Духовні скарби. Ніжинські бестселери
Як ви собі уявляєте перший вітчизняний бестселер, шановні читачі? За класикою жанру, це має бути чимала за розмірами і зручна для читання книга, з великою кількістю аркушів, щоб задоволення розтягнути якомога довше! І я побачив це дивовижне видання не дуже й далеко від обласного центру – у Ніжині.
– У нас – музей рідкісної книги, отож ми збираємо старовинні книжки, – розповідає директор бібліотеки Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя Олександр Сергійович Морозов. – Бібліотека наша – одна з найдавніших на території України, заснована в 1820 році, як бібліотека Ніжинського ліцею князя Безбородька. Через два роки ми відзначатимемо 200-річний ювілей нашої бібліотеки, і я думаю, ми проведемо конференцію, постараємося якісь ремонти зробити до того часу. Взагалі, в 2009-му, ми вже провели докорінну експозицію, вирішили показати не тільки радянських і російських класиків літератури, але й вітчизняну та європейську книжкову культуру. Власне, зараз на цьому – головний акцент нашої експозиції.
– Цікаво, а хто засновник бібліотеки?
– Якщо говорити про початок діяльності нашої бібліотеки, то в 1820 р. засновником її ми вважаємо графа Олександра Григоровича Кушелєва-Безбородька, нащадка родини Безбородьків, меценатів, відомих засновників Ніжинського ліцею. Бо саме Кушелєв-Безбородько в 1820 році подарував для бібліотеки цього навчального закладу перші дві з половиною тисячі книжок із родинної бібліотеки Безбородьків, яку він успадкував. У шафах по периментру нашого залу знаходяться саме ці унікальні книги. Ви бачите розкішні палітурки – це європейські видання кінця XVIII століття, видання творів французьких енциклопедистів-філософів і багатотомні енциклопедії.
– І ви даєте комусь користуватися цим багатством?
– Наш музей – це не зібрання мертвих музейних експонатів. Звичайно, ми ж бібліотека. І ці книжки можна отримати для користування з науковою метою в читальному залі при музеї рідкісної книги. Звісно, виносити, а також ксерокопувати, ми їх студентам не даємо. І для того, щоб користуватися цими книжками, треба дозвіл ректора. Втім, люди з ними працюють, адже це – дуже важливо та цікаво!
Взагалі ж, XIX століття вважають періодом розквіту бібліотек. Це було бібліотечне століття! Формуються величезні приватні книгозбірні. Державні, громадські бібліотеки… І розквіт нашої бібліотеки – це кінець XIX століття. Завдяки діяльності тодішнього першого директора інституту – академіка Лавровського, бібліотека тоді була значно розширена. Виділялися величезні кошти на придбання цікавих книжних колекцій, тож формувався рукописний фонд нашого зібрання.
У рукописній колекції бібліотеки зберігалися дуже унікальні рукописні книжки X – XI століть. Це були грецькі Євангелія на пергаменті, фрагменти грузинської Біблії XIII століття – з мініатюрами на пергаменті. Зберігалося (якимось чином потрапило до Ніжина!) і листування венеціанських дожів, правителів Венеціанської республіки XIV – XV ст., документ із Ніжинської козацької полкової канцелярії.
Найцінніше, що було в нашому рукописному фонді – це повна колекція автографів Миколи Гоголя. Фактично, авторські рукописи його творів, все це зберігалося в нашій бібліотеці. На жаль, про рукописний фонд говоримо в минулому часі. Чому? Ми його втратили. Справа в тому, що в колишньому Радянському Союзі був такий період – 34-36 роки, коли в СРСР відбувалося масове переміщення культурних цінностей…
– З чим це було пов’язано?
– Я вивчав документи тієї доби, і ми все ж намагалися розшукати, куди поділося наше майно. Під лозунгом розвитку радянської науки створювалися великі центральні музеї, архіви, бібліотеки… З усієї країни звозили звідусіль найцінніше. Це проходило під лозунгом розвитку науки… Однак я ж бачив документи тієї доби, це ще й була ідеологічна політика радянського уряду. Тоді взяли курс на побудову соціалізму, створення нової радянської людини-інтернаціоналіста, і треба було людей відірвати від національно-історичного коріння…
– От саме для цього все й робилося…
– Фактично через те, що знищувалися місцеві архіви, бібліотеки, музеї, людей відривали від історичної пам’яті, а доступ до тих центральних великих сховищ у столичних містах отримували лише «обрані», такі собі «ліцензовані вчені», котрі знаходилися під суворим контролем партійного апарату, писали в потрібному ідеологічному напрямку.
– У Росії і зараз не так просто отримати доступ до давніх рукописів!
– Це державна ідеологічна політика. Власне кажучи, це ж відбувалося в 30-ті роки ХХ століття… В нас у цей період забрали повністю рукописний фонд – увесь, гоголівські рукописи потрапили у відділ рукописів бібліотеки імені Вернадського в Києві, там вони зараз і зберігаються… Близько 10 тисяч стародруків з нашої бібліотеки забрали в бібліотеку Київського університету. Все забрати не встигли, як бачите, дещо лишилося… Тож на базі того, що є, і був створений наш музей рідкісної книги. Взагалі у нас 30 тисяч стародруків на даний момент, причому найдавніші книги датовані початком XVI століття. Ось така драматична історія нашої бібліотеки…
– На першому поверсі у вестибюлі – великий стенд із портретами двох співробітниць бібліотеки…
– Це – директор Наркевич і головний бібліограф Костянтинова. Ці дві мужні жінки порятували нашу бібліотеку в період другої світової війни… В 1941 році Ніжин був окупований гітлерівськими загарбниками, університет тоді був евакуйований до Поволжя, в Саратовську область. А от бібліотеку вивозити можливості не було. Наскільки в той час панічно відбувався відступ радянської армії, що просто бібліотеку покинули в окупованому Ніжині. І, звичайно, вона мала всі шанси бути розграбованою, ви знаєте, що гітлерівці вивозили з окупованих територій культурні цінності. А якщо й не німці, то свої, ніжинські, мали всі шанси розібрати на опалення помешкання… Дійсно був важкий період, людям треба було виживати!
І ось саме ці дві жінки, співробітниці бібліотеки, – директор Зінаїда Наркевич та головний бібліограф Наталія Костянтинова просто переселилися до цього будинку. Це будинок колишнього купецького зібрання. Зручностей ніяких не було, і фактично два роки окупації – день-у-день – вони прожили поруч із книжками, оберігаючи їх від розграбування! Був і такий період, коли німецьке командування хотіло просто реквізувати цю будівлю під розташування отут угорської військової комендатури. Нависла дуже серйозна загроза. Це означало, що книжки треба викинути на вулицю! Дві самовіддані жінки пішли на прийом до німецького коменданта Ніжина… І той виявився людиною освіченою – свого часу навчався в Сорбонському університеті, у Франції. А одна з цих жінок до більшовицької революції була студенткою Санкт-Петербурзьких вищих жіночих курсів, і вона проходила стажування в Сорбонському університеті.
– Можна сказати, колеги!
– У них виявилися спільні спогади, і вдалося переконати коменданта не знищувати бібліотеку. Її перенесли в одне крило цієї будівлі, а комендатуру розташували в іншому. Й отой комендант навіть дозволив відкрити кімнату-читальню, для того, щоб обслуговувати читачів, видавати книжки!.. Та вже в 1943 р., коли німці відступали, вони замінували цю будівлю. Були заміновані й решта адміністративних споруд у Ніжині. Отож ці дві жінки побачили, як німецькі солдати завантажують вибухівку в підвал… Це було небезпечно, бо Червона армія вже обстрілювала центр міста. І тоді жінки уламком металевої труби перепиляли дроти, що вели до вибухівки в підвалі, й ось таким чином врятували бібліотеку від знищення! Шануємо, пам’ятаємо, портрети у нашій бібліотеці навічно, – нагадують про їхній подвиг.
– Дивовижна історія!
– Сьогодні в нашому музеї ми можемо розповідати історію вітчизняної та європейської книжкової культури. У нас наразі експонуються факсимільні видання XIX ст. двох найдавніших книжок, які надійшли ще з часів Київської Русі. Це «Остромирово Евангелие», яке було написане в Києві в 1056-57 рр., і «Збірник Великого Київського князя Святослава» 1073 року. Ці дві книжки вважаються найдавнішими з тих, які надійшли з часів Київської Русі. Але всі дослідники, що вивчають давні пам’ятки писемності, в один голос говорять, що ці книги репрезентують насправді не початок Київського книгописання, а його розквіт!.. Погодьтеся, зробити книги на такому високому мистецькому рівні могли майстри, котрі мали золоті руки і досвід у виготовленні книжок.
Інша справа, що давніші книги до нашого часу не дійшли… Швидше за все, «постаралася» монгольська навала XIII ст., яка нищила найбільші міста Київської Русі. Мабуть, у цей час загинули і бібліотечні зібрання, котрі тоді знаходилися в тих містах…
– Ще одне цікаве факсимільне видання в музеї – французьке, 1803 року.
– Це – видання так званого «Реймського Євангелія». Як ви знаєте, ця пам’ятка писемності пов’язується з діяльністю Ярославни, доньки київського князя Ярослава Мудрого, яка вийшла заміж за французького короля Генріха І, була французькою королевою. І ось Паризька Академія Наук у 1843 році видала це «Реймське Євангеліє», яке належало Ярославні й разом із нею, з її бібліотекою, воно потрапило в середньовічну Францію.
– Я читав тогочасного листа Анни Ярославни до свого батька, в якому вона відверто пише, «наскільки дикий і відсталий народ – французи»…
– Україна в XI столітті – це була європейська держава, яка мала досить високий рівень цивілізації. І ще одне факсимільне видання – це видання вже XVI століття. Це так зване Пересопницьке Євангеліє, перший відомий науці переклад Євангелія на книжну українську мову. В невеличкому монастирі, у мальовничому селі Пересопниця, на Волині, група вчених ченців переклала Євангеліє українською!
– Книжка дуже гарно оздоблена!
– Мініатюри, якими чудово оздоблені сторінки, виконані найкращими українськими художниками доби Відродження, натхненними європейським мистецтвом. Ця книжка для нас цікава та важлива – як символ державності. Відомо, що вона була в бібліотеці гетьмана Івана Мазепи… А з 1991 року на оригіналі Пересопницького Євангелія присягають наші Президенти, коли вступають на свою посаду. Оригінал зберігається в столичній бібліотеці імені Вернадського. У 2008 р. Національна Академія наук України профінансувала видання факсимільного відтворення цієї книжки, і от ми маємо один такий примірник!.. Невеличкий наклад – із благословення покійного митрополита Володимира Сабодана.
– А ось – перше повне видання філософа Платона…
– Це – Венеціанське видання, книга датується 1513 р. На сьогоднішній день це найдавніше видання з тих, що збереглися у нашій бібліотеці. Взагалі, видання Альдемануці вважаються окрасою будь-якої колекції!
А ще у нас є дві книги, знакові для вітчизняної книжкової культури. Це – Антоніо Радівіловський «Венец Христов». Антоній Радівіловський відомий український духовний письменник, наш земляк, уродженець Чернігівщини, видав у 1689 році збірку своїх творів. Спонсором видання був гетьман Іван Степанович Мазепа. Вона дуже гарно оздоблена бароковими гравюрами! Але ця книжка цікава ще й тим, що вона була першою в історії Києво-Печерської Лаври, яку заборонила цензура в Московській державі кінця XVII століття. Адже коли книга потрапила в руки московського патріарха, той був шалено розлютований; він видав наказ вилучити всі київські видання з московських бібліотек, монастирів та церков; ці книги спалити, і в Києво-Печерській лаврі друкувати текст лиш після того, як він буде відредагований у Москві.
– Що ж так розсердило патріарха?
– Книга надрукована не церковнослов’янською канонічною мовою, а книжною українською мовою кінця XVII ст. І ще одне унікальне видання, яке можна назвати першим вітчизняним бестселером – книга відомого духовного письменника Дмитрія Ростовського «Житія святих, або Четьи минеи».
– Фактично це прообраз сучасних біографічних енциклопедій?!
– Авжеж. В одному виданні у 4-х томах Дмитрій Ростовський зібрав і впорядкував життя усіх святих, котрі згадуються в православному календарі. Ця книжка – для домашнього читання.
– Скільки ж тут сторінок?
– Більше 800 аркушів у цій книзі! Зверніть увагу на останню сторінку. Останній абзац – там така брудна пляма… Це власник книги замастив сажею прізвище гетьмана Івана Мазепи. Це трапилося 1709 року. Як відомо, Іван Мазепа намагався визволити Україну від Російської імперії, щоб створити українську державу під протекторатом Швеції. Однак йому це не вдалося, він зазнав поразки, і після цього на підмовсковській Україні, за наказом царя Петра Першого, Мазепі оголосили церковну анафему. Тож власник замастив прізвище Мазепи на останній сторінці книги… Ось такий цікавий артефакт із того буремного 1709 року.
А в 1671 році книгодрукування приходить і до нас, на Чернігівщину. Засновником Чернігівської друкарні став тоді архієпископ Лазар Баранович. Власним коштом він заводить книгодрукування в Чернігівській єпархії. Як стверджують наші історики, обладнання цієї друкарні придбало Чернігівське земство, і на базі цієї друкарні виникла Чернігівська земська друкарня.
– Олександре Сергійовичу, ви дуже цікаво розповідаєте. Відчувається пієтет перед цими книгами!
– Так, безумовно. Коли береш у руки книжку XVI століття і думаєш – скільки поколінь людей її тримало… До речі, кожен книговидавець того часу був не просто підприємцем, що заробляв кошти, а це був ще й науковець – людина культурна, високоосвічена. Взагалі, енергетика йде від цих книжок неймовірна!
– Зараз розвиваються електронні засоби масової інформації, Інтернет начебто знає майже все… Яким ви бачите майбутнє бібліотеки?
– У нас велика проблема з оцифруванням раритетів. Є потреба в цьому, віяння часу! Щоб зробити ці книжки доступними, надбанням громадськості, потрібно їх оцифрувати і виставити в Інтернеті у вільний доступ. А для цього потрібна спеціальна техніка. Пройшли часи, коли ми могли знімати книжки на телефон, на цифровий фотоапарат… Зараз необхідна якість. Читача треба поважати. Але ця техніка коштує дуже дорого: від 100 тисяч гривень і вище вартість спеціалізованих книжкових сканерів!..
І от моя особиста практика роботи зі стародруками свідчить про те, що оцифровувати зараз потрібно, в першу чергу, не те, що належить до XVI – XVII століть. У найгіршому стані в наших бібліотеках – книги кінця XIX – початку XX століть. Тому що в цей час почали виготовляти папір із допомогою хіміко-технічних засобів, він сам по собі – дуже кислотний, тому руйнується буквально на очах! А книжки XVI – XVII століть, як не дивно, виготовлялися з натурального матеріалу, так званого ганчіркового, це з відходів ткацького виробництва. І він у кращому стані, ніж наш промисловий папір кінця XIX – початку XX століть.
Спілкувався Сергій Дзюба
