Як відомо, семеро людей загинуло і більше сотні поранено внаслідок запуску росіянами ракети по центру Чернігова 19 серпня 2023 року.
Чернігівська журналістка Інеса Фтомова відчула на собі наслідки ракетного удару, як частини «руського миру» від сусідньої держави з ворожими намірами, помислами та діями.
Не один день виношу з квартири друзки скла. А також все, засипане скляним «пилом». Розчищаю потихеньку помешкання, пошкоджене вибуховою хвилею від удару рашистської ракети по Чернігівському драмтеатру в суботу, 19 серпня, якраз на свято Спаса.
Вже всі про все всюди написали. Мені на це не стало часу. Так само, як ніколи було відповідати на розлогі розпитування допитливих і цікавих. Трохи вражень коротко занотувала у щоденнику. Вчора давала показання кримінальному слідчому. Перед цим завітала поліція — фіксували руйнування помешкання, де тепер ночами точно буде свіжо й прохолодно тривалий час.
Напевне, маю право святкувати ще один день народження:).
У суботу зранку я ходила на Десну: вода тепла, люду небагато. Трохи поплавала. Поніжилась під вранішнім сонцем та й додому. На обід мав прийти син після зйомок. Він обрав професію тележурналіста. А у журналістів вихідні — то це доволі розпливчасте поняття. Знаю по собі, бо у цій професії з 18-ти років.
По дорозі додому біля «Інтермеццо» зустріла добру знайому, журналістку, колегу Вікторію Сидорову: вона вела невеличку туристичну групу. Радо привіталися. Це було близько 11-ї години.
Прийшла додому. Вже відчувалася спека. Викупалася під прохолодним душем. Помила голову. Доварила обід. Об 11:20 пролунав сигнал повітряної тривоги.
Таких сирен у нас щодоби буває по кілька. Ми вже давно нікуди не вибігаємо. Бо, наприклад, коли сирени виють після першої години ночі, а у нас вже комендантська година, і тривога може тривати до четвертої ранку (це постійно), то не набігаєшся.
Тож я була вдома. На кухні. В купальнику, бо жарко. У квартирі моїй +29 і зовні так само. Спекотний день серпня, коли відчинені всі вікна. Обід якраз зварився.
Зняла кришку каструлі, щоб помішати востаннє ложкою і вкинути трохи зеленої петрушки. І тут за відчиненим вікном почувся гидотно знайомий з торішньої весни низький гул.
Повз будинок з північного напрямку майнула темна тінь з величезною жовто-оранжевою кулею на хвості.
Тієї ж миті — потужний удар! Хто не чув, тому не розкажеш. А хто пережив подібне, тому пояснювати не треба.
На мене вилетіло скло подвійних рам і заполонило собою весь простір. Я трохи оглухла і вклякла на місці. Кухня і коридор наповнились сизим димом і пилом. Вилетіли усі шухляди кухонної шафи, розчахнулися дверцята холодильника.
Я помітила, що стою з ложкою в руці над каструлею, яка заповнена уламками скла. На руці — кров. Я начебто ціла. Стою. А надворі вже лунають жахливі розпачливі крики людей. Я ще не розумію, що це таке, що сталося. Свідомість вимкнулась. Пішла глянути на себе в дзеркало: моя помита розкошлана голова сяє дрібними скалками і скляним пилом.
Підставила голову під кран з водою. Стояла кілька хвилин. На вулиці вже лунали сирени швидкої допомоги і крики людей.
Зайшла в іншу кімнату: сизий дим, все довкруж валяється знесене потужною вибуховою хвилею. Карнизи зі шторами позривало, балкона нема, рами розбило й понівечило, перекошені рами зависли над тротуаром, вікно вибите — все це скло влетіло в квартиру і розлетілося віялом. Речі, книжки, одяг, диван, підлога, покриття, посуд — все в уламках скла.
Велике скло майже все за два дні я винесла.
В голові лунав і лунає рефреном вірш Людмили Горової «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже», який вже став магічною піснею.
Кепсько, що скляна «пудра» — всюди у квартирі. Кожен предмет посуду, який беру до рук, спочатку тримаю під проточною водою. Ходжу вдягнута і взута. Протираю поверхні вологими серветками, викидаю їх. Дивлюсь через годину — знову «світяться» мікроскопічні скляні скалки. Може, осідають зі стелі, не знаю.
А син на обід так і не прийшов. Він, виявляється, потрапив в епіцентр вибуху, бо був на робочому завданні. Я не знала, де саме. Після удару дзвонив мені і кричав у телефон, щоб я бігла в укриття. Очікувався й другий удар.
І вже в укритті я побачила, що в нього перев'язана поранена рука. Допомагав переносити людей. Каже, що, коли почув вибух, то одразу впав на підлогу. Рефлекторно. Ми ж із самого початку цього клятого рашистського вторгнення всі були тут. Де поранився, не знає, бо в перші хвилини після вибуху було не до розглядання ран.
Вчора я займалась відмиванням плям крові з його джинсів. Пробувала і те, і се. Гугл допоміг порадою: перекис водню виявився найкращим засобом. Рана у сина недобра, бо рвана й глибока. Але начебто потроху затягується, пальці відчуває, може ними ворушити.
Сьогодні зранку ходила до Десни — трохи притамувати стрес.
Сонце зійшло за розкладом. Фото додаю.
Природа — пречудова. Літні аромати наповнюють простір.
Щойно, о 21:56, знову надійшло повідомлення про повітряну тривогу і порада залишатися в укриттях.
Не знаю, чим закінчити цей пост. Не вистачає оптимізму.
Просто, будь ласка, друзі, постарайтесь залишитись живими й неушкодженими!
Слава Україні і нашим неймовірним героїчним воїнам!
Інеса Фтомова, м.Чернігів
