29-літній Микола Коваль («Ботанік») – сержант в одному з підрозділів ОК «Північ». Не раз був в АТО/ООС. Учасник героїчної оборони Чернігова. Захищав Бахмут… Хоче стати офіцером та після нашої Перемоги ще довго служити в ЗСУ. Мріє мати заміський будинок, де ростиме багато квітів.
– Пане Миколо, у Вас незвичайний позивний – «Ботанік»...
– Просто з дитинства люблю квіти. Я – родом із Дніпропетровщини. Мама працювала в колгоспі, її земний шлях закінчився. Померла, коли я був в АТО/ООС, проте в мене – дуже хороший, чуйний командир, відпустив на похорон, тож я встигнув попрощатися з матусею, відправити її в останню путь.
Я виріс без батька… У мене – четверо сестер: дві старші та дві молодші. І відколи себе пам’ятаю, у нас на обійсті завжди росли квіти. Ми з сестрами доглядали за ними. Мені це подобалося! У нас там росли калачики – чудовий різнокольоровий квітник. Були кактуси, півонії, тюльпани. Прекрасно росли чорнобривці… І це так мені запало в душу, що тепер я, чоловік, щиро обожнюю квіти! А коли став військовим, бойові побратими, звісно ж, дізналися про це. Так я і став «Ботаніком». Мені подобається.
– Ви мріяли про професію військового?
– Авжеж, змалечку. Буквально з десяти років. Пам’ятаю, я взяв парадну військову форму у свого дідуся і так чимчикував. Мріяв, що виросту, матиму власну красиву форму і боронитиму Батьківщину. Правда, якийсь час хотів бути й поліцейським, вступити до інституту МВС…
Однак закінчив коледж технологій та дизайну в Дніпрі. Втім, я все одно щиро бажав служити в армії. Причому спочатку мене цікавила саме строкова служба: хотів побачити військо зсередини. Пішов до військкомату, пройшов медкомісію, – сказали чекати, бути на зв’язку.
У 2014 році розпочався Майдан, а потім на Україну віроломно напала росія… У березні 2015-го мене нарешті вирішили призвати до війська. Та я, працюючи на пилорамі, порізав палець, наклали шви. Тому довелося трохи зачекати. Але, тільки-но рана загоїлася, 25 травня пішов служити в армію. Місяць побув у навчальному центрі. Потім мене перевели на Чернігівщину – в Гончарівське. А далі близько дев’яти місяців служив у Чернігові, в 134-му окремому батальйоні охорони та обслуговування ОК «Північ».
– І яке тоді у Вас склалося враження про армію?
– Відверто кажучи, спочатку не надто позитивне… Були труднощі. До нас та територія два з половиною роки пустувала, тому ми все там відновлювали. І я цього щиро не розумів: в Україні – війна, треба захищати свою державу, а ми все щось будуємо… Тому з’явилися сумніви, чи підписуватиму контракт. Втім, поїхав на десять днів у відпустку, добре все обміркував, і з лютого 2016 року – на контракті, служу в Чернігові.
– Знаю, їздили в АТО/ООС...
– Звісно, і не раз. У квітні 2016-го вирушив до Маріуполя. Всього було. Одного разу на стрільбах, на місцевому полігоні, був кулеметником ПК. На рубіж вийшли з іншим кулеметником одночасно і… запалили сусіднє поле, метрів за 400-600. Бронебійно-запалювальні кулі пробили бар’єр – паркан із блоку… Курйозний випадок, але запам’яталося.
Ми охороняли склади з боєприпасами. І ось, перед тим, як заступав у наряд, на інструктажі повідомили, що можливий напад ворожої диверсійно-розвідувальної групи, тому ми маємо бути особливо пильними. О другій ночі я заступив у наряд зі своїм ПК. Праворуч – бетонний паркан, тому лише з вишки міг щось розгледіти. За парканом метрів 50 – соняшникове поле, а далі – лісосмуга, за якою вже не видно.
І ось почув якісь дивні звуки – дуже сильно затріщали гілки… Подав команди: «Стій, хто йде?», «Стій, стріляти буду!» А у відповідь дебела гілка хруснула… Що ж, вистрелив у повітря. А оскільки це ПК, то пролунало 3-5 пострілів. З лісосмуги в бік поля щось побігло. Це підтвердив і вартовий із сусіднього посту. Я повідомив начальнику варти. Виїхали хлопці з резервної групи. Вранці також там усе обстежили. Так ось, всі світло-шумові розтяжки були зняті, хтось пробирався…
Неодноразово, в 2019-му та 2021 роках, бував і в Сєвєродонецьку – ми там займалися охороною.
– Якими стали для Вас перші дні повномасштабної війни?
– Мій командир поїхав на навчання. 23 лютого я допомагав товаришеві ремонтувати авто, і було таке тривожне відчуття, що станеться щось лихе. А на світанку мені подзвонив командир і повідомив, що почалася велика війна, і далі я чітко виконував його вказівки. Допомагав озброювати добровольців – видавали боєприпаси з 15-тої до пізньої ночі. Організували оборону штабу. Полковник ЗСУ став гранатометником, а я – його помічником.
Ми чергували, готувалися зустріти ворожі колони. Була інформація, що рухається сюди дуже велика кацапська колона з боку Новоселівки… Чули, як вибухнула будівля СБУ. Познайомився з «Макаром» і «Морпехом», про яких Ви написали в книжці «Чернігів у вогні. Зметем орду, відправимо до пекла!». Вони – мужні, чудові люди, досвідчені командири.
Раптом дивлюся: молодший лейтенант на спині тягне тубус із ракетою. Питає: «Що це таке? Можна з цього смальнути?» А я раніше був оператором протитанкових керованих ракет. Кажу: «Можна, але без пускової установки нічого не вийде…» Поглянули – знайшлося 5-6 пускових установок і чимало ракет до них. Тож я й відповідав за застосування ПТРК.
Молодший лейтенант попросив, щоб я показав, як цим користуватися. Навчив і його, і ще одного сержанта. Раніше в навчальному центрі бачив усе це на макетах, а тут – реальна зброя.
Несподівано з тилу штабу заїхав підозрілий білий «бусик»… А у мене вже була скерована установка, лишалося тільки натиснути на спуск. Раптом ДРГ?! В останню мить з’ясувалося, що це – наші волонтери, привезли одяг. Бо деякі з добровольців спочатку навіть нормального одягу не мали…
Отож я навчив кількох бійців, і ми вибрали позицію на важливій автомобільній артерії міста, – встановили установку в бойове положення, а ще одну встановили, щоб можна було її запустити дистанційно. Власне, налаштували кілька установок. Нас прикривали «Редактор» та «Рятівник», про яких Ви також написали в книжці. Я був зовсім поруч, коли російський літак бомбив вулицю Шевченка – будинок виконавчої служби… Дякувати Богу, ота російська орда тоді не прорвалася! Хоча кожен із нас розумів, що буквально щомиті можемо загинути. Але ми опанували страх.
– А де була Ваша сім’я?
– У мене – дружина і двоє малих дітей: хлопчику – дванадцять років, а дівчинці – одинадцять. Вони вирішили залишитися в Чернігові. Виїхати з міста було вже небезпечно, якраз обстріляли колону цивільних мешканців. Та й хотілося, попри все, зоставатися разом. Звісно, я постійно дуже хвилювався за них! Родина мене надихала та підтримувала, але увесь час було й почуття тривоги. Якби кацапи прорвалися, якась наволоч могла б просто показати, де мешкає сім’я військового. Так, загалом люди дружно стали на захист рідного міста, але, відверто кажучи, траплялися й зрадники-колаборанти, шпигуни.
Взагалі, ми мешкали на сьомому поверсі, а вдома – ненадійний підвал. Тому родина переїхала до друзів – там перший поверх і підвал обладнаний. Якось відпросився, хотів зайти додому по речі, тільки піднявся на сьомий поверх, та раптом – ворожий літак, а через кілька секунд – сильний вибух, і якраз у тому напрямку, де знаходилася моя сім’я! Тож я мерщій помчав туди, діти саме хворіли, мав ліки для них. Прибігаю – той будинок цілий, лише на верхніх поверхах вікна повилітали…
Коли орки почали шалено Бобровицю обстрілювати, було дуже чутно, це ж недалеко. Я, як тільки міг, намагався підбадьорювати близьких. Доки ще не пропав зв’язок, постійно був, як то кажуть, на телефоні…
Ми з бійцями виїжджали з установкою до «Епіцентру», на переправу, до технологічного університету… Дуже страшний епізод, коли розбомбили стадіон. Я саме допомагав на кухні. Близько півночі подзвонив дружині – все гаразд. І враз – гудіння ворожого літака. І якесь лихе відчуття пронизало – буквально від маківки до п’ят. А далі прогриміли потужні вибухи. Це були «прильоти» на стадіон. І таке враження, ніби стіна мене аж відштовхнула… Зателефонував – дружина дуже схвильована, налякана, ледь її заспокоїв. Аж заплакав, від безсилля та переживання за своїх рідних! Але що я міг вдіяти?
Подзвонила сусідка з нашого будинку – стався «приліт» і в наш під’їзд: на дев’ятому поверсі кацапський снаряд пробив дах і застряг між дев’ятим та восьмим поверхами. Але, дякувати Богу, ніхто з мешканців не постраждав…
Повернувся мій командир і забрав мене до себе (я вже казав, що він був на навчаннях, а потім не міг дістатися до Чернігова, адже місто опинилося в облозі). З’явився командир, котрий потім брав участь в організації оборони Чернігова, а я виконував різні бойові завдання…
Потім російська орда дременула звідси, але війна триває. Моя дружина та діти і зараз мешкають у Чернігові.
– Ви захищали і Бахмут. Розкажіть, будь ласка, про це.
– Наприкінці літа – на початку осені 2022 року, впродовж двох місяців, я виконував завдання у Бахмуті. Там усе інакше, незвично. А потім адаптувався. Хоча на війні як на війні – небезпека чатувала зовсім поруч…
От, пригадую, заступив у патрулювання з напарником Василем. Відбули зміну о першій годині ночі. Сіли перекурити в курилці. І раптом – якийсь незвичний звук, сильно давило на вуха. А тоді – вибухи! Відверто кажучи, ми подумали, що стріляє наша важка артилерія. Проте вранці з’ясувалося, що то прилетіли дві ворожі ракети. Та, дякувати Богу, ніхто не постраждав.
А згодом те ж саме сталося на початку зміни. Дивний звук, сильніший. Ми одразу ж впали на землю… Потужний вибух! Метрів за вісімдесят стався приліт кацапської ракети у будівлю. Дочекалися, коли все стихло, і побігли в укриття. І знову ці «дивні» звуки – прилетіло ще 2-3 російські ракети. І так сильно струснуло землю! Почалася пожежа… Від величезної будівлі майже нічого не залишилося – рознесло вщент!
Взагалі, смерть нібито й запускає свої криваві і страшні пазурі до мене, проте, очевидно, хтось мене береже – там, на небесах. Наче я «заговорений». Скільки вже таких небезпечних ситуацій було! І на війні, й раніше, коли ще на пилорамі працював. Міг загинути чи на все життя залишитися інвалідом. Адже впав із шестиметрової висоти вниз головою, та в останню мить дивом приземлився на ноги! А якось мене могло прибити, розчавити колодами. Але знову минулося. Пощастило! Просто ще не мій час…
– Ви – віруюча людина?
– Я відчуваю і розумію, що вищі сили існують. Не кумедний дідусь на якійсь химерній хмаринці, а дійсно вищий космічний розум. У церкву ходжу. Хоча свого янгола-охоронця в очі, звісно, не бачив.
– Тепер Ви – знову тут, на Придесенні...
– Авжеж, як і раніше, я служу в рідному Чернігові. Це – таке прекрасне, стародавнє, затишне місто. Дуже мені подобається! Їздив у відрядження – на Сумщину, Донеччину. Не занепадаю духом – вірю, що з Україною все буде гаразд. Вистоїмо! Навіть якщо ця триклята війна затягнеться на кілька років, я готовий боронити Україну до нашої Перемоги. Власне, у нашому підрозділі ОК «Північ» – усі такі. Тому мені дуже прикро інколи читати якісь недолугі міркування, мовляв, ЗСУ вже стомилися, не витримують… Маячня! Воюємо і воюватимемо стільки, скільки буде потрібно.
– А коли ми переможемо цю навіжену кацапську орду, Ви залишитеся у війську? Плануєте наразі своє майбутнє?
– Безперечно. Я хочу стати офіцером. Вже отримав ступінь бакалавра в університеті, тепер вчуся на магістра. Отож, сподіваюся, незабаром отримаю звання молодшого лейтенанта. Так, служитиму і захищатиму Батьківщину ще довго, адже я – ще молодий. Це – мрія мого життя!
– Ви під час розповіді згадували про свого бойового командира...
– Надзвичайно його шаную. Я говорив, що виріс без тата. Був вітчим, але це – відверто кажучи, зовсім не те. Так от, я до свого командира, Петра Дмитровича, ставлюся, як до батька. Ця Людина зробила для мене дуже багато. Він для мене – приклад в усьому! Я це зараз дуже щиро говорю, від усієї душі!
– Ваші діти виростуть і, може, хтось із них захоче стати військовим, продовжити династію. Як Ви до цього ставитеся?
– Чудово! Звісно, я нічого їм не нав’язую, нехай це буде їхнє виважене, обдумане рішення. Але, якщо це станеться, то почуватимуся щасливим. Адже професія військового – дуже почесна!
– Про що ще мрієте?
– Ми з дружиною хочемо згодом придбати дачу – заміський будинок. Наприклад, у такому мальовничому селі, як Жавинка. Це буде наш затишний куточок. Я люблю рибалити. З самого дитинства із задоволенням катаюся, подорожую на велосипеді. Займався спортом – велотуризмом, спортивним орієнтуванням. А ще у нас там, на обійсті, ростиме багато прекрасних квітів!
Спілкувався Сергій Дзюба
