіг назву «Євро-2020», як, до речі, і Олімпійські ігри в Токіо, що пройдуть за кілька тижнів.
Отже, учасники Євро. Іншим кольором виділені країни, точніше – збірні команди країн, які не є членами ЄС. Пояснення щодо Великобританії, яка недавно вийшла з ЄС. Враховуючи, що Англія – засновниця футболу, УЄФА, як і ФІФА (світова федерація) дозволили британцям виставляти окремі 4 збірні від всіх 4-х складових королівства: Англія, Шотландія, Уельс, Північна Ірландія. Як бачимо, крім останньої, три збірні пробилися у відборі на Євро. На ньому грали: Італія, Уельс, Швейцарія, Туреччина, Данія, Фінляндія, Бельгія, Росія, Нідерланди, Україна, Австрія, Північна Македонія, Англія, Хорватія, Шотландія, Чехія, Іспанія, Швеція, Польща, Словаччина, Угорщина, Португалія, Франція, Німеччина.
А тепер – про головну тему публікації: політизацію футболу, власне, спорту загалом.
Зовсім свіже враження – як ми всі раділи безславному вильоту на Євро уже після групового етапу команди Росії, окупанта, агресора. Адже, крім нинішньої агресії, це ще й понад 70 років створеного Росією комуністичного тоталітарного режиму, понад 300 років колонізації України.
Як раділи, коли Україна на цьому чемпіонаті не лише вийшла з групи в одну восьму фіналу, а й пробилася у чвертьфінал. Як радіємо кожній перемозі українських команд і спортсменів на міжнародних змаганнях, а подвійно радіємо, коли це перемога нашого спортсмена, команди саме над російськими.
Політизація спорту і найбільш популярного його виду – футбол – у справа давня. В Радянському Союзу навіть ходило таке гасло, для когось іронічне, для когось серйозне, що ми «впєрєді планєти всєй» по балету і спорту. Ну, балет, особливо столичний Большой театр, дійсно славився у світі. Але й спорт, і не лише хокей.
Відтоді, як СРСР став виступати на Олімпійських іграх, так ретельно підраховували здобуті тут медалі. Попри те, що олімпійський девіз гласить : «Головне – не перемоги, а участь», що медальний залік країн вважається неофіційним. Але от ретельно підраховували. І на багатьох Олімпіадах, якщо не більшості за участю СРСР, саме Союз виривався на перше місце в цьому заліку медалей. Відтіснивши на друге головного суперника – США, цитадель «загниваючого капіталізму». До медалей СРСР радісно доточували медалі його сателітів – країн соцтабору, зокрема, Німецької Демократичної Республіки, Куби, Болгарії.
Це вже пізніше, в часи перебудови, гласності, розвалу соцтабору, випливли жахливі факти знущання над здоров`ям спортсменів СРСР і цих країн заради медалей. Скажімо, як юних гімнасток запліднювали, робили на час змагань вагітними на перших тижнях, бо, вважалося, що вагітність збільшує, мобілізує сили організму. А після змагань цим гімнасткам спокійно робили аборти, до нових турнірів.
Величезною політичною акцією стало здобуття Радянським Союзом права на проведення тут чергових Олімпійських ігор 1980 року в Москві (господарем Олімпіади вважається таке-то місто). Олімпіада обернулася світовим спортивно-політичним скандалом – бойкотом її десятками країн, насамперед США. Головною причиною став конкретний прояв агресивної політики СРСР – введення всього за кілька місяців до цього радянських військ в Афганістан. Але Москві, СРСР вдалося таки настягувати на Олімпіаду чимало країн, в основному теж сателітів – з так званого «третього світу».
Відповіддю на цей бойкот став бойкот Радянським Союзом і його сателітами вже наступної Олімпіади 1984 року, яка пройшла якраз у США, в Лос-Анджелесі. Причину було названо цікаву – турбота про життя і здоров`я спортсменів, сумніви, чи зможе Америка забезпечити їх безпеку на Олімпіаді. Чому захвилювалися саме щодо цієї Олімпіади – запитання до СРСР, хоч, звісно, воно зайве.
Спорт, точніше – перемоги в спорті, – це престиж держави, це рівень її розвитку. Ось політично-спортивне гасло, обстоюване Радянським Союзом, Насамперед, звісно щодо себе самого. Найсильніша людина планети – наша! Так трактувалися перемоги у важкій атлетиці (Юрій Власов. Давид Рігерт, наш українець Леонід Жаботинський). Найрозумніші люди планети – наші!
Так подавалася ціла шеренга чемпіонів світу з шахів, представників СРСР, які змінювали один одного з дивною послідовністю: Ботвинник, Смислов, Таль, Петросян, Спаський, а потім, з перервою на шахового генія, американця Фішера, – Карпов, Каспаров. Правда, останній був невгодним радянському режиму, але терпіли, подавали теж як «нашого».
Дивні речі коїлися в радянському футболі.
Домінувати мали, звісно, московські команди. Але для підтвердження тези про «братній союз народів-братів» допускалися до чемпіонства команди союзних республік. Окреме питання – Україна. Наш лідер київське «Динамо» на фініш СРСР став рекордсменом по кількості титулів чемпіона країни, обігнавши «лютих друзів-суперників», столичні «Спартак» і «Динамо». Але чемпіонами ставали і «Дніпро» (Дніпропетровськ), і навіть «Зоря» (Луганськ) – останнє взагалі-то з присмаком якогось політиканства. Височайше були допущені до чемпіонства СРСР «Динамо» (Тбілісі), «Арарат» (Єреван), «Динамо» (Мінськ). Безумовно, тут були талановиті гравці, тренери. Не випадково ж тбілісці, слідом за киянами, виграли євротрофей – Кубок володарів кубків.
Але скільки тут, в чемпіонаті СРСР, було чесної спортивної боротьби, скільки політики, корупції – спробуй зараз визначити. Однозначно була така ганьба, як договірні матчі. Це в ситуації, коли одному з суперників нічого не «світить» і не загрожує – ні медалі , ні виліт у нижчу лігу. А от іншому супернику дуже потрібна перемога, для суперництва з якоюсь третьою командою. І ось матч банально купується, команда, якій нічого особливо в ньому не треба, «зливає», здає матч.
Але повернімося до наших українських реалій, куди, на жаль, перейшло у спадок з радянського спорту чимало сказаного вище.
Всіх справжніх вболівальників стривожила ситуація на початку літа з чернігівською «Десною».
Після довгоочікуваного потрапляння у футбольну еліту, перших трьох сезонів у прем`єр-лізі, за всю свою 60-річну історію, команда опинилася на грані зникнення. Навіть якщо вона й виступатиме в новому чемпіонаті, уже факт – з неї у травні-червні пішли більше половини гравців основи. Причина нестача фінансування.
А як же спонсор команди і хто він? – наївно запитують деякі вболівальники. А з цим усе своєрідно в нашому футболі. Клуби всіх трьох професійних ліг є комерційними структурами, не державними чи комунальними. Відтак, мають своїх власників. Часто це є президенти клубів. Наприклад, всіх знають, що «Шахтар» – власність його президента, найбагатшого нашого бізнесмена Ахметова. Що «Динамо» – це брати Суркіси. По деяких клубах за офіційним президентом клубу стоїть його реальний власник.
Чому наші бізнесмени утримують футбольні клуби? Саме утримують, бо всі ці клуби є збитковими. Врешті, і переважна більшість їх у світовому футболі. Тому чуємо час від часу, що такий-то відомий європейський клуб купили арабські шейхи чи бізнесмени з Китаю.
Чому ж бізнесмени граються у футбол? Дехто, можливо, дійсно любить спорт, сам колись грав. Для когось – можливість безпечно вкласти частину грошей. Для багатьох – це престиж, можливість заробити імідж, політичний капітал, особливо на місцевому рівні.
Так чи є здобутки елітних спортсменів на міжнародних змаганнях показником розвитку країни, життєвого рівня людей? Далеко не завжди. Часто це дійсно «для престижу». Тому не менше, а чи й більше, ніж виступи наших елітних спортсменів, хвилює розвиток масового спорту, фізичної культури.
Хвилює, що ледве животіє чемпіонат Чернігівської області з футболу, те, що з нього зникли такі футбольні міста, як Ніжин, Прилуки. Для порівняння – чемпіонат Підкарпатського воєводства Польщі, де я постійно буваю (міста Жешув, Перемишль та інші). Воно схоже з Чернігівською областю за територією і населенням. Але там чемпіонат з футболу проводиться одночасно в кількох лігах, і десятки команд борються за підвищення в класі.
Хвилює, що зник чемпіонат Куликівського району. Торік зник і район, влитий у величезний Чернігівський, що об`єднав 5 районів. Власне, ще восени 2017 року район об`єднався в одну територіальну громаду. Але і у 2018, і у 2019 роках чемпіонат Куликівщини ще проводився, нехай і за участю всього 6-ти команд. Моє село Авдіївка в обох зайняло 3 місце, здобуло бронзові медалі. Торік турнір не проводився, був більш жорсткий карантин, хоч і при ньому змагання подекуди йшли. Нині можна і треба проводити турніри. Але чемпіонату знову нема, з нормального футболу, а не якогось «дворового».
Прикро, що зник футбол, та майже й загалом спорт, у таких великих селах, як Ковчин, Горбово, Салтикова Дівиця, спортсмени яких раніше успішно виступали на районних, обласних, а горбівці навіть на республіканських змаганнях.
Заростають бур`яном стадіони. Навіть у неділю мешканці сіл вже не можуть прийти на стадіони, вболівати за своїх футболістів, як було раніше.
Основна причина – брак фінансування. Не знаходяться на це кошти у бюджетах районів області, територіальних громад. Скажімо, хоча б на невелику ставку спортінструктора, і люди мусять з ностальгією згадувати, що такі посади були «колись, у колгоспах». Активніше мали б допомагати сільському спорту, культурі аграрні бізнесмени, які наживають на селі, селянах великі гроші.
Повернімося до початку розмови, до теми Євросоюзу.
Ми ж хочемо туди нарешті увійти? Але, окрім іншого, стандарти ЄС передбачають і розвиток масового спорту. А вже на цій основі – виступи елітних спортсменів на міжнародній арені. Я згадав Польщу, так вона ще у 2004 році вступила до ЄС. Давно там і Чехія, Угорщина, Хорватія, Словаччина. Названо тих, хто пробився на Євро, дехто там і успішно виступив, у жорсткій конкуренції з грандами світового футболу.
А ми ще скільки часу йтимемо, прямуватимемо, чвалатимемо у Євросоюз?
Петро Антоненко, редактор газети «Світ-інфо», м. Чернігів, спеціально для видання sknews.net
