Є прадавні скарби, що намертво лежать у землі, і є живі скарби, що йдуть по землі, йдуть від покоління до покоління, огортаючи глибинним чаром людську душу. До таких скарбів належить і народна вишивка.
В ошатній хатині в Конотопі щоранку зустрічає світанок 86-річна Лідія Павлівна Козлова. Так склалась доля, що на схилі літ вона мешкає сама – лише через город живе її небога Ольга, яка дбає про літню жінку, розраджує її і у всьому допомагає. Щоправда, з практично з усіма побутовими клопотами Павлівна намагається справлятись сама, має 15 соток городу, з яких п’ять під грядками й їх вона обробляє сама. Ще й Олі хоч у чомусь прагне допомогти – коли Ольга питається чого тітка вийшла на город, вона каже: «Так я тобі, Олю, гарбузи допомагатиму скачувати. Дивись, уже 17 штук скотила!».
Подвір’я літньої жінки рясно цвіте її улюбленими хризантемами, за якими вона теж сама доглядає. Але я шукала з нею зустрічі як із знаною майстринею вишивки – її рушники славляться далеко за межами села.
Очікування перевершили всі мої сподівання – у господі від вишивки, здавалось, цвіте усе. Яскраві фарби мальовничих візерунків просто вбирають очі будь-кого, хто захоче помилуватись вишитою колекцією. А улюблений рушник господині – з вишитою калиною. З вічним символом нашої України.
Лідія Павлівна погано чує і її вже дуже підводить зір, на одне око взагалі не бачить. Але вишивку не кидає – візерунки, каже, приносить їй соціальна працівниця Ірина Сенюк. Отак, на диво людям, і кладе хрестик до хрестика, ніби свою долю вишиває на полотні. І разом з тим декламує власні вірші:
Сяду, шию-вишиваю.
І про все я забуваю.
Свої хрестики щитаю,
З Богом в тиші розмовляю.
Він все чує, він все знає,
Мої хрестики сприймає.
Забуваю як жила я –
В житті ж радості немає.
Залишився один біль.
Треба із ним жити.
Бо життя Бог дав одне –
Треба дорожити.
Полюбити небо синє
І землю родючу.
Й біля хати, під вікном
Калину квітучу.
І лелека на даху
Тихенько курличе.
Діток ростить– наче просить,
До життя нас кличе.
Прийде осінь – полетить
Лелека у вирій.
А весною вірний птах
Прилітає знов на дах.
Й весну нову знов чекаю,
Птаха свого виглядаю.
Питаю про її захоплення, коли почала вишивати, коли – писати вірші. Охоче розповідає, що вишивати почала, коли ще на вечорниці дівкою ходила:
– Нас було десятеро дівчат, збирались у сусідки, – охоче згадує юність. – Влітку ніколи було, а зимою позбираємось, на піч позалазимо. Тоді з дровами сутужно було, торфом сирим топилися. Посеред печі діжку поставимо, кругом неї повсідаємось і вишиваємо. Хлопці у вікно стукають, гуляти звуть, а ми злимось, що заважають. Прийду з вечорниць, а мати свариться: «Господи, ти вже димом уся провонялась на тій печі!». А вірші почала писати вже як на пенсію вийшла, чи то перед самою пенсією – у 1989 році. Раніше й не задумувалась. І де воно взялось? Я ж ніяких університетів не закінчувала. Воно якось само. Видно, від отого жалю, що в душі збирався протягом життя, вирвалось назовні. Спочатку складала вірші російською, а потім, вже давно, ще до початку війни, перейшла на українську. В мене багато-багато віршів: і як комбайн жне на полі, й про ліс, й про своїх доярок, й про життя. А зараз найбільше – про війну.
Лідія Павлівна, на моє прохання декламуючи свої вірші (знає напам’ять їх геть усі!), охоче розповідає як і коли який вірш народився. Так, наприклад, дізнавшись про те, що в Чернігівський драмтеатр влучила ракета 19 серпня, її свідомість народила вірш, в якому є такі рядки:
— Тут і храми, і театри, школи і лікарні. Голуба Десна біжить.
Та у нашім ріднім домі не дає рашист нам жить.
Слово за словом, рядок за рядком – і розмова повернула в русло спогадів, які яскравими моментами розраджують її старість.
– Я народилась у білорусі, в 1936 році, якраз 19 грудня, на Миколая, – веде сповідь жінка. – Через наклеп моїх дідуся й бабусю вислали за межі України. Вони й поїхали у Нову Белицю, де жили їхні знайомі – вихідці з нашого села. Там мій дід, Іван Богдан збудував малесеньку хатинку зі шпал. Дід з бабою забрали усіх п’ятьох своїх дітей. Мій батько теж поїхав з ними і повіз свою молоду дружину, мою маму Феодору з собою. Вони рано одружилися – татові 19 виповнилось, а мамі 18. Так от і я народилася вже в білорусі. Потім мамин дід Кіндрат купив моїм батькам тут, у Конотопі, хату. Вони й поїхали облаштовуватись, а я певний час жила й росла в діда з бабою в Новій Белиці. А потім почалася війна. Я хоч маленькою була, але добренно пам’ятаю як страшно бомбили там. Ми жили недалеко від залізниці. То мене тітка, батькова сестра, привезла сюди, в Конотоп. І я відтоді жила тут удвох з мамою, бо батько пішов на фронт.
Тут же, в рідному селі, Лідія Павлівна закінчила семирічну школу у 1952 році. Потім ще три роки ходила пішки до школи в Дібрівне. А після закінчення десятирічки в 1955 році пішла працювати в колгоспну ланку. У 59-му Лідія побралася з місцевим юнаком Анатолієм Козловим. Її праця в колгоспі продовжувалась протягом всього життя, навіть після виходу на пенсію. Загалом жінка 15 років пропрацювала на свинофермі, і ще 25 років доїла корів.
Молоде подружжя дуже раділо появі на світ свого сина Віті. Але доля була нещадною у своїй жорстокості – у десятирічному віці Вітя, який пас корів разом з татом, вирішив скупатися в місцевій річці. Річка, яка прийняла дитину в свої обійми, Вітю більше не випустила. Так вже 60 років, каже Лідія Павлівна, той біль не затихає в її душі. На могилку сина вона й досі носить квіти й пише вірші, які розривають душу переданою в них материнською тугою. А 18 років тому не стало чоловіка.
– Відтоді вірші для мене як спілкування. Нема ж у мене нікого, сама, – каже жінка.
Однак через мить погляд її яснішає, лещата болючих спогадів відпускають.
– Хоча ж це в хаті я сама, а так у мене Оля поруч, – тепло дивиться на небогу Ольгу Богдан. – А зараз ось і сестрички мої приїхали, Валя зі Сновська та Тетяна з Вінниці. Вони молодші мене – Валя з 1955 року, Таня – з 1950-го. Народилися вже після війни, як батько повернувся. Ой, як же він грав на гармошці! Ще й на трофейному мотоциклі додому приїхав, з орденами. Ото було щастя!
Сестри Валентина і Тетяна разом з Ольгою швиденько запрошують до столу, на запашний чай з печивом і цукерками. Разом зі старостою Тетяною Кислухою радо приймаємо запрошення, говорячи з сестрами про життя. На столі з’являється звідкілясь молозиво – сільські ласощі, які для мене мають смак дитинства. Виявляється, сусід Василь Савченко приніс для сестер. Ніколи смачнішого не їла!
Лідія Павлівна продовжує свої спогади, які я всотую, мов губка, не зважаючи на процес смакування молозивом, бо спілкування з такою незвичайною людиною для журналіста – завжди свято душі. А вона, ведучи розмову про війну, яка її настигла в дитячому віці, переключається на нинішню, яка ятрить серце невимовним болем.
– Я 22 лютого через город пішла до небоги Олі, – каже жінка. – А вона порається біля худоби і бачу – так плаче. Питаю що трапилось, а вона мені навзрид: «Так війна ж!». В мене слух дуже кепський, то я й не чула того гуркотіння. А коли йду від Олі додому – бачу, вулицею Конотопу нашого танки їдуть! Господи, я серед городу стала. Мені видно на вулицю. Я хрещуся, молюся та танки ті рахую. Нащитала 75 і збилась. Сусід Васильок кричить: «Ховайся!», а я хрещусь серед городу і рахую. А ввечері сіла і вірш у голову сам по собі прийшов. Одинадцять вечора, а я на листок пишу. Як найшло – треба записать, бо тоді здумувать важчіш:
Місяць лютий для Вкраїни стане незабутнім.
І не тільки на сьогодні, а й для поколінь наступних.
Вторглася до нас росія не з миром, а з війною.
Принесла розруху й смерть, і біду з собою.
Лідія Павлівна далі цитує свої вірші. У них – нескінченний біль і прокляття путіну: «Щоб ти вдавився та крізь землю провалився. Та не в рай, а в саме пекло, в самий чан. Твоє місце із чортами, а не жити поруч з нами».
Вибачається за лайливі слова щодо кривавого диктатора і додає:
– За ці слова нема гріха. Хоч у Божому писанні сказано гріх бажати людині смерті, та хіба ж ми маємо справу з людиною, яка вбиває нас, грабує, гвалтує, лишає без світла, їжі і тепла? «От такий у нас сусід, отакі у нас брати – хочуть нашої землі. Отака спецоперація. Отака російська нація» – написалось якось. А хіба ж не так?
Старенька замислюється, а тоді продовжує, каже, що життя людини– це іспит, і часом буває дуже важко на життєвій ниві. Але воно у кожного єдине і неповторне. Говорить віршами про улюблені квіти, про червоний мак, білі ромашки та сині волошки. Виходить з нами у двір, показує улюблені хризантеми, що саме квітують.
– Моя улюблена пора– осінь, – каже. І додає:
—Осінь спокоєм дише. Осінь тиха й сумна.
Опаде жовте листя і відійде вона.
Стане сніжно надворі, стане зимно в душі.
Лиш залишаться скоро сум, печаль і вірші.
Світлана Томаш
На першому фото: Лідія Павлівна біля улюблених хризантем у дворі
