Трудовий шлях Віталія Штабного з Чернігівщини не був простим. Після строкової служби у війську він кілька років відпрацював буровиком у геолого-розвідувальній партії. Згодом повернувся у Городню, де багато років працював водієм у райсільгоспхімії. Волею випадкових обставин йому довелось взяти до рук зварювальний апарат, з якого й почався творчий шлях майбутнього майстра художнього ковальства.
– Коли ти водій у сільгоспхімії, то маєш ремонтувати службову вантажівку. Не всі роботи можна виконати слюсарним шляхом, часом треба щось підварити чи відрізати зайве. Проте штатний на той час зварювальник часто-густо бував напідпитку, тож своєчасно щось приварити не міг фізично. Довелось вчитись зварювати самому. На диво, мені добре вдавалась ця справа, і згодом я справді захопився зварюванням, – напівжартома пригадав пан Віталій.
Захоплення було настільки великим, що майбутній майстер зробив свій перший власний зварювальний апарат власноруч – такий, як хотів. Згодом один із товаришів подарував йому брошуру, за якою зварювальник-аматор також власноруч виготовив цілком функціональний «напівавтомат». І це в той час, коли зварювальні апарати такого класу тільки почали з’являтися на ринку.
Набуті таким чином знання і вміння Віталій застосовував для ремонту автомобілів знайомих та друзів. Згодом створив власну майстерню, в якій вже почав ремонтувати авто на замовлення. Однак десь у глибині душі жевріла іскра творчості – от тільки той самий особливий випадок ніяк не траплявся, поки один із знайомих не замовив зробити художній паркан. Спочатку майстер хотів відмовитися, а потім передумав і став до роботи:
– Тоді ще не було такого обсягу інформації як нині, інтернет був повільним, тому довелося фантазувати самому, — розповідає умілець. — Звичайно, всі деталі обговорили із замовником. Потім сів малювати ескіз і виявилося, що я навіть малювати вмію! У процесі виготовлення того паркану зрозумів, що без кування не обійтись. Почав вивчати ще й це ремесло, а вже тут, певно «ввімкнулись» гени, бо мій дід Степан Лукич також був ковалем. Отак все і розпочалося.
Майстер орендував колишню кузню тієї ж сільгоспхімії, яку відродив фактично із забуття. Поступово надходили все більші й масштабніші замовлення, а фантазія майстра росла так само стрімко й виявилося, що в невеличкій кузні просто не вистачає простору. Довелось орендувати більше приміщення поряд, в якому нині й працює коваль. Насправді це важко назвати майстернею чи кузнею, бо в оточенні робіт пана Віталія – готових і недороблених, ескізів і художніх заготовок все це більше схоже на музей.
Спектр захоплень господаря вражає. Він виготовляє не тільки паркани, ворота та хвіртки. У його творчому доробку ковані панно, авторські мангали й барбекю, оздоблення для храму Василія Великого, альтанки, ганки, перила, драбини, шампури й ще безліч інших виробів.
Рузультати роботи майстра — у парку "Гармати"
Чого тільки вартують ліхтарі у сквері «Гармати» чи мангал у вигляді карети у кафе «Мерсі». Особливо радіє майстер, коли йому замовляють щось нове й особливе, над чим треба попрацювати творчо – повигадувати, помалювати
Особливо вдаються ковалю рослинні елементи із прискіпливою деталізацією. Так, наприклад, у кованому виноградному гроні кожна металева ягідка проробляється окремо. Майстер зізнався, що раніше використовував кульки з підшипників, зварюючи їх поміж собою, та згодом розробив власну систему виковування кожної ягідки. Не менш копіткою є й створення залізних троянд чи, наприклад, квіток соняху. Для спрощення робіт коваль сам розробляє і створює спеціальні інструменти, колекцію яких можна роздивлятись кілька годин.
Творча робота майтра
Окрім високохудожніх замовлень, пан Віталій із задоволенням виготовляє й цілком практичні речі – такі як відкатні ворота, пічки-буржуйки чи будівельні скоби. Перші буржуйки вийшли з його рук ще у період АТО – щоб наші захисники на передовій мали можливість зігрітися й приготувати собі їжу. Найбільше будівельних скоб коваль викував одразу після звільнення Городні від окупантів. Тоді військові потребували багато матеріалів, тож майстер залюбки зробив понад три тисячі таких скоб. Каже, навіть арматуру з підірваних мостів використовував – що привозили, з того й робив.
Віталій Штабний, як і всі ми, найбільше мріє про Перемогу і мирний час, коли можна буде не турбуватися за долю сина – військового моряка, який нині боронить Одесу. Коли до людей повернеться потреба творити, прикрашати власні обійстя, робити своє життя більш зручним і комфортним. Мабуть, саме тому працює майстер над образом казкової жар-птиці, яка здійснить усі наші бажання.
