Впродовж кількох століть це місто-фортеця на березі Десни затято сперечалося із Києвом за чільне місце в Руській державі. Чернігів середньовіччя був столицею великого князівства, сильного й багатого. Це була така собі лісова імперія, що розкинулася серед неприступних для ворогів хащ та на берегах мальовничих рік. А її стольний град славився величчю храмів та твердинь, повсюдно знаною мудрістю своїх учених мужів та майстерністю митців.
Люди з’явилися в цих краях іще шість тисяч років тому. Скоріше за все, були то трипільці – творці великої протоцивілізації, аж до сьогодні мало вивченої. Вона зникла так само загадково, як і з’явилася. А вже у перші віки нашої ери мешкали тут давньослов’янські племена.
Чернігів
ПЕРША ЗГАДКА
Найдавніший літописний спогад про Чернігів датовано 907 роком. І з’явився він не де-небудь, а в Несторовій “Повісті временних літ”. Вже тоді, на світанку молодої та стрімко міцніючої Руської держави, згадано Чернігів у літописі не просто поміж іншим. Початок десятого століття — це якраз часи оспіваного в легендах та билинах переможного походу князя київського Олега – того самого, Віщого – на Візантію, на Царград. Правду кажучи, той похід взагалі-то був року 911, на кілька років пізніше – Нестор у своєму літописі трохи помилився. Однак йдеться не про це. Серед руських міст, чиї війська, об’єднані під орудою Олега Віщого, підійшли під стіни Константинополя і змусили гордого імператора Візантії платити руським варварам данину - “даяти уклади на руськие гради” — Чернігів стоїть одразу після Києва, як другий за важливістю поміж усіх міст Русі. Це дуже показово. Через багато століть цю цікаву особливість помітив і Михайло Грушевський: у руських хроніках десятого-тринадцятого століть Чернігів згадується приблизно рівну з Києвом кількість разів – це відповідало його становищу міста не менш значущого на Русі, аніж сам Київ.
Собор Бориса і Гліба. 1120—1123 рр.
СПРАВЖНІЙ ВІК
Втім, достеменно відомо з археологічних та інших джерел, що Чернігів помітно старший за першу письмову згадку великого літописця. І дорога на Царград була воїнам чернігівським знайома ще з 860 року, з першого похода русичів на Візантію під проводом князя Аскольда.
А взагалі Чернігів існував принаймні із сьомого сторіччя, а у столітті дев’ятому — задовго до Олегового похода на Царград, Чернігів уже був не просто одним із руських міст. Точніше, “одним із” він взагалі за тих часів не був. А був столицею потужного племінного союзу слов’ян-сіверян, і лише за часів Олега увійшов до складу об’єднаної Київської держави.
Отож Чернігів увіходить до переліку найдавніших міст України. Але й цього нині визнаного істориками поважного віку – тринадцять сторіч, патріотам Чернігова раптом виявилося замало. Тож виникла солідна й дуже цікава теорія стосовно того, що Чернігів існує взагалі з другого сторіччя. Мовляв, у атласі славетного античного географа Клавдія Птолемея Чернігів уже згадано. Щоправда, під назвою Серім або Сирім. Втім, там же згадано нібито й Київ, званий Метрополісом...
Гіпотеза, між іншим, далебі не така вже й фантастична. Принаймні до неї серйозно ставляться серйозні дослідники. Та й на користь її свідчить не тільки авторитет великого картографа давнини, але й численні знахідки римських імперських монет I-IV сторіч на території Чернігівського дитинця-Валу. Однак переконливо свідчення Птолемея (точніше те, що його Сирім це і є пізніший Чернігів) допоки не підтверджено. А монети, старші за об’єкт розкопок, в археології завжди не вважали за достатньо переконливий доказ віку. Вони, монети тобто, за давніх часів на багато літ переживали цісаря, що їх викарбував, а часто на багато століть — і саму державу, якій належали.
Чи й справді на місці Чернігова існував колись Птолемеїв Сирім? Нині доказів цього ввіч бракує. Може, іще знайдуться. Одного дня...
Чернігів в період розквіту. ХІІ ст.
ЧЕРНІГІВСЬКІ АПОКРИФИ
Що ж стосується власне назви — Чернігів, найбільш усталеною (хоча й суто фольклорною) є версія про те, що місто виникло на місцевості, званій колись Чорний Гай. Що ж, цілком правдоподібно.
Але не досить романтично! – впродовж віків, аж до багатьох сьогоднішніх краєзнавців та екскурсоводів, переконані багата мешканців Чернігова. Вони ведуть походження назви від імені легендарного засновника міста, князя Чорного. Ось, мовляв, у нас тут навіть Чорна могила є, не інакше як на його честь названа. Поховальний курган дуже великий, справжня земляна піраміда — як могутньому князеві й належало...
Гарно, але невірогідно. Оскільки ту Чорну могилу дослідив іще в 1872—1873 роках знаменитий у свій час археолог Дмитро Самоквасов. Поховання справді князівське. І справді дуже багате – там знайдено було мечі й шаблі, кольчуги й щит з мідним окуттям (на ті часи – предмет воїнської розкоші). Серпи, сокири, посуд, розкішно орнаментовані сріблом два турячих роги для ритуального пиття. Навіть дуже рідкісні тоді кістяні гральні шашки (на жаль, до сьогодні ці безцінні чернігівські скарби перебувають не вдома в Чернігові, а у Московському історичному музеї).
Дійсно, Чорна могила безперечно належала якомусь із сіверянських володарів пізньоязичницьких часів. Але це не могила міфічного князя Чорного. Романтиків і цього разу підвели знайдені в похованні монети –візантійські золоті, датовані серединою десятого сторіччя. Тобто йдеться про часи, коли Чернігів уже був могутнім містом-фортецею.
...Може, князь Чорний і справді персонаж міфічний. Але в центрі сучасного Чернігова нині є вулиця його імені. Ну й правильно.
Успенський собор. ХІ-ХІІ ст.
А неподалік колись існував іще один подібний пірамідоподібний курган. Про нього у чернігівчан теж була легенда, що то усипальниця красуні-княжни, доньки князя Чорного. Тільки легенда й лишилася: курган було цілком по-дикунськи знищено 1851 року – у процесі будівельних робіт. Нічого не нагадує?..
Також за місцевою оповідкою, в іншому знаменитому чернігівському кургані, званому здавна “Гульбище”, було поховано самого Іллю Муромця. Вам і цього разу, цілком можливо, про це скаже екскурсовод. І збреш... Гм... Неточно, так би мовити, відтворить історичні факти.
Ілля Муромець — насправді реальна історична особа, “військово-політичний діяч Київської Русі ”, як зараз сказали б. Але його нетлінні мощі (богатиря-християнина по смерті причислили до лику святих) поховано не тут, а в Києво-Печерській Лаврі, природно, за православним обрядом. А чернігівське поховання стосується більш ранніх, дохристиянських часів.
Тим часом невідомий чернігівський богатир-язичник виглядав таки справжнім велетнем! Його меч був завдовжки 126 сантиметрів (звичайно руські мечі мали 80-90 см, – під зріст, природно, власника-воїна, який рідко перевищував 165-170 см.). Так само на велетня принаймні двометрового, а то й 2,15 м. (запевняє дехто з дослідників) зросту сплетено кольчугу та скуто шолом. Разом зі зброєю до поховань дружинників клали відро, з якого поїли коня: треба ж конику богатирському й у Вирії водицю пити! Так от, відро з Гульбища десь у півтора рази більше звичайного. Природно, що й кінь під велетнем зростом у сажень мусив бути неабияким... Цілком очевидно — у Іллі Муромця з билин та казок був не один прототип. Напевне, серед них — і чернігівський богатир.
Взагалі в околицях Чернігова до сьогодні збереглося 232 кургани. Було понад п’ятсот. Їх зруйнували і розграбували.
Монголо-татари, подумали ви? Та ні, це дані за останнє століття...
ХТО БУДЕ ПЕРШИМ?
Втім, повернемося до часів піднесення Чернігова. Впродовж десятого сторіччя столиця сіверян утверджується як впливовий політичний та культурний центр, який нічим не поступався самому Києву. Коли, як і вся Русь, за часів Володимира Великого Сіверська земля прийняла християнство, Чернігів став опорою православ’я нарівні зі стольним градом. Саме з сіверських країв незабаром прибув до Києва, заснувавши перед тим печерні монастирі суворого обряду на своїй батьківщині в Любечі та в самому Чернігові, преподобний Антоній – засновник Києво-Печерської Лаври. Взагалі у ті часи Чернігів — з його численними чудовими церквами (про їхню красу й велич мова далі) та монастирями на верхівках Болдинських гір, вважався опертям нової віри. Хоча в дрімучих лісах Сіверського князівства археологи знаходять рештки язичницьких капищ, які “функціонували” іще довгий час після Хрещення...
І ПІШОВ БРАТ НА БРАТА...
По смерті київського князя Володимира Великого спалахує війна між його синами. Це вже така сумна майже аксіома для історії будь-якої середньовічної імперії. Брати-спадкоємці починають криваву колотнечу за батьківські клейноди та київський престол. Головними претендентами були князі Ярослав, тоді ще не званий Мудрим, і Святополк. Цей уже отримав зловісне прізвисько Окаянний – за вбивство руками найманих вбійників рідних своїх братів, князів Бориса й Гліба, за те, що приводив на Русь чужинські війська, за віроломство й підступність. Проливши чимало крові співвітчизників, князеві Окаянному вдалося-таки на кілька літ захопити київський стіл Володимира. Але його військо розбила залізна варязька гвардія, яка прийшла з Новгорода зі своїм князем, Володимировим улюбленцем, хоча й бастардом, тобто позашлюбним сином великого князя – Ярославом. Розгромлений Святополк Окаянний утік і невдовзі привів на Русь польську армію короля Болеслава Хороброго, і знову був розтрощений варязькою дружиною Ярослава. За тих часів мати норманнську (тобто варязьку) гвардію було особливим шиком – навіть візантійські басилевси платили за таку щирим злотом.
Окаянний та невгамовний, Святополк знову втік — збирати нову рать, до чергових родичів за кордон. І там згинув. Ярослав здобув київський трон і став новим Великим князем Русі. Втім, перші роки Ярослав правив імперією не зі стольного граду, а з любого його серцю Новгорода.
Найдавніша будівля Чернігова — Спасо-Преображенський собор (ліворуч)
Але ж лишався іще один син Володимира від першої його дружини, Рогніди. Звався Мстислав Хоробрий. Своє прізвисько Мстислав на той час теж уже отримав – за перемоги над кочовиками та непересічну особисту мужність у боях. Був він ще за життя батька-Володимира Великого князем у прикордонній Тмутаракані на Керченському та Таманському півостровах – на краю руської землі, бо далі — степ і гори, де роїлися охочі до грабунку пістряві хижі орди. Їх без упину і відганяв від південних меж Русі князь Мстислав.
...Це зараз через кумедне для сучасного слов’янського вуха звучання тюркської назви “Тмутаракань” стало синонімом якоїсь несосвітенної діри. Насправді на початку одинадцятого сторіччя то було стратегічно вкрай важливе і сильне князівство, васальне до Києва. І от одного дня, вкотре розгромивши чергову черкеську орду, Мстислав згадав про свою великокнязівську кров: чи не час зрештою із братом-бастардом Ярославом, що посів батьківський престол, з’ясувати: хто кому васал? Прав на трон у Мстислава було принаймні не менше. Русько-хазарська дружина Мстиславова рушила на Київ. Та столиця, попри відсутність Ярослава, зберегла йому вірність і новому претендентові на престол брами не відчинила. Тим часом незабаром із Новгорода виступає Ярослав зі своїм перевіреним у боях військом... Мусив би повертатися задерикуватий Мстислав до своєї провінційної Тмутаракані. Але на сцені несподівано з’являється новий гравець. Град Чернігів.
Чернігів стоїть на берегах красуні Десни
БУНТ
Чернігівська аристократія давно вже вважала, що заможному та сильному Чернігову не випадає бути васалом київських князів, на часі самому ставати столицею. Тож Чернігів відчинив ворота енергійному та честолюбному Мстиславові. Місцева знать і духівництво влаштували йому справжню тріумфальну зустріч. Мстислава проголошено князем Чернігівським. Чернігівська дружина приєдналася до військ Мстислава Хороброго, а місто й уся Сіверська земля визнали його за свого князя.
Подумаєш... Правитель якогось там задрипаного лісового князівства. Аякже... Держави площею приблизно в півмільйона квадратних кілометрів. Як нинішні Україна чи Франція. Бо ж Чернігівсько-Сіверська земля займала не лише північну Україну, але й майже всю нинішню Білорусію, шматок сучасної Польщі та величезну територію нинішньої Росії – приблизно 200 кілометрів на північ від Брянська, тодішньої літньої резиденції чернігівських князів.
Що ж, великий князь Чернігівський – це далебі не гірше аніж Київський. І принаймні точно не Тмутараканський...
ДРУГА СТОЛИЦЯ
Ярослав з військом вирушає на бунтівний Чернігів і бунтівного брата. 1024 року біля міста-фортеці Листвена на Чернігівщині відбулася битва між арміями Ярослава та Мстислава. Нібито саме чернігівським військам чи не вперше в тій війні братів вдалося відбити перший у битві страшний удар броньованої варязької гвардії конунга Яріцлейфа (так скандинавські хроніки називали Ярослава). Мстислав битву виграв. Але на Київ не пішов... Чому?
Історія Русі свідчить: Мудрому братові не бракувало й хоробрості. А Хороброму – мудрості. Після битви брати розділили батьківський спадок, але зберегли єдину Русь. І через два роки остаточно замирилися, разом вирішували загальнодержавні справи, разом ходили у походи на ворогів. Що ж стосується влади всередині країни, князі просто поділили між собою землі по Дніпру. За Ярославом лишився Київ і вся Правобережна Русь, а Мстислав отримав Лівобережжя. І його столицею, власне другою столицею Русі став Чернігів. До слова: Дарниця та весь Лівобережний Київ належав до Чернігівської губернії аж до 1924 року. Рівно дев’ятсот років після Лиственської битви...
Спасо-Преображенський собор тривалий час вважався найстарішим храмом Княжої Доби (із тих що збереглися)
ЗОЛОТИЙ ВІК
Час правління Мстислава Хороброго став початком золотої доби Чернігова. Чернігівські землі сягали Дону, Оки та Азовського моря. Бурхливо розвивалися мистецтво і ремесла, писалися літописи, виник власний архітектурний стиль, було зведено пречудові храми й палаци. У період свого розквіту Чернігів був одним з найбільших міст Європи, його населення складало десь 25-30 тисяч осіб – на ті часи мегаполіс.
Але, процарювавши у своїй гігантській імперії лише дванадцять років, Мстислав помирає. Чернігівська корона за його заповітом відходить, уявіть, до брата і колишнього супротивника. До Ярослава Мудрого. Той по смерті заповів Чернігів синові Святославу. Від нього й пішов рід Святославичів – молодша гілка Рюриковичів, великої династії Європи, давнішої за Габсбургів.
Троїцький собор
Року 1054, тепер по смерті мудрого Ярослава, на чернігівський трон сходить його син Святослав. Його біографія скидається на рицарський роман. Матір його Інґіґерду, дружину Ярослава Мудрого і доньку шведського короля Олафа ІІІ, пам’ятають та шанують на батьківщині по сьогодні; дружина Святослава німецька графиня Оде фон Штаден народила йому п’ятьох дітей: донька Вишеслава стала королевою Польщі, а сестра її Предслава – королевою Угорщини. Сам князь був мужнім воїном і з трьома тисячами чернігівських дружинників розгромив під Седнівим дванадцять тисяч степовиків та полонив їхнього хана; був Святослав будівничим та завершив спорудження гордості Чернігова – кафедрального Спаського храму; ще й був, як свідчать літописи, людиною високоосвіченою, заснував навіть за прикладом великого батька бібліотеку. Саме при ньому з’являється на світ “Ізборник Святослава” – книга унікальна не тільки за красою письма та мініатюр, але передовсім за змістом. Це була фактично перша на Русі енциклопедія, де було зібрано й переписано шедеври світової культури й науки. Одні дослідники вважають, що “Ізборник” укладали в Києві, інші – що в Чернігові.
Але не тільки хоробрими воїнами та мудрими ченцями-книгочеями, знавцями “грецької премудрості”, славний був Чернігів того часу. Тут працювали одні з кращих на Русі зброярі – а ще, звісно, знамениті чернігівські злотоковалі-ювеліри, що володіли унікальними і допіру забутими техніками, такими, як скань, зернь, чернь, перегородчаста емаль. Про чернігівських будівничих, їхню вправність – розмова окрема...
ЗАНЕПАД
Впродовж наступних десятиліть часи на Русі змінюються, і далебі не на краще. Чи відали нащадки Рюриковичів – київські Ольговичі та чернігівські Святославичі, що своєї невгамовною гризнею за верховенство своїх міст на Русі вони випускають на волю лихих демонів міжусобиці – війни усіх проти всіх? Кожен удільний князь тепер не вважав за необхідне коритися сюзеренові. Навпаки, прагнув загарбати якомога більше сусідських земель, не обираючи засобів... Спроби найбільш розважливих державців тодішньої Русі примирити ворогуючих, відновити єдність країни, успіху не мали.
Внаслідок безперервних війн XI-XII сторіч Чернігів став столицею найбільшої держави Русі. Навіть Київ напередодні монгольського нашестя став-таки володінням чернігівських князів (лише формально: насправді там стояла залога найсильнішого на той час із руських володарів - Данила Галицького). Але втіхи чернігівцям від тієї “величі” не було: життя міста перетворилося на суцільні спустошливі облоги, штурми, розграбування ватагами різних князів (вигадливі галичани короля Данила навіть розбомбили Чернігівський дитинець з катапульт).
Гармати на валу
Та звісно, найстрашнішим став день 19 жовтня 1239 року. Під стіни вже й так знекровленого Чернігова підступили незліченні полчища хана Менгу – кузена “імператора” Орди Батия, онука грізного Чінгісхана.
Чернігів, ще донедавна неприступна твердиня, тримав оборону сім днів, але сили були надто нерівні. Місто було не просто спустошене — практично знищене: лише за чотириста років Чернігів виріс до території, яку займав перед навалою загарбників. Монголи повністю зруйнували місто, а мешканців майже до ноги вирізали. Княгиня Домнікія, щоб уникнути полону, кинулася з вежі Спаського собору...
Розграбоване місто лежало в руїнах. Останній визначний князь Чернігова Михайло Другий після монгольського погрому, як і інші князі, змушений був їхати на уклін до Орди — по ярлик на князювання. Здебільшого хани були цілком байдужими до релігійних питань, але гордий та набожний князь Михайло цим зачепив Батия, і той, згідно з літописом, звелів йому плюнути на Біблію й розп’яття, ще й вклонитися статуї Чінгісхана. Князь – знаючи, звісно, що прирікає себе на смерть лютую, — відмовився, ще й додав, що негоже християнину якомусь ідолу вклонятися. За це Михайла Другого разом із його відданим воєводою, боярином Федором люто закатували. Згодом Православна церква причислила обох за їхній подвиг до лику святих.
Чернігів остаточно занепав – це помітно й по тому, що згадки про місто майже повністю зникли зі сторінок літописів. Іноді лиш з’являються глухі звістки про якихось нічим не відомих князів – а більше про голод, пожежі, два руйнівних землетруси та люту трирічну моровицю. Впродовж XIII-XVI сторіч в місті не було зведено жодної кам’яної споруди. Коли під стіни Чернігова в середині чотирнадцятого сторіччя підступили поляки, готуючись до запеклого бою, виявилося, що неприступну колись другу столицю Русі просто нікому було обороняти...
Доки за місто гризуться різні князьки та Орда, а згодом до них приєднуються молода та войовнича Литва, Польща, міжнародний зарізяка Свидригайло, міцніюча Московія, навіть Лжедмитрій... -відволічемося від сумних подій пізнього чернігівського середньовіччя, -щоб здійснити чарівну прогулянку найдавнішою (і найкрасивішою) частиною Чернігова.
ВАЛ, АБО ФОРТЕЦЯ, ЩО СТОМИЛАСЯ
Походження назви Вал, звісно, цілком прозоре: саме тут, на високому правому березі Десни, при злитті її з річкою Стрижень, було колись закладено Дитинець – міську цитадель. А вже згодом нижче виріс Окольний град – вулиці купців та ремісників, торговельні лабази, майстерні – у заможному Чернігові ця частина міста була дуже великою, а ще виросло обнесене ровом і валами передграддя.
Екскурсію давнім Дитинцем (нині це територія Парку культури та відпочинку імені М.Коцюбинського) напівжартома називають прогулянкою “від гармати до гармати”. З 1911 року Вал – там, де колись були головні укріплення Чернігівської цитаделі, прикрасили дванадцять чавунних гармат на декоративних лафетах. Причому гармати за ті лафети багато старші – за місцевою легендою, їх подарував Чернігову Петро Перший за мужність чернігівських козаків у війні зі шведами. Щоправда, йдеться, мабуть, просто про іще один вигадливий місцевий апокриф. Іще 1799 року тутешню фортецю ліквідували – у цих краях, дякувати Богові, тепер ні з ким було воювати. Пішли в минуле часи минулих століть, коли грізна Чернігівська фортеця налічувала троє воріт – Водяні, Прогорілі та Київські, та аж тридцять чотири вежі з гарматами. Укріплення зрили, а на їхньому місці розбили бульвар, улюблене місце для прогулянок – той самий Вал. Тож саме на Валу іноді складається враження, що грізна тисячолітня твердиня однієї днини просто стомилася і десь зникла. А на пам’ять лишила по собі тільки старовинні гармати на потішних анахронічних лафетах та мальовничий міський променад – Вал...
Спасо-Преображенський собор (Спас Чернігівський)
СПАС ЧЕРНІГІВСЬКИЙ
Найвідомішим пам’ятником Чернігівського Валу-Дитинця залишається Спасо-Преображенський собор – кафедральний храм Сіверської землі. Цей п‘ятибанний собор довгий час був найвищою спорудою другої столиці і водночас найшанованішою церквою князівства, почесною усипальницею багатьох чернігівських володарів світських і духовних, зокрема і одного з героїв “Слова про Ігорів похід” князя Всеволода Святославовича. Собор і нині, майже через тисячу літ після побудови, лишається кафедральним храмом чернігівської єпархії.
Храм Спаса було закладено на початку одинадцятого сторіччя. Точна дата невідома – дослідники вважають, що то був Рік Божий 1031. Тимчасом літописи вперше згадують про іще недобудовану церкву, стіни якої звели лиш на висоту коня з вершником у рік, коли в ній поховали натхненника її спорудження, великого князя Мстислава Володимировича. А був то рік 1036. Перший камінь у підмурок славетної Софії Київської закладуть лиш року наступного.
За композицією Спас Чернігівський являв дуже вдале (і дуже рідкісне) сполучення вже класичної для тодішньої Русі візантійської конструкції із сильним західноєвропейським, романським “акцентом”. Внутрішнє оздоблення Спасу Чернігівського вражало сучасників мозаїками та особливо — чудовими фресками. Прикрашали собор і різьблені плити з овруцького рожевого сланцю.
За давніх часів храм не було отиньковано (поштукатурено) – натомість прикрасою його стін слугувала ажурна кладка, у якій чергувалися знаменита давньоруська червона плінфа, рожевого кольору розчин та сірий необроблений піщаник.
Навали й пожежі давнини не помилували краси Спаса Чернігівського, особливо його внутрішнє оздоблення. А почата із найшляхетніших побажань, але тогочасними архітекторами здійснена вкрай недолуго, реконструкція 1792—1798 років дуже понівечила велично гарний вигляд давньоруського дива.
Борисоглібський собор
БОРИСОГЛІБСЬКИЙ СОБОР
За великокняжих часів, судячи з тодішніх мініатюр, кафедральний храм Святого Спаса оточувало багато кам’яних і дерев’яних споруд – церков, теремів боярських і невідомо чиїх іще. Всі вони загинули у жорнах часу. Тепер у Спаса Чернігівського один сусіда-сучасник, собор святих Бориса й Гліба.
Розпочав його будівництво 1123 року князь Давид Святославич. Менший за величного Спаса, собор тим часом споруджували із особливою розкішшю: за княжим задумом, він мусив стати новим фамільним некрополем, усипальницею володарів Чернігова. Для цього під склепіннями церкви було ще під час будівництва влаштовано шість ніш для майбутніх княжих саркофагів. Внутрішній простір вкривали багатий фресковий розпис і кам’яна різьба. Підлога собору була керамічною, з барвистою мозаїкою в центральній частині. На жаль, нині ми можемо судити про оздоблення Борисоглібського собору лише з фрагментів – а чесно кажучи, уламків — його колишньої розкоші, що збереглися донині. Особливою красою, судячи з тих же уламк... фрагментів, відзначалася різьба по білому каменю, виконана в знаменитому давньоруському “звіриному” стилі.
У дохристиянські часи на цьому місці містилося, очевидно, велике язичницьке капище. Принаймні 1700 року знайдено було срібного ідола, якого за повелінням гетьмана Мазепи в Ауґсбурзі переплавили та виготовили нові царські врата для цього ж Борисоглібського собору. Чималенький, очевидно, був той ідол...
Дім Лизогуба
ДІМ ЛИЗОГУБА ТА ЩЕ ОДИН ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПОКРИФ
Після століть розрухи та майже безперервних війн новий розквіт Чернігова почався в другій половині сімнадцятого століття – коли козаки вчергове й остаточно відбили місто у поляків і Чернігів став містом полковим. У тодішній гетьманській Україні це був особливий, вельми привілейований статус. І хоча місто тепер перебувало просто на неспокійному одвіку російсько-польському кордоні, життя в ньому знову завирувало.
Привертає увагу серед будівель Валу кам’яниця, споруджена в останні роки сімнадцятого століття для чернігівського полковника Якова Лизогуба. Не винятковою якоюсь красою, як храми Чернігова – будинок як будинок... Просто для фахівців це унікальний зразок цивільної архітектури часів козацького, або мазепинського бароко (навіть у Києві подібного немає). Винятково оригінально вирішено архітектурну ідею резиденції пана полковника: за планом його солідні хороми – класична українська хата. Тільки велика, звичайно, ще й зведена з добротного каменю. Цікаво це, але насамперед для знавців. Та й біографія в будинку Лизогуба прозаїчна – згодом тут була канцелярія, згодом архів... Але ж ми вже не раз переконувалися у бурхливій поетичній фантазії чернігівців, чи не так? Недаремно з цих країв походив Олександр Довженко, та й Михайло Коцюбинський, що тут помер, ніжно любив Чернігів. Певно, є в повітрі Чернігівщини якісь особливі флюїди.
...Отож пан полковник Кочубей після своїх із чернігівськими козаками звитяг у Азовській війні прожив лише два роки, і його вдова продала кам’яницю із садибою самому гетьманові Мазепі. У ясновельможного таких резиденцій по Україні було чимало. Тим часом у Чернігові будинок негайно охрестили “Будинком Мазепи”. А далі народилася легенда: мовляв, саме тут ховав могутній гетьман від людських очей безтямно закохану в нього юну Мотрю Кочубей. І мовляв, блукає тут ночами привид нещасної Мотрі...
Звичайно, все це лише народна вигадка. Просто сумна історія кохання сивочолого гетьмана та його юної хрещениці народила безліч домислів і версій. Мовляв, і батько Мотрі, пан Військовий суддя Кочубей попередив Петра Першого про таємну угоду Мазепи зі шведами та їх злуку в майбутній війні, аби відомстити Мазепі за безчестя дочки... Мовляв, і гетьман скарав давнього бойового товариша Кочубея карою на горло теж через Мотрю... Забудьте. Достоту то все була лиш брудна політика (аякже, нібито політика взагалі буває чистою).
Насправді Мазепа пальцем не зачепив Мотрю – лиш надсилав їй ніжні поетичні листи та подарунки кожний вартістю в добрий маєток. Закохані старий та юнка просто не могли бути разом. Справа не у віці – на ті часи півстолітня різниця між “молодими” не була дивиною; і за родом та шляхетським походженням були вони рівнею. Але Мазепа був хрещеним батьком Мотрі і навіть просто мати близькість було б за церковними законами для обох нечуваним, смертним гріхом. Тим часом Мазепа: хоробрий вояка, жорсткий правитель, хитрий дипломат - був глибоко релігійною людиною. Ніхто не звеличив українську церкву, не звів власним коштом стільки храмів та шкіл, як він. І щире взаємне кохання літнього гетьмана і юної красуні не могло мати за тих часів ніякого продовження. За будь-яких обставин...
...Невдовзі після Полтавської катастрофи Мотрю видали заміж, вона швидко овдовіла і прийняла постриг. І якщо десь справді блукає привид сердешної Кочубеївни, то дуже далеко від чернігівського будинку Лизогуба... Натомість чергова чернігівська легенда видалася гарною, авжеж?
Колегіум
КОЛЕГІУМ І БУДИНОК АРХІЄПИСКОПА
Чернігівський колегіум – одна з найоригінальніших споруд Дитинця. Засновано його було 1700 року. За часів польського панування у шістнадцятому сторіччі домініканський орден забрав собі споруди давнього поруйнованого Борисоглібського монастиря, і тепер їх повернули православним. Вигадливі архітектори вісімнадцятого сторіччя поєднали в один комплекс три споруди різного часу, ще й нівроку гарно в них вийшло. А славний був колегіум тим, що був одним із найкращих, “елітних” навчальних закладів тих часів на кшталт Києво-Могилянської академії. Нині заповідник “Чернігів Стародавній” розмістив тут свої експозиції.
Колишній палац архієпископа знаходиться зовсім поруч. Збудований він 1780 року в стилі класицизму. Додам від себе, може, суб’єктивно: провінційного імперського класицизму. На Валу іще чимало подібних помпезних, зрештою гарних споруд вісімнадцятого-дев’ятнадцятого віків, колись будівель адміністративних та громадських.
Красна площа
КРАСНА ПЛОЩА ТА НАВКОЛО НЕЇ
Може скластися враження, що усі цікавинки Чернігова зосереджено на Валу. Аж ніяк. Перелічити все, що милує око в стародавньому місті, тут просто неможливо. Але давайте спустимося з Дитинця до центральної частини міста, що нині зосереджена навколо Красної площі та прилеглих до неї бульварів і скверів. Тим більше, що йти якихось метрів двісті проспектом Миру, що починається просто від гармат Валу. Цю найдовшу магістраль міста звали колись вулицею Шосейною. Прилегла до центру частина проспекту – своєрідний чернігівський Бродвей. Досить пройти ним із Дитинця метрів двісті, і ми опинимося в старовинному “Окольному граді”. У середні віки тут було чернігівське “місто майстрів”, славних у світах. Поступово сюди ж перемістився культурний та адміністративний центр міста.
Зараз він зосереджений навколо Красної площі та прилеглих до неї бульварів і скверів. Ще в дев’ятнадцятому сторіччі тут спорудили респектабельні адміністративні споруди, типові для губернського міста. Більш або менше за тим же призначенням їх використовують і донині. Наприклад, у будинку обласної держадміністрації, ще коли тут було губернське земство, працювали Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Cамійленко. Ще раніше на проспекті Миру, в готелі з помпезною назвою “Царьград” (не зберігся), зупинялися Микола Гоголь, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко.
В районі Красної площі сьогодні вирує ділове й світське життя Чернігова. Але – нехай не звинувачують автора у надмірному клерикалізмі (просто давні зодчі вміли так бездоганно вписувати свої храми в будь-який пейзаж) – найбільшою окрасою району лишаються дві красуні-церкви. Катерининську спорудили 1715 року на знак ушанування козацьких перемог над турками. Вона – довершений взірець українського бароко, струнка й вишукана. А ще більше захоплення викликає невеликий, вражаюче гарний стародавній храм у серці сучасного міста, сквері Богдана Хмельницького.
Церква Параскеви П'ятниці
ЦЕРКВА ПАРАСКЕВИ-П’ЯТНИЦІ
Інша її назва — П’ятниця на Торгу. Адже у давнину тут було велике торговище, що й дало прилеглій місцині ще одну назву – П’ятницьке поле. Храм було зведено на межі дванадцятого-тринадцятого століть, очевидно, геніальним Петром Мілонегом, руським зодчим. Церкву названо на честь святої Параскеви, покровительки торгівлі. За монгольської навали, кажуть, вона стала останнім прихистком городян, де вони й загинули.
Згодом церкву відновили, і, звичайно, перебудували. І ще не один раз перебудовували, до невпізнанності змінивши її первинний образ. За часів другої світової війни храм Параскеви-П’ятниці дуже постраждав.
Реставрація храму за проектом архітекторів П.Барановського та М.Холостенка завершилася аж 1962. Але відбулося істинне чудо: Параскева-П’ятниця постала такою, якою її звів вісімсот літ томугеніальний Петро Мілонег. Струнка однобанна церква, що стрімко підносена просто до небес... Ніби ожила мініатюра з давньоруського літопису...
ЩОСЬ У ПОВІТРІ...
...Коли прогулюєшся старим Черніговом, милуючись його красою і його пам’ятками, мимоволі спадає на думку щось навіть трохи містичне: як цей град, попри всі лихоліття, попри навали, моровиці та навіть землетруси, зберіг свій неповторний образ? Нині майже половина українських храмів, що їм поталанило зберегтися з домонгольської доби, збереглися саме в Чернігові. Чи достоту є щось особливе в самому повітрі колишньої другої столиці Русі, чи справді бережуть місто його численні святі заступники?
Катерининська церква. 1715
...За Катерининською церквою відкривається чудовий вид на Десну. На двох пагорбах піднеслися давні монастирі – Єлецький та Троїцький. До першого найцікавішою буде прогулянка терез так званий Третяк – один із із трьох найдавніших, поруч із Дитинцем-Валом та Окольним градом, “районів” великокняжого Чернігова.
Єлецьку обитель заснував року 1060 все той же князь Святослав Ярославич, один із найвидатніших чернігівських володарів. Століттям пізніше Єлецький монастир прикрасив Успенський собор, що став його головним храмом. Дванадцяте сторіччя, судячи хоча б із бездоганної стриманої краси тодішніх храмів Великого князівства, було часом найвищого піднесення чернігівського зодчества, з притаманними тільки йому специфічними виразністю й лаконізмом.
Успенський собор Єлецького монастиря. ХІ-ХІІ ст.
ПЕРЛИНИ БОЛДИНИХ ГІР
Поруч – досить лиш проминути долину, ви потрапите на оспівувані ще в билинах Болдині гори. Тут серед інших прадавніх курганів – і згадуване Гульбище, могила сіверського воїна-велетня. Минаємо дубовий гай. Тут на цвинтарі знайшов 1867 року останній спочинок Опанас Маркович, визначний етнограф і фольклорист, чоловік письменниці Марко Вовчок.
Неподалік — могила Михайла Коцюбинського, що помер тут 1913 року. З нудних шкільних підручників спливають якісь тупі штамповані фрази про революційні мотиви, класові суперечності, ще й якісь «елементи соцреалізму»… Моя особиста порада: забудьте всі ті дурниці, просто вже дорослими перечитайте щось із шедеврів маестро – хоч «Тіні забутих предків», хоч якусь малесеньку новелку. Самі переконаєтеся: Михайло Коцюбинський – найтонший, найвишуканіший майстер української прози зламу ХІХ-ХХ століть.
І от — серед вікових, а може, й тисячолітніх дубів – невелика й скромна Іллінська церква початку ХІІІ сторіччя. Розташована вона просто перед входом до підземного печерного монастиря, ще одного дива давньої лісової імперії.
Троїцько-Іллінський монастир. Троїцький собор (1679—1695, арх. І.Баптист)
Року 1069 заснував його один із найшанованіших українських святих – преподобним Антонієм Печерським, засновником чернецтва на землях Русі.
Він народився у Любечі – тут же, на Чернігівщині. Там же заснував і перший печерний монастир особливо суворого обряду ( на жаль, до наших днів не зберігся). В історію Русі – не лише церковну, але й світську, преподобний увійшов передовсім тим, що заснував 1051 року монастир, що із-за численних сказань, пов’язаних ще із історією його заснування, від самого початку й на віки став найбільшою святинею православ’я — Києво-Печерську Лавру.
Ще за свого життя праведний та суворий старець Антоній користувався абсолютною пошаною і ніколи не приховував свої судження. Тож 1069 року преподобний, розійшовшись у думках із самим київським князем, на час полишає Лавру – щоб заснувати ще один печерний монастир — тепер у Чернігові.
Нині тут чотири підземні храми, і серед них церква святого Антонія, найбільша підземна церква Європи, висота стелі якої сягає дев’яти метрів. Другою особливістю храму є абсолютно унікальна його акустика, що викликає захоплення й у слухачів, і у виконавців, що дають тут концерти.
Троїцько-Іллінський монастир. Дзвіниця (1771—1775, арх. Растреллі)
Троїцько-Іллінський монастир. Каплиці
Троїцько-Іллінський монастир. Корпуси келій
Троїцько-Іллінський монастир. Введенська церква, 1667.
ПОВЕРНЕННЯ
Звісно, можна було б іще довго мандрувати містом, оглядаючи його унікальні пам’ятки, храми, монастирі, надзвичайно цікаві музеї Чернігова. Але на все це у начебто невеликому Чернігові за один раз просто забракне часу. Тож повернімося до його історії та сьогодення.
Після монгольського нашестя на кілька століть простягнувся період застою і занепаду. Змінювалися володарі й фортечні залоги – литовські, московські, польські, знову московські... Лише в період так званої Гетьманщини — відносної автономії Лівобережної України у складі Росії – занепалий Чернігів трохи відродився: місто стало центром козацького полку, а полк у ті часи був не стільки військовою частиною, скільки територіально-адміністративною одиницею.
Згодом з ліквідацією козацьких вольностей Чернігів став центром російського намісництва, а 1797 року — Малоросійської (з 1802 -Чернігівської) імперської губернії. Місто за тих часів виглядало тихим снулим, в ньому налічувалося лише кілька тисяч мешканців – багато менше, аніж у блискучому дванадцятому сторіччі.
Хоча насправді й у дев’ятнадцятому- на початку двадцятого віків у Чернігові існувало доволі жваве культурне життя.
Воскресенська церква та дзвіниця. 1772—1799
Вже 1838 року тут почала виходити перша газета — “Черниговские губернские ведомости”. Двічі, у 1846 та 1847 роках бував тут Тарас Шевченко – вперше як співробітник Київської археографічної комісії, метою якої було вивчення та опис пам’яток старовини. Вдруге дорогою із Седнєва до Києва. Гастролювали у місті відомі у той час театральні та оперні колективи. 1877 року відкрито публічну бібліотеку, а 1902-го на базі колекції багатого землевласника й мецената Василя Тарновського-молодшого – музей старожитностей.
З містом пов’язана творчість Михайла Коцюбинського, який провів тут останні роки життя. В Чернігові починався творчий шлях Івана Кочерги, Василя Еллана-Блакитного. Найпоетичнішим співцем Чернігівщини залишається, безперечно, Олександр Довженко з його “Зачарованою Десною”.
Втім, це вже було пізніше. Чернігову ще належало пережити веремію Громадянської війни, коли місто кілька разів переходило з рук у руки: більшовики, Центральна Рада, банди Муравйова, війська гетьмана Скоропадського та кайзера Вільгельма, знову червоні, затим білогвардійці і знову червоні... Певно, давні храми пригадали собі середньовічну криваву князівську колотнечу.
Влітку 1941 року, Чернігів став ключовим пунктом на шляху просування німецьких військ на Москву, в обхід Брянських лісів. Стратегічне значення Чернігова розуміло і радянське командування, яке влаштувало тут міцну оборону. Тоді місто під час німецьких бомбардувань жорстоко постраждало.
Казанська церква та дзвіниця. 1820—1827
Німецька окупація Чернігова тривала з 9 вересня 1941 по 21 вересня 1943 року. У місті було створено три концентраційні табори, всього за роки війни нацисти знищили у місті більш як 52 тисячі місцевих жителів і військовополонених.
У результаті військових дій Чернігів було майже повністю зруйновано: у вересні 1943 року з його центральної площі було видно околиці міста та навколишні поля...
Впродовж чотирьох повоєнних десятиріч Чернігів відбудовувався і зростав, ведучи трохи сонне життя типового радянського обласного міста. Аж поки не настало 26 квітня 1986 року.
Той рік увійшов до світової історії як рік найбільшої ядерної катастрофи ХХ століття. Страшна аварія сталася на Чорнобильській атомній електростанції ім.В.І.Леніна, що розташована лише за 80 кілометрів від Чернігова. Про те, що там «щось» сталося, городяни дізналися від біженців з міста енергетиків Прип'яті. Незважаючи на запевнення владних структур, що, мовляв, нічого страшного не трапилося, настрої чернігівців були близькі до паніки. Всі намагалися бодай на короткий час вивезти дітей з міста.
Лихою пам’яттю про катастрофу стало різке погіршення стану здоров'я ліквідаторів аварії та дітей. Після катастрофи в Чернігівській області було зафіксовано 56 випадків раку щитовидної залози у дітей, до аварії ж не було жодного. І все ж завдяки вітрам, що переважали у той період часу, чернігівці порівняно мало постраждали від катастрофи. Релігійні мешканці Чернігова запевняли, що це сталося тому, що в одному з чернігівських храмів зберігалися нетлінні мощі святого Феодосія, відомого українського церковного і політичного діяча, який у кінці XVII століття був чернігівським архієпископом.
Церква св.кн. Михаїла та боярина Федора. ХVІІІ ст.
Колишній будинок архієпископа. 1780
Колишній будинок чоловічої гімназії. Нині тут історичний музей
«КОВБАСНА РЕВОЛЮЦІЯ”
На початку 1990 року Чернігів знову нагадав про своє існування, якщо не всьому світові, то принаймні Радянському Союзу, що вже конав тоді у передсмерті. Все почалося зі звичайної дорожно-транспортної пригоди 6 січня, у самий переддень Різдва Христова. На одному з чернігівських перехресть «Волга» обласного чиновника врізалася в приватні «Жигулі». У казенної “Волги” від удару розкрився, на лихо всій Радянській владі, багажник. І численні передріздв’яні перехожі побачили там ... їжу! Не абищо, — всілякі класичні древньорадянські “рибні паштети” та вермішель кольору хакі, ні! Справжні тодішні делікатеси: сервелат там усякий, горошок, шпроти з оселедцем... Страшно вимовити – майонез! І це в 1990, коли в обласному центрі треба було оббігати чи не всі магазини в місті, аби знайти хоч щось більш-менш на їжу схоже. Натовп, що негайно зібрався, перекинув злощасну «Волгу» догори колесами. На сердешну залізяку, що вмить стала символом тоталітаризму, видряпувалися люди, розмахуючи захопленими з обкомівської машини ковбасними трофеями. Ні в чому не винувате казенне авто громили всім, що під руку трапило. Незадовго до того, та під такий же настрій, взагалі Берлінський мур розтрощили. А тут якась “Волга”...
…Як там у дідуся Гегеля – “Випадкове – прояв необхідного”? Проста випадковість, вульгарна ДТП, стала в Чернігові причиною низки багатотисячних мітингів протесту проти комуністичного режиму. Січневі події в Чернігові увійшли в історію СРСР, якраз десь на останні її сторінки, під назвою «ковбасна революція»...
...Видатний історик Михайло Грушевський після знайомства з пам’ятками міста захоплено назвав Чернігів “Українською Равенною”, порівнюючи його із знаменитим італійським містом-пам’ятником. А не менш видатний байкар Леонід Глібов, котрий вчителював у Чернігові в чоловічій гімназії, колись спересердя охрестив місто “губернським хутором”.
Здається, на той час мали рацію обидва – у Чернігові до сьогодні співіснує стародавня шляхетна краса й велич із набутим пізніше провінціалізмом. Але нині Чернігів стрімко змінюється, і цього разу на краще. Нині це динамічне сучасне ділове місто, де суміщається відгомін сивих віків з ритмом життя двадцять першого сторіччя.
Будинки ХІХ ст.
Пожежна каланча. ХІХ ст.
ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ
Стисла біографія Чернігова у контексті історії України
Друге тисячоліття до Різдва Христова – перші поселення на території нинішнього Чернігова.
Сьоме сторіччя – Початок формування Чернігова як слов’янського міста-фортеці.
Дев’яте сторіччя – Чернігів і його володіння наприкінці століття входять до складу Київської Русі.
907 р. - Під цим роком уперше згадано про Чернігів у “Повісті временних літ”.
1024—1036 рр. – Правління князя Мстислава Хороброго.
60-ті роки одинадцятого сторіччя – Заснування Єлецького Успенського монастиря та Антонієвих печер.
Кінець дванадцятого сторіччя – Місто займає площу понад 200 гектарів (населення 25-30 тисяч осіб), і складається із таких історичних місцевостей: Дитинець, Окольний град, Третяк, Передгороддя та Поділ.
Жовтень 1239 р. – Монголо-татари захопили та вщент зруйнували Чернігів.
1358 р. – Чернігово-Сіверська земля підпадає під владу Литви.
1503 р. – Чернігів приєднано до Московської держави.
1618 р. – Чернігівщина відходить до Речі Посполитої.
1623 р. – Місто отримує Магдебурзьке право.
Червень 1648 р. – В ході Визвольної війни Чернігів звільнено від польської влади, утворюється Чернігівський полк.
1654 р. – Місто остаточно переходить під владу Росії.
1700 р. – Заснування Чернігівського колегіуму.
1750 р. – Пожежа знищила більшу частину міста.
1782 р. – Затверджено новий герб міста – на срібному полі – чорний орел під золотою короною, у лівій його лапі – золотий хрест.
1802 р. – Утворення Чернігівської губернії. Існувала до 1924 р.
1808 р. – У Чернігові мешкає 4,5 тисячі осіб – багато менше за населення багатьох міст губернії.
1838 р. – Виходить перше число газети “Черниговские губернские ведомости” (існувала до 1918 р.)
1846 р. – Чернігів відвідав Тарас Шевченко.
1861—1863 рр. – Виходила друком щотижнева громадсько-літературна газета “Чернігівський листок”, видавець та редактор Леонід Глібов.
1870 р. – Створено Чернігівську міську думу.
1877 р. – Засновано міську громадську бібліотеку. Виходить друком “Черниговская газета”.
1894 р. – Борис Грінченко засновує видавництво.
1902 р. – Відкриття музею українських старожитностей В.Тарновського.
1906 р. – Відкрито культурно-освітню громадську організацію “Просвіта”, очолену Михайлом Коцюбинським.
1916 р. – У Чернігові засновано товариство художників. Відкрито учительський інститут.
1918 р. – Створено видавниче товариство “Сіверянська думка”.
1925 р. – Населення Чернігова становило 37,5 тисяч осіб. Відкрито Чернігівський музично-драматичний театр.
1932 р. – Утворено Чернігівську область.
Вересень 1941- вересень 1943 рр. – Німецько-фашистська окупація міста.
1960 р. – Відкрито філію Київського політехнічного інституту.
1967 р. – Утворення Чернігівського національного архітектурно-історичного заповідника.
1983 р. – Засновано Чернігівський обласний художній музей.
Квітень 1986 р. – Чорнобильська катастрофа. Місто та область зазнали радіоактивного забруднення.
2006 р. – Населення міста становить понад 300 тисяч осіб.
Авторська стаття Андрія Павловича Глазового
Фото Романа Маленкова та Андрія Волкова
Джерело
