7 квітня відзначалося 150 річчя письменника та сотника армії Української Держави та УНР Бориса Лазаревського. Його біографія тісно пов’язана з Чернігівським краєм.
Борис Лазаревський народився 7 квітня 1871 року в Полтаві в родині потомствених дворян Чернігівської губернії, видатного історика та шевченкознавця Олександра Матвійовича Лазаревського і Катерини Федорівни Лащинської. Батько мав козацьке коріння від козаків Лазоренків Конотопської сотні Ніжинського полку. Він народився в селі Гирівка під Конотопом, це село часто згадував майбутній письменник, особливо коли довелося перебувати в еміграції.
Під час навчання в Петербурзі батько Бориса підтримував дружні стосунки з Т.Г. Шевченком. Тарас Григорович присвятив вірш «Садок вишневий коло хати» матері Лазаревських Опанасії Олексіївні.
Олександрові поет подарував «Кобзаря» в лютому 1860 року з дарчим надписом. Олександр Матвійович доглядав за хворим Шевченком до самої смерті. Супроводжував труну з тілом Тараса Григоровича в Україну. Згодом Олександр Лазаревський став засновником шевченкознавчої біографістики.
Після закінчення університету потрапив в Полтаву, де йому довелося працювати правником Полтавського окружного суду.
Невдовзі Олександр Матвійович одружується з односельчанкою Катериною Лащинською, від якої мав старшу доньку Ганну і сина Бориса. Через півтора роки після народження сина дружина померла, за дітьми наглядали няньки та гувернантки. Через чотири роки батько одружився вдруге з Г.М. Шрамченко, яка замінила матір для старших дітей та стала матір’ю для молодших Катрусі та Гліба.
В Полтаві Борис почав навчання в місцевій гімназії, а після переведення батька по службі до Київського окружного суду продовжив навчання в 2-й Київській гімназії. Але в старших класах батько перевів сина до Колегії Павла Галагана, яку в ті часи жандарми називали «розсадником українства».
Після закінчення Колегії в 1892 році юнак вступив на юридичний факультет Одеського університету, а через рік перевівся на другий курс юридичного факультету університету Св. Володимира в Києві і в 1897 році його закінчив. Після переходу на четвертий курс юнак «пішов у народ» – півроку пропрацював помічником машиніста паровоза депо станції Козятин. До цього вчинку родина поставилася негативно.
Після закінчення університету вступив на службу до Севастопольського військово-морського суду. В 1898 році Борис Олександрович одружується з Лідією Миколаївною Мельниковою. Через два роки у подружжя народився син Всеволод, а ще через два роки родина поповнилася донькою Вірою. В лютому 1904 року лейтенанта Б. Лазаревського переводять на Далекий Схід. Він дуже сумує за залишеною в Криму родиною. Майже кожен лист, адресований у Севастополь, починається так: «Дорога моя, кохана Лідонько!» У травні 1904 року дізнається про народження своєї другої доньки Зіни.
В Севастополі Борис Олександрович також познайомився з молодим корабельним інженером Левком Мацієвичем, одним з засновників Революційної української партії та в майбутньому відомим авіатором. Вони разом готували заходи до роковин Тараса Григоровича Шевченка в Севастополі. На урочистому вечорі Борис Лазаревський розповів гостям про життя та творчість великого Кобзаря. Після трагічної загибелі Мацієвича Борис Олександрович залишив спогади про Левка Макаровича в «Збірнику пам’яті Л.М. Мацієвича».
З початком російсько-японської війни його призначено слідчим тимчасового військово-морського суду Владивостоцького порту, а 13 квітня того ж року — прокурором портового призового суду у Владивостоці. Борис Олександрович намагався відвернути смертні вироки на процесах, які вів. У Владивостоці, Борис Олександрович видає свою першу велику повість «Урок». Він брав участь у російсько-японській війні, але через нервову хворобу був евакуйований та відправлений у тривалу відпустку. Після одужання в серпні 1905 року призначений секретарем Кронштадтського військово-морського суду. У 1906 році «за негідне ставлення до заходів із придушення бунту матросів у Севастополі» звільнений у запас і переведений до резерву флоту. З цього часу Борис Лазаревський цілком присвятив себе письменницькій справі.
У пресі він дебютував ще в 1894 році в газеті «Киевлянин» оповіданням «Остання послуга». Потім друкувався в газетах «Південний огляд», «Кримський вісник» і «Єлисаветградські новини». В 1899 році в Одесі випустив першу збірку прози «Забытые люди». У тому ж році познайомився з А.П. Чеховим, до 1904 часто бував у його будинку в Ялті, підтримував листування. Легко заводив знайомства в творчому середовищі. В Криму подружився з В.Е. Мейєрхольдом, в Полтаві — з В.Г. Короленком. Серед петербурзьких знайомих — І. Ю. Рєпін, М. К. Реріх, дружив з О. І. Купріним. У вересні 1903 побував у Л.М. Толстого в Ясній Поляні. У 1900-х роках співпрацював в журналах «Русское багатство», «Нива», «Журнал для всіх», «Вісник Європи», «Освіта», та інших. Написав кілька оповідань українською мовою: «їх дуже мало, але кожен — це частина мого серця».
У 1907 році в житті Бориса Олександровича сталась особиста трагедія. Впустивши до свого помешкання знайомого літератора І.Д. Сургучова, він спочатку не помітив зради своєї дружини. А коли все з’ясувалось, розірвав з нею стосунки. А в 1909 році колишня дружина померла. Наступного року письменника спіткав ще один удар долі – в червні 1910 помер його десятирічний син Всеволод, не по роках серйозний і дуже талановитий маленький художник. Доньок Бориса Олександровича виховувала сестра колишньої дружини, Єлизавета Миколаївна Мельникова. Вона присвятила дівчаткам все своє життя.
З початком Першої світової війни став працювати в журналі «Лукомор'я». У 1916 році призваний на службу в Морське відомство до управління, яке займалося прискореною підготовкою офіцерів флоту. У 1915—1917 роках випустив кілька нових збірок повістей і оповідань. Після Лютневої революції — капітан військово-морського судового відомства, обер-аудитор в штабі начальника 2-ї бригади лінкорів Чорноморського флоту. У 1917 році став свідком матроської розправи над офіцерами, яка його потрясла. Напередодні Жовтневого перевороту Борис Олександрович одружився на Ользі Мирошниченко і виїхав з дружиною до Ростова-на-Дону, а в лютому 1918 року у них народилася донька Вікторія.
Після приходу до влади гетьмана Скоропадського на його запрошення прибув до Києва, призначений офіцером для доручень при військовому міністрові. У лютому 1919 року був зарахований до Головного морського штабу УНР, а в наступному місяці зарахований в спеціальну портову комісію в Миколаєві і Херсоні.
Перед окупацією Києва більшовиками Борис Олександрович прямує до Ростова. В кінці 1919 року поїхав до Тифліса, де друкував розповіді і спогади в місцевій пресі. Дружина з хворою дитиною залишилися в Ростові, так доля назавжди розлучила Бориса Олександровича з родиною.
У 1920 році виїхав до Константинополя, в 1921 році — переїхав до Берліна, а потім в Париж. В еміграції опублікував кілька нових збірок оповідань. Співпрацював в емігрантських виданнях. Протягом усього життя вів щоденник. Від 1932 року брав активну участь у паризькому «Українському Літературному Гуртку», в 1933 році очолив це товариство. Був автором рубрики «Шматочки минулого» на шпальтах журналу «Тризуб». Помер 24 вересня 1936 року на станції метро від розриву серця. Похований на кладовищі Тіе в Парижі. Журнал «Тризуб» відгукнувся на цю сумну подію.
Найбільшою творчою спадщиною Бориса Лазаревського є його щоденники. За різними оцінками, обсяг щоденників сягає близько 60 об’ємних зошитів. В часовому відтинку вони охоплюють пів століття від кінця ХІХ й до середини 30-х років ХХ століття. З цих щоденників ми дізнаємося, що ще в часи Російської імперії Борис Олександрович був патріотом України (свідченням цьому можуть бути хоча б його листи з інформацією про відзначення роковин Великого Кобзаря в Севастополі), тому він заслуговує вшанування за те, що був непересічною особистістю й справжнім українцем.
Василь Вельможко, краєзнавець, спеціально для видання sknews.net
