60-літній чернігівець Олександр Чаус під час навали російської орди увесь час мешкав із дружиною Наталією та 87-річною тещею в мікрорайоні Бобровиця. Пережили навіжені обстріли. Як могли, допомагали захисникам рідного міста і України. Прихистили у себе добродія з Данії, якого ця війна застала на Придесенні.
І всі ці дні в оточеному Чернігові, без газу, світла, води та тепла, Олександр Володимирович вів щоденник, де розповідав про злочини рашистів і героїчну оборону міста. Подружжя навіть написало листа, в якому попрощалося зі своїми дітьми. Однак Чернігів вистояв, орки ганебно накивали п’ятами. Й одного дня настала благодатна тиша, без лютих вибухів.
Отож сьогодні ми бесідуємо з тим, хто «жив між кулями» у місті-герої Чернігові – Олександром Володимировичем Чаусом.
– Я – звичайна, проста людина, – почав нашу бесіду гість редакції. – Народився в Михайло-Коцюбинському. Тато працював у колгоспі механізатором, мама трудилася санітаркою в лікарні. Обох уже немає на цьому світі. З дитинства мріяв стати військовим, займався спортом – хокеєм і футболом. Однак не вдалося вступити до військового училища.
Отож пішов в армію, а потім закінчив наш Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю – викладач початкової військової підготовки і фізичного виховання. Я 13 років працював у гімназії № 31, в Чернігові. З 2001-го був начальником відділу сім’ї, молоді і спорту нашої Чернігівської райдержадміністрації. Зараз – начальник відділу культури,сім’ї, молоді, спорту і туризму в Новобілоуській сільській раді.
– Будь ласка, Олександре Володимировичу, розкажіть і про Вашу сім’ю.
– Дружина – Наталія Володимирівна – трудиться в Чернігівській школі № 33 учителем фізичної культури. У нас – двоє чудових дітей. Донька Яна та син Володимир мешкають і працюють у Києві.
– Як для Вас почалася війна?
– 24 лютого я прокинувся на світанку, без десяти п’ять, від вибухів. До телевізора, а там – війна, росія напала на Україну. Подзвонив родичам до Києва, вони ще спали… Але донька вже знала, була в цей час на заправці, в черзі. Одразу ж скажу, що діти мешкали спочатку на дачі в зятя, під Києвом, потім поїхали на Івано-Франківщину. Але син повернувся – вони з друзями стали волонтерами, переганяли машини для Збройних Сил України. Просто у сина кум – полковник ЗСУ, тож і попросив. Ситуація була вкрай складною, дуже небезпечною, ще міни скрізь були… Та все завершилося благополучно, впоралися! А наша донька Яна займається приватними дитсадками в Києві та Чернігові, то й моя дружина допомагає, проводить заняття з дітлахами.
Отож, про початок війни. Друзів у мене багато, поспілкувався. Дізнався про «прильоти», зокрема, лютий обстріл Гончарівського… Першого ж дня з боку Кукушанки (це – мікрорайон перед Яцево, місцеві так його називають) телефонували знайомі – просили лопати, мішки для піску, каремати. Бо у них нічого не було, не готувалися заздалегідь копати окопи… Також ми діставали ліки для бійців. Наші хлопці зробили два ящики коктейлів Молотова.
Взагалі, 24 лютого до обіду був у Новому Білоусі, проте нас там просто розпустили – війна… Втім, хоча б трудові на руки не віддали, як це зробили в Чернігівській РДА, – уявіть собі, вже о дев’ятій ранку віддали працівникам трудові книжки!
Прикро, що ще за два тижні до війни я двічі виступав і наполягав, що нам потрібно обстежити підвали, підготувати їх, бо ж люди ховатимуться від обстрілів. Необхідно, щоб там було все підготовлено, зокрема запаси води… Я говорив також, що в кожного старости має бути такий список із принаймні двадцяти надійних, активних людей. Але, на жаль, до мене не дослухалися.
Ще запам’яталося: в Півцях аеродром горів, а люди сиділи на березі й ловили рибу… До речі, нас уже наступного дня могли просто розстріляти в нашому мікрорайоні, на Бобровиці. Ми дізналися, що там, буквально на льоду, валяється військове обмундирування, тож його потрібно було забрати звідти, щоб не розікрали мародери. Тому ми пішли з жінками. Під час другої ходки нарвалися на чотирьох ворогів з автоматами – це, можливо, була диверсійно-розвідувальна група!
Ми вже налаштовувалися на сутичку, хоч були тоді неозброєні. Однак обмінялися кількома фразами, й вони вирішили не влаштовувати стрілянину – пішли, зникли. Я одразу викликав на допомогу військових… А обмундирування ми склали біля двору.
– Звідки ж воно взялося на льоду?
– Як нам пояснили, його залишили «карандаші», так дезертирів тепер називають. Це 25 лютого сталося… А далі зібралися з сусідами. Що робити? Вирішили облаштувати свій блокпост – на перехресті вулиць Сосницької та Механізаторів. Зібрали, що в кого було, та й організували, чергували там. Нам спочатку не дали зброю, то просто з вилами зупиняли і перевіряли всі автомобілі. Й таке було! Проте згодом у нас з’явилося три автомати, які нам все ж дали в теробороні. Бійці були з нами по сусідству. Їх же розбомбили в «Зеленому гаю», а разом – все-таки веселіше. Так ми два тижні вистояли…
Однак потім прилетів ворожий дрон-розвідник, і після нього почалися вже «прильоти», рашисти постійно гатили довкола! Сусіда в ногу поранило. Отож ми домовилися діяти інакше, обережніше, але все одно чергували. Бо знаєте, що тоді коїлося в нашому мікрорайоні – на Бобровиці…
– Кацапи нещадно там усе обстрілювали, влаштували справжнє пекло. Я ходив туди, дивився – це просто жах!
– Так, «спекотно» було. Також ми стирали позначки, які лишали скрізь зрадники. Адже ті знаки світилися, й рашисти могли по ним орієнтуватися. В основному, позначки на парканах та будинках були, тож ми їх замащували. Цим, зокрема, займалися наші Віталій, Денис, Олександр та Ігор, – щоранку обходили території й ретельно виконували цю роботу.
Ще слідкували, щоб не було мародерства, бо ж багато людей виїхали, і будинки стояли порожні… І ми тоді постійно спілкувалися з військовими – з нашими розвідниками. Взагалі, з самого початку війни наші хлопці носили відважним захисникам Чернігова гарячу їжу, зазвичай варили для них картоплю, готували духмяний чай.
Велика родина Москаленків – брати Віктор та Михайло з дружиною і їхні близькі – дружно та самовіддано варили їжу для бійців спочатку вдома, а потім – у дитсадочку. Хоча в одного з братів вщент рознесло від вибухів його оселю. Але він, попри власну трагедію, все одно багато допомагав, трудився щоразу буквально до виснаження… Тому для мене це – справжній герой!
– Та й, знаю, Ваша дружина, Наталія Володимирівна, тоді ж постійно готувала їжу для захисників Чернігова.
– Авжеж, для 40 бійців. Сусіди зносили продукти, допомагали, хто чим міг, а Наталя невтомно готувала. А далі все це щодня оперативно забирали та відвозили в Новоселівку, де були бійці ЗСУ, поліцейські, тероборона… У мене вдома був такий собі «штаб»… Дехто з сусідів, котрі виїхали, полишали нам ключі, щоби ми могли брати у них запаси їжі й готувати… Тільки, будь ласка, не називайте нас героями, адже ми просто робили, що могли. Тому я й розповідаю про простих та дуже скромних людей, котрі прекрасно проявили себе під час ворожого наступу. Їхніми вчинками варто пишатися!
– Цілком згоден із Вами.
– Ми мешкали вдома утрьох: я, дружина і теща – Ганна Іванівна, їй – 87 років… А мені в квітні, коли трикляті загарбники звідси повтікали, якраз 60 літ виповнилося. Ось такий ювілей посеред війни! Однак що вдієш – добре, хоча б дожили… Адже, відверто кажучи, навіть уже написали прощального листа дітям, настільки була важка ситуація – щодня могли загинути.
– Листа зберегли?
– Так, лежить у льосі, як пам’ять.
– Що Вас особливо вразило в ті дні?
– Якось під час шаленого бомбардування повз наш двір проходили дві молоді жінки з великими валізами. Люди саме сховалися по погребах, то й ми запросили цих дівчат до себе. З’ясувалося, що вони збирали теплі одяг і взуття, й носили хлопцям на блокпости, на переправу. І це – не вперше. То вони з нами побули в льосі лише хвилин п’ятнадцять і пішли далі, квапилися швидше віддати речі бійцям. Ми були вражені такою сміливістю!
Також були сусіди, які з перших днів війни возили гуманітарку до шкіл міста своїм мікроавтобусом. У Юрія, власника цього транспорту, була своя СТО, яку повністю розграбували мародери. Він, коли дізнався, дуже плакав від образи. Бо постійно під навіженими обстрілами ризикував своїм життям, щоб допомогти багатьом дітям та дорослим, а в цей час якісь тупі недолюдки цинічно й підло пограбували його станцію техобслуговування!
Щиро розчулювали маленькі діти, які знаходилися на Бобровиці під час блокади. Адже не всіх дітлахів вивезли, деякі лишилися. Вони поводилися, як і мають поводитися малі діти: не все розуміли, інколи так невимушено, гарно посміхалися. Тож ми всі старалися пригостити малечу солодощами. А коли зійшов лід, ми ловили рибу та роздавали людям.
Дуже підняла мені настрій зустріч із кумом, який також із дружиною та донькою готував їжу для наших бійців, котрі стояли на блокпосту. Відверто кажучи, мені тепер цікаво задушевно спілкуватися з тими людьми, які все це так само тут пережили, як і я… От ми раніше з нашими сусідами дуже мало спілкувалися, а зараз здружилися, як рідні. Навіть разом сім’ями до лазні ходимо.
– Життя тоді спочатку вирувало, а потім усе більше людей виїздили з Чернігова...
– Але ті, що залишилися, не сиділи склавши руки, – допомагали ЗСУ, піклувалися про стареньких: ділилися їжею, носили воду, шукали ліки… А наш Антонович, літній добродій, колишній тренер із туризму, так дбайливо порав залишену сусідську худобу. Доїв корів, годував курей та качок, і безліч покинутих собак.
«Місцевий Кулібін» Микола зі своєю дружиною організували там із нашими місцевими хлопцями зварювання «їжаків»… Ще вони стежили, щоб не було мародерів. Також годували худобу й собак.
Лікарка Віра Коломієць їздила на велосипеді під обстрілами до лікарні на 1 Травня. Бо потрібно було приймати пологи, медиків дуже не вистачало. А вона – досвідчений, хороший лікар-гінеколог. Могла ж виїхати, але ця така проста, скромна, працелюбна жінка залишилася та сумлінно виконувала свій обов’язок. І знаєте, що мене вразило? Коли був День медика, мешканці на ФБ вітали багатьох лікарів, але чомусь забули про цю дійсно героїчну жінку. Але має торжествувати справедливість, тому я зараз із задоволенням розповідаю про неї.
– Безперечно, Ви – праві!
– Також сусід Олександр, комунальник, щодня їздив велосипедом під обстрілами на роботу і трудився, не покладаючи рук, під кулями. Про наших хоробрих комунальників також треба писати. Бо одні повтікали, мов щури, а інші, справжні герої, трудилися під час навали російської орди буквально за десятьох, спали лише по кілька годин на добу.
Сусід Сергій Скрипка – професійний електрик, то він показав нам, як натягувати дроти, то ми одразу, тільки кацапи втекли, під його керівництвом підключили світло на вулицях Сосницькій і Шевченка на Бобровиці. Бо в нас же тривалий час нічого не було: газу, світла, води, каналізації, тепла, зв’язку. Як і у Вас, Сергію, в Олександрівці, де теж були шалені обстріли та бомбардування.
– У нашому будинку тільки газ був, але я бачив, як у деяких дворах люди готували їжу на багаттях... Тому нам із Вами є про що поговорити!
– Авжеж. На Бобровиці всім нам допомагали поліцейський Владислав Скрипка (отримав от звання капітана), боєць ЗСУ Олександр Афанасьєв (до речі, він – росіянин за національністю, проте з 2014 року захищає Україну) та прикордонник Владислав Марченко. Це – надзвичайно сміливі, самовіддані, патріотичні люди. Не лише на словах, а й на ділі! Вони своїми благородними вчинками та рішучістю дуже надихали нас. Їхні оптимізм, наснага та героїзм надавали й нам сили жити та боротися! А тепер вони – на Донеччині, під Бахмутом…
Як волонтер, дуже багато допомагав нам Володимир Поліщук. Також ризикував своїм життям, не рахувався з часом. Знімаю перед ним капелюха!
Хочу відзначити й листонош Укрпошти, які мужньо на велосипедах під лютими обстрілами розвозили пенсії стареньким. Бо дехто з мешканців боялися навіть просто з хати вийти, а ці жінки ризикували власним життям. От і моїй тещі привозила пенсію листоноша Ольга, за що наша родина їй дуже вдячна!
У школі № 33 в бомбосховищі знаходилися директор, завуч і завгосп, котрі з першого й до останнього дня ворожої навали знаходилися поруч із людьми, підтримували їх, допомагали, годували, рятували, як тільки могли, не полишали свої робочі місця до самого закінчення блокади. Думаю, про них також варто написати або хоча б сказати добрі слова, бо це – Вчинок!
– Що Вас найбільше розчарувало в ті страшні дні та місяці?
– Мародерство – пам’ятаю, як деякі негідники несамовито грабували АТБ, причому гребли все підряд, навіть те, що їм взагалі було не потрібне… Великі, буквально кілометрові, черги за гуманітаркою. Бачив на власні очі, як у тих чергах годинами стовбичили молоді, здорові, дужі хлопці й навіть не соромилися цього. У них – одна гидка «філософія»: чому б і не взяти, якщо це – «на шару»?
Зрада – я вже розповідав про тих колаборантів, котрі продавалися ворогам буквально за тридцять срібняків і скоювали злочини проти свого народу. Та й, чесно кажучи, вкрай розчарували деякі мої друзі та знайомі, які на словах до війни говорили одне, а тільки-но розпочалася війна, чкурнули світ за очі й досі, навіть зараз не повертаються…
– Не знаю, як же вони потім дивитимуться в очі людям, адже вчинили ганебно!
– А дехто з таких горе-втікачів повернувся і так безсоромно, цинічно та брехливо намагається виправдати своє боягузтво. Хоча всі ми знаємо, що це – не чоловік, а жалюгідний страхопуд! Ми знаємо правду, і якщо навіть не зараз, то після війни буде чітко розставлено всі крапки над «і», названі не лише наші герої, але й антигерої. Адже не може недолугий і підлий втікач займати будь-які керівні посади.
– Знаю, у Вашій оселі деякий час мешкав навіть приятель із Данії...
– Авжеж. Він дружить із нашими дітьми, то й ми заприязнилися. Карстон – такий чудовий, цікавий та доброзичливий чолов’яга. Йому дуже сподобався Чернігів. Але раптом почалася війна й він не встиг виїхати. То мешкав у нас ще днів десять. Пережив усі обстріли, сидів під час навіжених бомбардувань із нами в льосі. Втім, напрочуд достойно поводився. Ми всі дуже вболівали, хвилювалися за життя такого гостя, та ледь відправили його з третьої спроби, адже Чернігів уже був оточений рашистами…
І що Ви думаєте? Ледь орки звідси дременули, він уже в травні знову приїхав сюди, щоб щиро підтримати нас. Справжній друг, який тепер у Данії розповідає правду про Україну.
– Щиро дякую за цю розмову, пане Олександре, справді, цікаво з Вами розмовляти, і це – важливо для нащадків, хай знають, як усе тут було!
– Так, пане Сергію, навзаєм! Щиро дякую Вам та колегам за велике подвижництво, постійну увагу до цієї теми, за книжку «Чернігів у вогні. Зметем орду, відправимо до пекла!», яку, я переконаний, читатимуть ще наші онуки та правнуки.
Спілкувався Сергій Дзюба
