Найновіший торфозавод України святкує 35-річний ювілей. 27 вересня 1987 року з заводу вийшов перший брикет. В історії підприємства були різні періоди, однак нині воно залишається одним із п’яти працюючих в Україні. Попри всі перипетії та непростий період життя торфогалузі, Смолинський завод досі існує та виробляє продукцію, а його працівники відзначають два дні народження підприємства – момент заснування та момент другого запуску після кількарічного простою у 2015 році. Тоді торфовидобувникам вдалося врятувати стратегічний завод від рейдерства та дерибану.
На Гнилуському болоті
Історія заснування підприємства сягає 80-х років минулого століття – саме тоді вичерпувались торф’яні ресурси на Мньовському масиві і настала потреба переходити на іншу площу та будувати завод. Спочатку планували звести його біля села Авдіївка Сосницького району. Але тамтешній голова колгоспу ніби ні собі, ні людям – не дозволив спеціалістам обробляти колгоспне болото. У Смолині грунт для взаєморозуміння виявився тривкішим, тут глибоко усвідомлювали і розуміли значення, державну важливість виробництва паливних ресурсів.
Отже, будувати так будувати! За ініціативою знизу 31 грудня 1983 року Міністерство місцевої промисловості видає наказ побудувати у Смолині торфозавод. Головна причина розташувати виробництво саме тут – Гнилуське болото – родовище з колосальним ресурсним потенціалом! А назване воно так через близькість розташування до села Гнилуші Козелецького району. Це село тепер уже іменується Лебедівкою, а родовище так і залишилось із старою назвою. Знаходиться воно на землях колишніх Максимської сільської ради Козелецького району і Смолинської сільської ради Чернігівського району.
Які ж вони ці ресурси?
У солідному фоліанті «Торф’яний фонд Української PCP», який підготовлений Науково-дослідним інститутом місцевої і паливної промисловості в описі про Гнилуське родовище йдеться, що розташоване воно у Східно-Поліському районі Поліської торф’яної області. Згадана Поліська область охоплює частину Волині, Київщини, Житомирщини, Чернігівщини. А згаданий Східно-Поліський район розташований в межах Дніпровсько-Донецької западини в басейні нижніх відрізків правих приток Дніпра (Тетерів із Здвижем, Ірпінь) і в основному Десни на Лівобережжі. Цікаво, що територія цього району майже повністю розташована в межах розповзання льодовикових відкладів. Отже, його можна умовно назвати постльодовиковим районом. Додамо, що, окрім Поліської, Україна іще розмежована на Малополіську (охоплює Львівську, частину Рівненської, Тернопільської, Хмельницької областей), Лісостепову, Карпатську, Степову торф’яні області.
Планова потужність – 30 тисяч тонн палива!
Через неповних 4 роки після Наказу профільного Міністерства 27 вересня 1987 року на Смолинському торфозаводі пішов перший брикет і не тільки. Асортимент продукції був різноманітний – від брикету до торф’яних горщиків для садівників і дачників! Смолинський торфозавод проектували на два преси. Їхня загальна потужність – понад 30 тисяч тонн брикету в рік. Таких об’ємів вистачило б, щоб забезпечити доступним альтернативним паливом, без перебільшення, всі громади краю. Підприємство є перспективним у плані ресурсів, саме через це навколо заводу всі ці роки крутяться нечисті на руку ділки та продажні вельможі. Тільки з того, що розвідано, за умови інтенсивного видобутку, ресурсів вистачить щонайменше на 80 років!
Наразі ж завод працює на одному пресі, оскільки інший вже своє віджив. За словами шахтарів, недалекий той час, коли і останній прес остаточно вийде з ладу. Держава ж, як відомо, гроші вкладати у галузь не збирається, а навпаки – прагне її продати! Кому? Тим самим хапугам, від яких шахтарі відбиваються з 2015 року. Змінюються Президенти, Уряди, відбуваються революції та війни, а ці люди завжди залишаються на плаву. От і цього разу замислили виставити прибутковий торфозавод на аукціон!
«Хто ж продає курку, яка несе золоті яйця», – подумали спочатку у рідній Гончарівській громаді, а потім і в Чернігівській обласній раді, звернувшись до Уряду Шмигаля з черговим проханням віддати завод у власність громадам – туди, де вони спочатку і були, доки донецькі вугільні олігархи не забрали їх в міністерство й не розпочали планомірне централізоване знищення.
З тривогою та невпевненістю зустрічають торфовидобувники Смолинського торфозаводу свій 35-річний ювілей. Але твердо заявляють, що будуть боротись за підприємство до останнього. У цій боротьбі ці героїчні люди не самі. Десятки громад та сотні депутатів різних рівнів з Чернігівщини заявили про свою підтримку смолинцям, готовність інвестувати на господарювати своїми силами – без вугільних олігархів, скоробагатьок і проросійських маріонеток. Ринок диктує попит, тож наступні роки популярність продукції з болота тільки зростатиме. Тому завдання влади – дослухатись до людей праці, а вони, як і всі ці роки, подбають про енергетичну безпеку регіону.
Редакція вітає зі святом працівників Смолинського торфобрикетного заводу, пишається кожним та зичить перемоги, а вона обов’язково буде!
Віталій Назаренко
На першому фото: Вивантажують рослинний торф
