Сокровенне.
БІЛА АКАЦІЯ
Біла акація знов розцвіла,
Трунок розвіявши на півсела.
Здалеку видно усміхнений цвіт,
В кроні розсипаний біля воріт.
Пахощі линуть у вікна мої,
Тьохкають поруч в бузках солов’ї,
Весниться в серці акації цвіт,
Скільки стоїть вона тут уже літ!
Скільки і знаю – щороку цвіте,
Літечко кличе до нас золоте.
Любо і молодо так на душі,
Шепче природа: «Ти вірші пиши!»
Біла акація вдягнена в цвіт,
Мов наречена, стоїть край воріт.
В неї закоханий здавна і я.
Біла акація! Юність моя!
Сяду під нею в вечірній порі,
Пахне на вулиці, пахне в дворі.
Довго на лавочці тихо сиджу,
Білу акацію все стережу.
Бачу, коли осипається цвіт,
Біло тоді біля наших воріт.
Вгору щасливо дивлюсь і дивлюсь:
Цвіт опадає, та я не журюсь.
Прийде весна – і акації цвіт
Кликати буде до себе в політ,
Пахощі будуть п’янить півсела –
Біла акація знов розцвіла...
МАМИНА КАЛИНА
Кущ калини на могилі мами
Здавна тут в самотині росте!
Розмовляє з сонцем і вітрами,
Обростає новими гілками,
Білим цвітом щовесни цвіте.
Посадила у журбі бабуся
Кущ отой, щоб листям шелестів,
І під шелест рідненька матуся,
Молода, як зіронька, Ганнуся
Солов’їв вислухувала спів.
Соковиті ягідки б червоні
В зимовії спокій стерегли,
Падали сльозинами в долоні,
Аби сни в затишнім вічнім лоні
Снитися про білий світ могли.
Вже бабусі поміж нас немає –
З матінкою поряд спочива.
Щовесни калина оживає,
Білосніжно квітне-розцвітає
І могилу цвітом покрива.
Не скорилась ні вітрам, ні зливам,
Як приходжу – радісно стріча.
Лиш торкає вітами журливо,
Дивиться, як мама, незрадливо
Й горнеться тривожно до плеча.
ПО РОСІ
Як я рано ранком хочу
В луг побігти по росі,
Де на вербах крик сорочий,
А в озерах – карасі.
Де деркач тріскоче лунко,
Заховавшись в гущині.
І цвіте кругом медунка,
Дух захоплює мені.
Чимчикую в білих росах,
Сонце тільки вигляда.
У сорочці світлій, босий,
Всюди зблискує вода...
Придесення гамірливе
Назавжди я покохав.
Плесо в озері грайливе
І п’янку духмяність трав.
Так і хочу сам з собою
Побувати в самоті:
Чи посидіть під вербою,
Ситняки де скрізь густі.
А чи з вудкою до річки,
Де латаття розрослось,
А в прогалинах – плотвички
Й окунці снують чогось.
Тож спішу я ранком рано
В луг побігти по росі,
Загубитися в туманах
І забуть тривоги всі.
Володимир ПИЛИПЕЦЬ
