Це фото довго було занадто дорогим Любочці. Років за п’ять до повномасштабної війни навіть замовила із нього малюнок на полотні. А коли, за місяць до 24 лютого, похоронили тата, то і взагалі стало ніби іконою. На ньому її ще зовсім молодий тато тримає на колінах маленьку донечку. Йому на плече поклав голову такий же молодий чоловік із хлоп’ям на руках. У куточку й дата – 24.08.1989-го. Давно… Саме цей шматочок полотна із надписом знайшла Любочка на згарищі свого будинку ще торік, коли із донькою повернулися в Ірпінь після тривалого лікування. Навіщось сховала у целофанчик… цей обгорілий шматочок із колишнього життя.
Любочка приїздить сюди на вихідні з Києва, де знімають із донькою квартиру, доглядає город і сад. І зовсім не знає, що робитиме із будинком. Відновити його нереально, бо довго будували із чоловіком. Від окупаційного березня Любочка не знає, де її Вася. І це гірше за все – невідомість… Озброєна кацапня вдерлася у їхній двір під вечір. Чоловік наказав їм із донькою сховатися. Вийшов на вулицю із піднятими руками. Щось говорив їм. Русак пристрелив їхнього лабрадора і штовхнув ногою господаря на вихід… Любочка із Олею затулили роти долонями і виглядали у щілинку із схову у підвалі. Васю повели навіть без куртки. Після того вони нічого про нього і не знають. Шукають, але…
Вони згубили відлік часу у підвалі. Було відчуття, що терористи повернуться. І повернулися. Матір із донькою зайшли на кухню щось перекусити, і не встигли забігти у підвал, як рашисти були вже у дворі. Та, може, і добре, що не встигли у підвал. Бо туди теж удерлися і все перевернули. Пальнули кілька разів по кутках. Перевіряли, чи правда, що нікого у домі немає, як, мабуть, казав господар. Вони встигли сховатися у комірчину за дверима. І не дихали… Ті гади роздяглися, розслабилися, розсілися на їхній шикарній кухні. Витягували їжу з холодильника, консервацію з ящичків, щось смажили на плиті і реготали. Любочка все це бачила у щілинку і затамовувала подих. Вона добре бачила їхні обличчя. Один, років під сорок, мабуть, офіцер, довго роздивлявся картину на полотні, навіть пальцями обмацував… І тоді Любочка добре побачила на його зап’ясті татуювання – половинку серця. Кусала свою руку, щоб не схлипнуть, не крикнуть, чи не зомліть…
Через кілька днів їхній будинок рашисти розстріляли із танка. Вони не пам’ятають, який то був день, коли їх, ледь живих, із їхнього схову дістали сусіди. Відлік часу згубився. Рашистів уже не було у місті. Життя матері і доньці рятували в одній із київських лікарень. І треба жити далі…
Цієї весни Любочка вже мала силу посадити городик. У поштовому ящику залишає записку для чоловіка: «Вася! Ми живі!» і номер телефону…
* * *
Петро із військової служби у село до батьків повернувся із другом Григорієм. Дуже важка була його служба. Афган, 1984-86 роки. Писав він матері у листах, що є в нього друг Гриша із Алтайського краю. І що ніхто того хлопця дома не чекає, що йому немає кому і листа написать. Галина щоразу передавала в листі вітання Гриші і писала синові: «Забирай його додому! Чого його їхати в отой якийсь його край, де ніхто не жде? Он у нас як ловко! У колгосп підете. Точно вам машини нові дадуть! Ви ж заробили! І дома у нас місця для всіх буде!»
Петро якось дуже і не уточняв, чи справді мати їх удвох жде, чи для «годиться» запрошує. Приїхали удвох із чемоданами якраз перед новим 1987-роком. Як брати ж були. З місяць погуляли, у клуб побігали та пішли на роботу у колгосп. Петю з армії дочекалася сільська дівчина Тоня. Тільки потепліло на вулиці так, що можна було шалаш напнуть, де б усе село гуляло, Петро і одружився із нею. Плоди їхньої великої любові уже було видно всім. Розповніла, вся у ластовиннячку Тоня горнулася до нареченого. Жіночки гомоніли, що буде у них дівчинка гарна, бо коли вагітна так змінюється, то кажуть, що дівчинка красу забирає. Вже у вересні і народилася дівчинка Люба, котру як назвали Любочкою, то і дорослою була не інакше, як Любочка, або Любаня. Це у лікарні вона Любов Петрівна для пацієнтів, а для колег поза очі – таки Любочка! Бо дуже личить їй бути саме Любочкою.
Старшим боярином на їхньому весіллі був названий брат Петра Григорій, а дружкою – двоюрідна сестра Тоні з іншого села, Люда. Повна протилежність сестрі – бідова, як кажуть у селі. Вона і затанцювати, і щось смішне розказати… Якось на тому весіллі, ніби вони із Гришею були нареченими. Люда дуже гарна, струнка, а що вже танцює! «От вража дівка! Точно вже кацапика окрутила!» – казали на другий день весілля, коли Люда вже керувала Грицьком на всі сторони. Стали зустрічатися. І вже Грицько передумав залишатися у селі.
– А я люблю ваєнних… – приспівувала Люда. – Куй железо, пока гарячо! – Манала я сідєть в сєлє, – так швидко стала вона говорить «під Гришку».
Одружилися вони дуже швидко. Дуже швидко і кар’єра у Гриші пішла вгору. Служба в Афгані дуже йому стала у пригоді. Років п’ять служив прапорщиком по провінційних частинах ще союзу, а зупинився аж у Зеленограді, це підмосков’я. І квартиру встигли отримати, і син Нікіта народився. Все у них було вчасно.
Раз у рік приїздили в село. Гришка – до названого брата і до мами Галі, яку тільки так і називав. Люда зупинялася у своєму селі, що за 5 кілометрів, але їй там ніяк не подобалося сидіти у відпустці. Рвалася на моря. З часом, як хлопчик підріс, Гришка, здебільшого, приїздив удвох із сином до своїх кумів-друзів. Тут всі його малого називали Микиткою. Раз почула це Людмила і дуже обурилася: «Ето же по-дірівєнські! Он Нікіта!»
– Чому ти, Люда, ніби чужа всім стала? – зачепилася Тоня. – Он Гриша до нас краще, ніж ти!
– Схачу – і Грішка да вас нє паєдіт! – торохтіла Люда.
Їй зовсім не подобалося те, що Петро брав Гришку кумом за всіма дітьми, яких вони з Тонею не втомлювалися народжувать. Її кирпатий носик не встигав відпочить від ластовиння – після Любочки, як на замовлення, через кожні два роки – Славко, Сашко, Вітько, а тоді ще й Надійка! Тоня – мати-героїня! І всі – хрещеники Грицькові! Люду дуже сердило, що її Нікітка з великим бажанням їхав разом із татом у ту сім’ю. До сліз не хотів у шикарнючий санаторій, а просився в село в Україну.
Доки Нікітці було років 13-15, Люда ще і не підозрювала, чому сина так тягне у ту сім’ю. Свою матір вона вже похоронила – і ніяких більше обов’язків там, на Чернігівщині. Так Гришка «родіну нашол»! Сваряться, та буде по його – поїде туди і сина повезе! І хтозна що й було б, якби не помітила, що син отримує листи «до востребования» на пошті. Почитала один-другий… і обімліла! У них любов! Нікіта у випускному класі, а Любочка ж на два роки старша, вже на медсестру вчиться. Знайшла Люда у сина таємник з листами, читала і навісніла! У них, виявляється, вже давно все було! Клята дівка! Навчила дитину! Він ще в 15 писав їй, що мріє знову… О, світе!
Вона помчала до чоловіка на роботу, не діждавшись вечора. Ледь не побила його у машині. Це ж він усе дозволяв! Ще і тепер дозволив собі казать:
– У них харошая сем’я, и девочка очень харошая…
Люда бачить, що не буде по її. Отож домовилися сину нічого не говорить – поки що. Він непростого характеру. Може і наперекір щось робить! Вирішили після школи – відразу у військове! Там забудеться Любочка! А мама – на те ж і мама! Вона допоможе забуть ту дівчину задля нього ж! І вона старалася як могла.
Нікіта знав, що однозначно вступить до військового училища. І сам хотів того. Це ж престижно! Чомусь перестав отримувати листи від Любочки, скільки не писав. У батькових планах не було поїздки в Україну. Йому здавалося, що десь щось не так. А вже дорослий. Поїхав сам, тільки записку залишив.
Коли став на порозі там, здалося, що йому не раді, хоч і телеграму відправляв, щоб чекали. Любочка не кинулася на шию, як раніше, і батьки, здається, з холодком.
– Пішли, козаче, покуримо трохи, – погукав Петро. – Що ж ти так, уже заручений, а й приїхав… Хай до нас, ну, до нас завжди їдь, але ж Любі так боляче…
– О чем речь? – схопився Нікіта.
Говорили довго. І все зрозуміли. Потім батьки пішли спати, а говорили вони… І плакали обоє, бо відчуття недолі висіло над ними невидимим мечем. Вони дуже молоді… Любочку не сприймають його батьки… Йому треба стати військовим…
То був незабутній тиждень їхнього щастя. Звісно, вони не спали в одному ліжку, та цілий Всесвіт був їхнім! Тихий, незабутній липень. Вона чекатиме його… Він повернеться до неї… У сільського майстра татуювань на знак їхнього освідчення і таких своєрідних заручин, на зап’ясті правої руки обоє зробили татуювання – відірвана половинка серця…
Вона провела його на поїзд «Москва – Сімферополь» з надією, що на рік. Та листи чомусь губилися… Гриша з Людою більше не їздили до своїх друзів. Як у воду впали. А скоро з’явився у побуті Інтернет! Нікіта із Любочкою знайшлися в соцмережі. Розмови були уже не ті, що раніше. Любочка довго не пускала нікого у своє серце. Все вчилася. І так їй хотілося, щоб колись тітка Люда дізналася, що вона – лікарка, що живе у красивому місті… І щоб дуже вона пошкодувала, що ця сільська дівчина не стала її невісткою. З часом відпустило…
– В жизни многое произошло, – казав Нікіта, – но серце к тебе тянется…
Одного разу на Любине повідомлення відповіла його дружина. І стало все зрозуміло… Іноді вони обмінювалися вітаннями і все. Та коли росія захопила український Крим, та пішла війною на Схід України, Нікіта став активно писати Любі. Мовляв, приїжджай в росію, я допоможу. Бо вас там «ущемляют».
«Ти це по приколу несеш? Кого “ущемляют”?» – відповідала йому.
На той час Любочка вже була лікарем із іменем, чоловік – бізнесмен. В Ірпені будували затишний будинок. Росла Оля.
Люба надсилала йому фото свого дому, своєї вулиці, своєї роботи.
– Ти ж щоліта приїздив сюди! Ти ж знаєш, як у нас було! А тепер ми ось так живемо!
А у відповідь читала:
– Держитесь! Скоро ми вас асвабадим!
Після однієї із таких переписок Любочка заблокувала його контакт. Це був зовсім інший Микита. Від того, з юності, тільки половина сердечка на зап’ясті…
У неї була чудова сім’я. Чоловік нічого не знав про її кохання юності. І фото на полотні у вітальні йому дуже подобалося, і розповіді тестя про велику дружбу із армійським другом, який «десь згубився».
Однозначно, що таке ж фото було і в Григорія, і йому воно було теж дорогим. Любочка так і не зрозуміла, чи впізнав той російський офіцер себе на руках у свого батька. Одне, що побачила наяву і не могла помилитися – половинку серця на зап’ясті його правої руки…
Якби можна було, вона б свідчила… Але коли вона комусь із колег починає розказувати, що в російському офіцері впізнала свого друга юності, їй пропонують відпочити, попити чаю і заспокоїтись. Як лікар, вона розуміє, чому. Після тяжких моральних і фізичних травм можливі провали пам’яті, галюцинації… Тому Любочка довіряє тільки найближчим. Та що розказувати комусь? Скільки горя навкруги! Кожному серденьку щось болить! Це ж війна!
Олександра Гостра
