У прикордонному з Росією райцентрі Семенівка, що на Чернігівщині, реставрували пам`ятник ініціатору знищення України, як самостійної держави, Владіміру Лєніну. І це в той час, як прийнятий Закон про декомунізацію.
Важко описати мої відчуття, коли одного зимнього вечора по-звірськи – «викорчовували» із центру міста пам’ятник «вождя світового пролетаріату», основним гаслом діяльності якого було: «Пролетарії всіх країн, єднайтеся»! Пізніше українська інтелігенція трішки його перефразує, зробить більш зрозумілим і відкритим: «Пролетарії всіх країн, зросійщуйтеся!» Пам’ятаєте, як довго прибирали залишки того дійства. У моїй голові це алегоризувалися із дефекацією всього тоталітаризму, навішаного нам Росією упродовж української підросійської, на жаль, і самостійної доби… Одразу здійснялася буря емоцій у соціальних мережах. С. Криушенко писав : «И чо ?! Теперь, наверное, бензин будет по 2 грн и хлеб по 1.20 грн, да ?? А еще, наверное, зарплаты поднимут до 16 т. грн., все правильно??»
О. Рибіна теж коментувала, що хтось буцімто «убил историю». Цікаво, чому в Україні немає пам’ятника Гітлеру? Хто заперечить, що це історія не тільки Німеччини, а й України? Чого його не пропагують так, як Леніна ? А хто такий Ленін для України? Ленін багато про неї думав, як то мисливець думає про свою здобич, аби захопити її.Та нічого він для нас не зробив! Та «українізація», яку Ленін провів у десятих роках минулого століття, була нічим іншим як жорстока омана української інтелігенції, культурної та освітньої еліти.
Ленін народився не в Україні, а в Росії. Навіть у родичах Володимира Ілліча не було українців. Хто там тільки не був: росіяни, калмики, чуваші, німці, шведи і (як же без них?) євреї. Всі були, але тільки не українці. Нога Леніна ніколи на ступала на українську землю, українська мова була йому невтямки, а українською культурою та історією не цікавився він взагалі. Та й саму Україну він не визнавав як окрему націю, вона була для нього радше «закордоном». Так, Леніна сяк-так цікавило українське національне питання у його політичній діяльності. Хоч він на словах проголошував право націй на самовизначення (у т.ч. й української нації), публічно підтримував український рух, коли було в інтересах перемоги над політичними опонентами, як-от під час заборони святкувань ювілею Шевченка у 1914 та конфлікті між Тимчасовим урядом і УЦР влітку 1917, — та на практиці послідовно виступав проти ідеї української окремішності, зокрема щодо проведення цього принципу в побудові робітничого руху і більшовицької партії: здатний був, за свідченням очевидців, погодитися на створення окремої литовської чи єврейської соціал-демократичної партії, але утворення окремої української партії вважав неприпустимим! З цих позицій критикував М. Драгоманова, Л. Юркевича, дотримуючись думки, що «при єдиній дії пролетаріатів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути мови». Ленні вважав питання контролю над Україною, її хлібом та донбаським вугіллям питанням життя і смерті російської більшовицької революції. Люди, котрі постраждали та загинули у голоді 1921-22 років, повинні дякувати саме «великому українцю» Леніну. Адже безпосередньо вождь пролетаріату винний в організації голоду 1921-22 в Україні, видавши наказ насильно вилучати і вивозити хліб з України в голодуючі райони Поволжя, одночасно затягуючи з дозволом Американській адміністрації допомоги та ін. організаціям надати допомогу голодуючому українському населенню. Здається, псевдоукраїнці «клюнули» на ленінське «потепління» під час антибільшовицьких повстань. Бо невдалі спроби Леніна та російських більшовиків встановити контроль над Україною у 1919-21 змусили його змінити ставлення до українського селянства та національного руху, що, зокрема, позначилося на його концепції побудови майбутньої договірної федерації радянських республік. Він, відмовившись від ідеї «автономізації» незалежних республік, висунув план створення єдиної союзної держави на федеративних засадах, в якій українцям та ін. неросійським народам гарантувалися б ширші політичні й культурні права. Зміна поглядів Леніна на національну державність республік призвела до гострих дискусій з ін. лідерами комуністичного руху: Р.Люксембург, Й.Сталіним та іншими, які залишалися на центристських позиціях. Оскільки ні Ленін, ні його опоненти ніколи не згоджувалися провести федеративний принцип щодо самої Комуністичної партії, автономний статус УРСР та національні права українців залишалися лише формальністю. Зате ворожа постать Леніна не стала формальністю, а за свої злодіяння ще й отримав подяку від постраждалих.
Абсурд, абсурд, абсурд…
Натомість на сьогодні посеред парку у м.Семенівка, що на Чернігівщині, стоїть красень – реставрований, плиточка викладена («підходь – і поклоняйся»), петунії цвітуть! Мило глянути. За декілька метрів – Шевченко. Запліснявілий бюст «прикрашає» трава, яка продирається біля постаменту, але що той Шевченко зробив для України?! Не дивлячись на те, що все це зроблено за «приватні» гроші, одного не розумію: якщо вже так подобаються «праведні» ідеї Леніна, то чом би не поставити його в себе в дворі чи в кімнаті? Прокидаєшся вранці, а тебе вітає улюблений ідеал-ідол, від такого, певно, і охота до життя з’явиться… А Шевченко? Та що той Шевченко, нехай пліснявіє собі! Сподіваюся, що скоро молодь прийде до Леніна не з фарбою (що спостерігалося вже двічі), а з молотами!
P. S. Про молоти й молодь, звісно ж, жарт: автор зовсім не підтримує «члєнінапад». Як на мій погляд, варто б створити «пантеон лєнінів» як музей − позаяк це теж, на превеликий жаль, наша історія. А боротися з нею методами більшовиків – безглуздо, оскільки її треба осмислити з усіма наслідками й пропустити через себе. Казав геніальний Ключевський, що історія – не вчителька, а сувора наглядачка; вона не вчить, а лише карає нас за невивчені уроки. Карає сьогодні...
Ілля ЛЕВЧЕНКО, м. Семенівка, Чернігівська область, спеціально для sknews.net
