На 90-ті роковини Голодомору українці запалять свічки у пам'ять про невинних жертв однієї з найстрашніших трагедій своєї історії.
Майже кожна українська родина має свою історію, яку вони передають від покоління до покоління. Кожна історія є свідченням жорстоких методів росії винищення українців шляхом репресій, голоду та військових дій.
Історики Національного заповідника «Гетьманська столиця», формуючи відеолітопис Батурина у 2022 та 2023 роках записали і родинні історії про Голодомор. Як вони виживали? Чи чинили опір? Передаємо прямою мовою дітей і онуків свідків Голодомору.
Георгій Олегович Небощицький (1954 року народження), вчитель спортивної школи, талановитий тренер, який виховав не одну плеяду чемпіонів світового рівня.
«Я чув перекази своєї бабусі (Оксани Олексіївни Домашенко – 1896—1970 рр.), корінної жительки Батурина. Вона розповідала про те, як переховувала невелику кількість зерна в таємній шухляді кухонного столу. Тяжко доводилося її чоловіку, який працював ковалем у колгоспі. Важка фізична праця забирала багато сил, але за неї він не отримував ніякої платні. Взимку було особливо важко, а ось влітку місцевих жителів рятували ракушки, яких виловлювали з річки Сейм. З них навіть робили котлети,» — згадує розповіді бабусі Георгій Олегович.
Анатолій Іванович Кадун, мешканець міста Батурина (1948 року народження) про період колективізації та голоду пам’ятає розповіді свого батька.
«Мій батько (Іван Іванович Кадун, 1908—1999 рр.) був співвласником млина в 30-ті роки ХХ ст. на річці Сейм, але його відібрала радянська влада аби позбавити родину засобу для існування. Батько був талановитим столярем і був змушений іти працювати у колгосп. Туди зганяли примусово, а особливо талановитих та працьовитих, як мій батько», — повідомляє Анатолій Іванович. Він теж згадує про те, що під час голоду родина виловлювала ракушки та рибу з річки Сейм. Так виживала майже кожна батуринська родина влітку.
На жаль, родини мають і трагічні історії. Вячеслав Іванович Прощенко (1955 року народження) згадує про свого діда, який мав велику родину – шістьох дітей.
«Коли прийшли забирати зерно, дід (Конон Никифорович Гребеник, 1876—1937 рр.) вчинив супротив, за що був ув’язнений (в часи Голодомору 1932-33 рр. – від автора). Звільнили діда у 1937 році. По дорозі додому його тяжко побили і від отриманих травм він помер на наступний день», — згадує Вячеслав Іванович.
В пам’яті Зінаїди Матвіївни Винник (1942 року народження) — розповіді мами, бабусі, дідуся про те, як тяжко було всій родині.
«Моя родина на той час жила в с. Осіч, де луги та ліси довкола села. Мама (Ганна Миронівна Кардаш, 1919—1996 рр.) розповідала, як люди збирали листя з липи мішками, сушили його, потім терли на борошно. До такого борошна додавали молоко і пекли млинці», — згадує Зінаїда Матвіївна
Катерина Гаврилівна Шостак (1933 року народження) згадує розповіді своєї матері, яка говорила, що багато людей вимерло.
«Наша родина жила в с. Матіївка. Мама (Марія Яківна Бузун, прожила 93 роки – від автора) збирала щавель, обливала його кип’яченою водою, щоб не був надто кислим. До щавлю додавала декілька картоплин і готувала млинці», - пригадує розповіді мами Катерина Гаврилівна. Вона чула спогади не тільки рідних, а і односельців. «Яке було тяжке життя, яка була влада… За зібрані колоски зі скошеного поля били та ув’язнювали», — з болем в серці говорить Катерина Гаврилівна.
Згадують місцеві жителі як до Батурина приходили люди з інших міст, їх голод «гнав». За свідченнями Олександра Володимировича Семенюка (1953 року народження): «Бабуся (Олена Іванівна Русакова, 1887—1947 рр.) мені розповідала, що попід тинами лежали тіла нетутешніх людей, які знайшли свою смерть в Батурині від голоду».
Про ці трагічні події потрібно нагадувати і сьогодні, і через сто років. Наше завдання зберегти та передати цю пам’ять наступним поколінням.
Наталія Сушко, наукова співробітниця НІКЗ «Гетьманська столиця»
На першому фото: Вячеслав Прощенко. Свідок «Відеолітопису Батурина»
