Нитка за ниткою, візерунок за візерунком – так твориться полотно долі майстрині з Чернігівщини Олени Пилипівни Підгайної.
У кожної людини є улюблена справа. Хтось шиє, хтось плете, читає, малює, вирощує квіти – та чи мало можна перелічувати людських захоплень? Головне – щоб воно гріло душу, відволікало, розраджувало, не дозволяло сумувати та депресувати. Розраду у вишивці знаходить велика кількість жінок і навіть чоловіків. Однак це захоплення не з простих – адже вишивка дуже копітка робота, вимагає багато часу і неабиякого терпіння. Я сама часто беру голку в руки й інколи замислююсь – адже колись наші бабусі й прабабусі не могли уявити й дня без цього заняття. І як тільки вони вишивали при світлі свічок, каганців?
«Збирання чорниці для мене було наче кара»
Мабуть, саме захоплення вишивкою привело мене до Олени Пилипівни Підгайної. Її роботи, вишиті хрестиком і гладдю, зачаровують. Благо, зараз є інтернет і чимало користувачів можуть ними милуватися на сторінці майстрині. Сама вона каже, що вперше взяла голку в руки, коли їй виповнилось десять років. А здається, що вона вже народилась з голкою в руках.
– Сама я родом із Тихоновичів, що на Сновщині, – починає розповідь Олена Пилипівна. – Мій батько Пилип Васильович і мама Ганна Федорівна були обоє родом з цього села. У мене ще було двоє братів – Сашко на три роки, а Сергій на 12 років молодший. Батько мало займався нашим вихованням, йому доводилось багато працювати – спочатку в МТС, а коли вона розпалась, був бригадиром тракторної бригади. Рано йшов і пізно повертався. Він завжди щось нам приносив з роботи і казав: «Це вам від зайчика». Звісно, приносив те, що залишилось від обіду. Найчастіше це був хліб. І яким смачним він нам видавався! Я й досі пам’ятаю неперевершений смак того «зайчикового» хліба.
Мама Ганна Федорівна працювала в колгоспній коморі. Видавала дояркам і телятницям фураж, борошно і зерно. А коли були жнива, то прямо з поля їй завозили «збіжжя» – пшеницю, просо, гречку.
– От тоді я з подругами любила ходити до мами на роботу гуляти, – каже Олена Пилипівна. – Ми лазили по отих горах зерна. А от у просо мати лазити нам забороняла – боялась, що засмокче. Казала, що якщо станеш в кучу проса, то воно тебе затягує і самому не вилізти, і ніхто не витягне. Ще мати брала пайки буряків і льону, і водила мене із собою, щоб я їй допомагала, з десятирічного віку. Коли вбирали льон, вставали дуже рано, бо його треба було брати вологим. Працювали до 9-ої ранку, а потім повертались додому. Мама любила ходити до лісу у вільний час. До грибів якось неохоче, а от чорниці збирати дуже любила і теж примушувала мене ходити з нею. Для мене то було наче кара – так у дитинстві мені упеклись тії чорниці, що я й зараз на них не заздрю. Мати їх сушила, а ще груші та яблука, і відправляла у Владивосток.
Червону ікру згодовували свиням
Там, у Владивостоці, жила Оленина рідна тітка – батькова сестра. Поїхала туди по вербуванню, коли запрошували переселенців, з п’ятьма малими дітьми. Звідси, зі Сновщини, Оленина родина відправляла влітку їм поштою лісові та садові гостинці, а звідти впродовж зими їм надходили посилки з трилітровими банками червоної ікри та червоною рибою.
– Та ікра нам тоді так набридла,– сміється Олена Пилипівна. – Мати казала батьку: «Пилипе, напиши Насті, хай нам не шле ту ікру, її ніхто не хоче їсти». А моя бабуся Арина, батькова мати, яка жила разом з нами, казала: «Не слухай її, нехай шле, он даю поросятам, як добре їдять!». Тому я й зараз не знаходжу престижу в тій ікрі, не їм її зовсім. Ми, звісно, пригощали тією ікрою односельців. Але вони не розуміли її смаку і теж згодовували поросятам.
Сусідка розкрила «аферу» дівчинки
Олена Пилипівна вважає, що її вихованням займалась саме бабуся Арина. Бо вона весь час була вдома, коло дітей, доки батьки працювали. Бабуся була дуже віруючою людиною і навчала онуку Божому слову. Один єдиний раз зводила й до церкви. Була неділя. Дівчинка тоді навчалась у другому класі. А тоді ж суворо заборонялось жовтенятам, піонерам, комсомольцям ходити до церкви. Тож хтось із подружок «продав» Оленин гріх учителю Миколі Петровичу. В понеділок він поставив дівча перед усім класом і строгим голосом спитав: «Чого ходила до церкви?». На її релігійному вихованні таким чином було поставлено хрест.
– Час тоді такий був, – згадує жінка. – Висміювали й тих, хто ходив щедрувати або колядувати. Тож батьки нам строго на строго забороняли це робити. Одна тоді розвага в селі була – кіно в клубі крутили. Квиток на сеанс коштував п’ять копійок. А де їх узяти? От я й вигадала свого роду бізнес. У місцевій лавці приймали яйця від населення – сімдесят копійок за десяток. От я підстережу, коли курка збереться нестись, схоплю те яйце і віднесу в магазин. От тобі й сім копійок на кіно! Однак продавчиня була нашою сусідкою, й розкрила бабусі мою аферу. На цьому й бізнес мій скінчився.
Уперше взяла голку в руки, коли виповнилось десять років
Саме бабуся, каже Олена Пилипівна, навчила її вишивати хрестиком, коли онука досягла десятирічного віку. А мама показала техніку вишивання гладдю. Відтоді дівча з голкою не розлучалось.
Після школи Олена навчалась у педагогічному класі, що діяв при Городнянській середній школі №2 і поїхала працювати в Іваново, що в росії. Відпрацювши там два роки, повернулась у Городню. З півроку працювала вихователькою в садочку №1, потім – методистом. А у 1985 році Олену Пилипівну призначили завідувачкою дитячого садка. На цій посаді вона й працювала, доки не вийшла на заслужений відпочинок. Загалом праці в дошкіллі вона присвятила 46 років свого життя. Вся Городнянщина пам’ятає цю мініатюрну жінку в колі колег і маленьких вихованців, турбота про яких стала невіддільною частиною її життя.
Про свої заслуги на педагогічній ниві говорить неохоче зі скромності. А вони чималенькі – Олена Пилипівна має звання відмінника освіти УРСР та відмінника освіти України. А ще на початку 2000-их років наша редакція разом з читачами обирала Людину року. Це громадське звання присвоювалось людям, які зробити значний внесок в розвиток нашого району. У Олени Пилипівни воно є.
Свій педагогічний талант Олена Пилипівна передала доньці Інні. Вона навчає наймолодших школяриків у міському ліцеї №2. Інну Олександрівну Коновальчук діти люблять, а батьки шанують. Це вчителька, якій батьки дуже хочуть передати свого першачка, бо вона дивним чином гармонійно поєднує вимогливість і строгість з розумінням і ніжністю і безмежною любов’ю до малюків і до своєї роботи.
Вишивка є станом її душі
Завершуючи розповідь про образ моєї героїні, слід обов’язково додати, що окрім вишивання хрестиком і гладдю, вона вміє майстерно шити й в'язати. У молоді роки, коли неможливо було щось купити, та й грошей ніколи не бувало вдосталь, вона шила чудовий модний одяг для себе, доньки, сина і всіх людей, які до неї звертались. Але, безумовно, вишивка є просто станом її душі.
Картини, вишиті Оленою Пилипівною, описати неможливо. Їх треба тільки бачити. Диву даєшся тій красі. І хоч, каже жінка, вона не замислювалась над тим, щоб передавати свою майстерність учням, наприклад, у гуртковій роботі – раніше якось це не було престижним заняттям серед молоді, але є в неї й наступниця – онучка, яку бабуся навчила класти хрестик до хрестика, стібок до стібка. Якби можна було б, вона б певно, для всіх, кого любить, вишила візерункам долю – таку ж барвисту та яскраву, як її картини.
Алла Мачача
На першому фото: Олена Пилипівна зі своїми картинами
Новини Городнянщини
