Людмила Негода захопилася вишивкою ще в дитинстві. Бабусина хата була вся прикрашена розмаїттям вишитих картин, рушників, скатертин, подушок та інших ужиткових предметів.
Змалечку дівчина милувалась витворами копіткої праці, поєднаної із силою народних традицій й фантазії майстрині. Вона була зачарована цим цілим й незбагненним світом, який творили вишивальниці кожна в своїй хаті.
Проте власний досвід вишивання пані Людмили починався із невдач і розчарувань. Перші спроби вишивання картин за схемами ще в шкільні роки виявились невдалими, бо дівчина не мала необхідного досвіду, не знала методики роботи й техніки шиття.
– Вже заміжньою жінкою я повернулася до вишивання. Знайшла підтримку з боку чоловіка й почала вивчати ремесло теоретично. Після засвоєння кількох книжок і майстер-класів з інтернету почала вишивати картини, мініатюри й інші художні сюжети. Та, попри витонченість й ексклюзивність такого образотворчого шиття, поступово прийшла до народних орнаментів й технік шиття, – розповіла майстриня.
Паралельно із вдосконаленням майстерності вишивання пані Людмила захопилася вивченням народних сорочок не тільки у контексті орнаменталістики, а й особливостей крою, побудови фасон й шиття. Виявилось, що крій більшості народних сорочок дуже простий й найбільш органічний і ужитковий, бо відточувався століттями. А от зшивання відносно простих елементів сорочки – справа складна й трудомістка, особливо якщо зшивати їх руками. При цьому також використовуються різні шви, у тому числі й декоративні, які чимось схожі на вишивку.
Такий підхід виник у майстрині не одразу, а внаслідок порівняння сучасних вишиванок з традиційними.
– Сучасна вишиванка – це не зовсім народна сорочка у класичному її розумінні, а скоріше блуза, адаптована до сучасного одягу. Вона має гармонійно поєднуватися з сучасними спідницями, штанами й навіть джинсами. Народні ж сорочки виготовлялись для народного костюму, з яким навіть повсякденна сорочка складала гармонійний ансамбль й виглядала яскраво бо всі його елементи доповнюють один одного, – зазначила пані Людмила.
Окремим її захопленням є вивчення й повторення регіональних орнаментів та сюжетів вишивки. Кожна область, кожен етно-культурний регіон України мають свої характерні риси орнаменту, оригінальні елементи і сюжети. Загально поширеними є ромби, які символізували землеробство, сварги – солярні символи й дерева життя. Проте у кожній області ці елементи мали свої художні особливості. Деякі з них беруть свій початок ще з трипільської культури, бо відтворюють орнаменти, зображені на прадавньому посуді.
Таким елементом, наприклад, є трипільський колос. Народна легенда оповідає, що у давні часи на кожній стеблині пшениці чи жита був не один колос, а декілька, відповідно, й врожаї були більшими. Та люди якось вкотре прогнівили богів, і ті лишили по єдиному колоску на злаках. А згадка про ті ситі й заможні часи відобразилась у орнаменті, де на одному стеблі зріє кілька колосків.
Пані Людмила розповіла цікавий історичний факт, як парфюмер Брокар ледь не знищив автентичну регіональну вишивку наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Виявляється, для збільшення продажів мила винахідливий підприємець загортав шматки мила в обгортку, на якій були надруковані різні яскраві орнаменти. Місцеві ж майстрині почали копіювати ці візерунки на своєму шитті, яке згодом набуло масового характеру й стало мало не народним. В історії вишивки ці сюжети залишились під назвою «мильне шиття». Проте справжня народна вишивка встояла, вижила й продовжує розвиватися. Провідні музеї створюють експозиції, присвячені цьому ремеслу. Найбільша така виставка нині діє в музеї Івана Гончара у Києві. Засновниця Дня вишиванки Леся Воронюк нині працює над створенням в Україні окремого музею вишивки.
Така вдача народної сорочки, мода на яку знову повернула її до життя, певно, може пояснюватися ще й тим, що вишиванка – це не тільки одяг, а ще й оберіг.
– Оберегові елементи вишивки можуть бути як прихованими в орнаменті, так і спеціально акцентованими. Наприклад, від зурочень майстрині вишивали на сірій сорочці яскравий елемент, за який чіплявся недобрий погляд й відводив зле око від власника. З такою ж метою на видному місці могла бути спеціально зроблена дірка, а потім спеціально грубо зашита. Найяскравіше шиття зазвичай орієнтувалось в місцях так званого виходу енергій – на комірі, подолі й рукавах. Приховані елементи так органічно вписували в узор, що за них навпаки не чіплялось око, проте при детальному огляді неважко помітити асиметричні елементи, вишиті не випадково, – поділилася спостереженнями майстриня.
Улюбленою сорочкою пані Людмили є не яскрава, проте по своєму багата й лаконічна сорочка, яку вона пошила й оздобила орнаментами, повторюючи бабусину сорочку у техніці вишивки вирізуванням. Для цієї сорочки вона використала глухівське полотно з натурального льону й нитки, пофарбовані майстром вручну екстрактом дубової кори. Важливо розуміти, що на виготовлення сорочки вручну йде місяць роботи однієї вишивальниці.
Майстриня принагідно дала добру пораду про те, що давні оригінальні сорочки не варто носити нині, не треба перешивати й давати їм нібито нове життя – це безцінні музейні експонати й знахідки для дослідників. А для носіння слід придбати сучасну вишиванку, яких нині пропонується чимало.
Павло Дубровський, Новини Городнянщини
