Ми продовжуємо серію розповідей про наших захисників – земляків і тих, хто нині «підпирає» небо Чернігівщини. Сьогодні мої співрозмовники – городнянці, батько й син Олег і Владислав.
З їхньою чудовою родиною знайома давно, ще з молодих років. Щоправда, Влада пам’ятаю тільки ще зовсім маленьким хлопчиком, а нині переді мною – мужній молодий чоловік у військовій формі. Олег з присутньою йому прямотою одразу йде в «атаку»: «Шо ото напридумували? Чого про нас писати? Нічого героїчного ми не робимо. Герої – ті, хто склав голову на полі бою. Краще розказуйте людям як живуть їхні сім’ї, матері, діти, дружини, чи підтримують їх в їхньому горі, чи допомагають. А ми просто робимо те, що повинні. Може, не треба?».
Сміюсь, впізнаючи його запальну натуру й бажання «рубати правду-матінку» прямо в очі. Треба, Олеже. Треба. Щоб збереглись ті дописи після війни, для майбутніх поколінь, щоб знали наші онуки, кому вони повинні завдячувати правом жити на своїй землі. Щоб привести до тями тих, для кого війна скінчилась і триває десь далеко. Щоб ніхто не мав права «перекрутити» історію, що робилось багато разів і що дехто намагається робити вже зараз. Війна – вона тут, поруч. І в кожній нашій оселі також. І ми всі повинні знати, якою ціною нам дається можливість зустрічати ранки. Мовчить, думає. А потім починає говорити. Влад з посмішкою доповнює батькову розповідь і вражає своїми роздумами й висновками – зовсім не 21-річного юнака, а зрілого чоловіка, воїна.
Олег служив у мирний час у прикордонних військах. А у 2011 році закінчив службу за вислугою років й повернувся до цивільного життя, продовжуючи працювати в охоронних структурах. А в 2014 році разом з групою своїх товаришів, пенсіонерів прикордонної служби, пішов у військкомат.
– Ми вирішили не чекати, коли покличуть, – каже він. – Ми одразу зрозуміли що відбувається, чому почались військові дії на Донеччині та Луганщині й чим це може обернутися для нашої країни. Першого разу нас призначили охороняти прикордоння Чернігівщини. Відбувши контракт, у 2019-му ми з товаришами знову пішли у військкомат. Цього разу я потрапив в сумнозвісну Оленівк, що на Донеччині. Це там, де показово хотіли осудити наших полонених азовців. Несли службу ми там дев’ять місяців. Потім ще раз служив в зоні АТО за контрактом – знову пішов восени 2020 року. Ну що там розповідати. Зараз, аналізуючи той період і нинішній, складається враження, що вони вчились на нас воювати, а ми – на них. Ні в яке порівняння з нинішньою тотальною війною. У 2021 році весною я повернувся з Донбасу і поринув у цивільне життя. Ненадовго – до січня 2022-го.
Саме в цей період Влад розповів батькам про свій намір піти на службу в лавах ТРО. Юнак у 2020 році закінчив навчання на юридичному факультеті і одночасно на військовій кафедрі. Таким чином спробував себе на цивільній роботі, але згодом вирішив і застосувати на практиці свої навички як офіцера запасу.
– У мене було бажання побачити зсередини військову структуру, – розповідає воїн. – Тоді широко рекламували територіальну оборону, запрошували служити по контракту. Пішов у городнянський військкомат і таким чином невдовзі, а саме 12 січня 2022 року став служити. Мене призначили заступником начальника штабу з мобілізаційної роботи. Я займався укомплектованістю батальйону людьми і технікою. Служив на Ріпкінщині.
Олег же, каже, вони з дружиною сприйняли рішення Владислава належним чином. Сину виповнився 21 рік, він вже був дорослою людиною і мав право на особистий вибір своєї подальшої долі. І хоча ходили чутки про можливість ворожого вторгнення, чинити перепону Владиславу в його виборі не намагались. Однак батькова душа прагнула бути ближче до єдиного сина і підтримати його вибір. Тож він, не роздумуючи, теж наступного дня, 13 січня, пішов у військкомат і записався в ряди тероборони.
– Спочатку ми з Владом на службі були поруч, але потім мене відправили в учбовий центр, що був у Десні, оволодівати знаннями й навичками за новою спеціальністю. – каже Олег. – Саме там мене й застало 24 лютого. В цей день у нас повинні були розпочатись навчання. Натомість нас підняли о п’ятій ранку, видали зброю й відправили по лісах. Ми ходили по лісу, ночували під березами, не розуміючи що саме нам належить робити. Хаос і плутанина тоді панували всюди. Наступного ранку нам наказали здати зброю, віддали документи на руки і сказали добиратися куди хто хоче. Ми всі були з різних куточків України, хто прибув на навчання. Хтось так і залишився в Десні, а я знав, що мені треба до сина, адже він був на Ріпкинському направленні, де тривали запеклі бої. Хоча я розумів, що допомогти не зможу нічим, адже в таких умовах ти виявляєшся безпорадним, але хотілося у миттєвості найбільшої небезпеки хоча б бути десь поруч. Хоча добратися туди було дуже проблемно, бо кругом тривали бої, але в мене це зрештою вийшло.
Владислав згадує той перший день, 24 лютого. Каже, коли все почалось, спочатку були думки, що то навчання. Їх зібрали по машинах і повезли в напрямку Михайло-Коцюбинського, повідомивши, що там стався прорив ворожої ДРГ. Потім перекинули на Старий Білоус, облаштовувати та тримати позиції.
– А потім ми опинились в районі чернігівського ЗАЗу, – згадує юнак. – Там вже сповна відчули роботу по собі ворожої артилерії. Панував суцільний хаос, було незрозуміло, де ворог, хто зліва, хто справа. Треба було налагоджувати зв'язок і координацію діяльності наших сил. І паралельно займатись мобілізацією.
Олег же отримав завдання від командування збирати людей і формувати підрозділ швидкого реагування на випадок прориву ворожої важкої техніки.
– Сьогодні людей дали, я відібрав, розподілили хто як діє в якому випадку, провели інструктаж, а назавтра в мене їх забирають у другий підрозділ, – каже військовий. – Але то були тимчасові складнощі, з якими ми таки справились.
Після оборони Чернігова підрозділ, в якому служили Олег і Влад, вивели у Ведильці. Ворог відійшов, але ще треба було чимало сил і часу витратити на зачистку від ДРГ. Зачаївшись, сиділи й колаборанти. Місцеві з сіл, в яких доводилось бувати, самі вказували: «У ту хату краще не ходіть». І під час облоги Чернігова, й після, коли ще з харчуванням було сутужно, на допомогу приходили ті самі селяни.
– І серед військових, і серед цивільних люди всі різні, – каже Олег. – Раз, заселившись в одну хату, підійшли до місцевого фермера, попросили пару картоплин і цибулі. Виніс рівно дві картоплини й одну цибулину. А нас 11 душ у хаті. Ще й, коли ми міняли місце служби, підійшов і спитав чи не залишилось у нас якихось непотрібних круп (бо постачання харчів вже налагодилось), щоб господарство годувати. Натомість інший, простий селянин привіз велосипедом прямо у двір сітку картоплі. Ми кажемо – давайте, розрахуємось, а він: «Та ви що, хлопці?! В мене брат у війську теж служить». А бабуся, яка в Чернігові нам під обстрілами несла, притискаючи до грудей, банку з кип’ятком, ще й вибачалась, що цукру нема. У людей була хлібина не зайва, а вони нам останнє несли. У такі моменти розумієш за кого воюєш і кого захищаєш.
Олегів підрозділ складався виключно з добровольців. У більшості випадків це хлопці, які війну знали тільки з підручників та телевізора. Доводилось навчатись, навчатись і навчатись, наскільки дозволяли умови й обставини. Коли постало питання про відправку на Схід, Влад гаряче доводив керівництву, що теж повинен їхати. Командуванню навіть довелось викликати батька, щоб переконав сина залишитись тут, на своєму місці, й виконувати свою роботу, бо вона не менш необхідна.
Олег з побратимами потрапив у місцевість на Донеччині, між Бахмутом і Соледаром. Були сильні бої, ворог наступав. Неохоче розповідає про той період. Мовляв, що там казати – війна є війна. Після відведення підрозділу з «гарячої» точки їх відправили в Харківську область, на кордон. Там тривали майже ті самі бої, але меншої інтенсивності. Майже одразу один з хлопців отримав важке поранення, але незабаром вже повернувся в стрій, хоч йому ще треба було проходити реабілітацію. «А хто тут вас підтримуватиме?» – відповів з обуренням Олегу на його заперечення щодо такого швидкого «одужання». Потім була Сумщина...
Нині знову служать на Чернігівщині, в нашому прикордонні. Охороняючи рубежі, одночасно навчаються. Олег два місяці тому повернувся з навчання за кордоном. Вразила його фраза одного з інструкторів: «Українські солдати, ми пишаємось вами. Ви зробили неможливе, хоча багато хто у світі вірив, що Київ впаде за кілька днів. Поки ви там стоїте – ми тут спокійні».
– Ми повинні мати вищий рівень навчання і вмінь, адже маємо справу з добре підготовленим ворогом, – каже Олег. – Щодо забезпечення зброєю – не коментуватиму. Звичайно, хотілось би більше й новішого. Але шо поробиш – ми розуміємо, що воно більш необхідне там, де нині земля палає. Важко цивільним, важко й військовим. Я не таролог, не вангуватиму про кінець війни. Та впевнений – все залежатиме від усіх нас – як від командування, так і від партнерів, які надають зброю, і від нашої сили духу. Хлопці воюють після трьох-чотирьох поранень, контузій. Виснажились. Але армію не залишають – ті, хто не може йти в бій, служать інструкторами. Потрібна мотивація для мобілізації.
Долучається Влад:
– Територіальна оборона потребує комплектації й належної уваги з боку керівництва ЗСУ. Це повноцінний бойовий підрозділ. Важко, коли ти докладаєш титанових зусиль, щоб скомплектувати людей, а через день приїжджають і частину з них забирають. Потрібна злагодженість і виважений підхід. Щоб мотивувати людей – треба належне забезпечення й соціальний пакет. Треба думати не тільки про військовослужбовців, а й про їхні сім’ї. Щоб син-солдат на передовій не турбувався, чи будуть його літні батьки або дружина з маленькими дітьми з дровами на зиму, особливо в селах. І тих, хто отримав поранення, повинні мати належне забезпечення і медичними послугами, й грошима. Багато, звісно, питань. Але ні в якому разі не слід піддаватись наративу «всьо пропало». У нас неймовірні люди – військові, цивільні, у нас потужна волонтерська армія. І в нас неймовірне бажання перемогти.
І додав:
– Виходячи з вищесказаного, звертаюсь до кожного: якщо ви з Чернігівщини і хочете просувати нашу загальну перемогу над окупантами, то пропоную вам вступати до лав Територіальної оборони, а саме до «РІПКИНСЬКОГО батальйону ТРО» який саме і потребує значну кількість людей, які можуть нести службу згідно свого напрямку або навченості (тобто, освіти). На даний час в нашій структурі багато посад по різних напрямках – від діловода, медичного працівника до бойових посад. Спектр посад є, до кожного знайду підхід і поставимо на посади згідно з профілем та освітою, цим я і вважаю, що відрізняюсь від інших представників мобілізаційної роботи. Якщо ви дійсно хочете внести вагомий внесок у нашу перемогу та маєте навички та досвід який допоможе для вирішення всіх інших питань по службі, залишаю для вас контактну особу (номер телефону) з питань проходження військової служби в Ріпкинському батальйону ТРО «0966564355». Слава Україні!
Вони пішли удвох, поруч – батько й син. А я дивилась їм услід – мужнім, справжнім, відданим країні, родині й своїй справі – справі захисту Вітчизни. І згадались слова Олега: «Не знаю що важче під час війни, коли твій син військовий – бути далеко від нього чи бути поруч і бачити всю небезпеку, яка на нього чатує. Але мій син зробив свій вибір. І я як батько й чоловік його підтримую».
І тихенько, щоб не чув Влад, додав: «Я бачив свого сина в таких ситуаціях, де дорослі чоловіки з військовим досвідом пасували. А він тримався. Ще й як! Знаєш, я дуже пишаюсь своїм сином. Але йому про це поки знати не потрібно. Все скажу після війни».
Світлан Томаш
Новини Городнянщини
