ГЕРОЇ У БІЛИХ ХАЛАТАХ. «Вдячний шпиталю, який дав мені можливість працювати для Перемоги разом з усіма», — Андрій Циганок.
43-річний лікар-хірург Андрій Михайлович Циганок має роботу в Києві – викладає в престижному Національному медичному університеті. Однак під час навали російської орди та оточення Чернігова він залишився в рідному місті, й відтоді самовіддано працює тут, у Чернігівському військовому госпіталі, рятуючи українських бійців.
Провідний хірург шпиталю Павло Варшавер про свого колегу Андрія Циганка – дуже високої думки: «Це – чудовий фахівець та прекрасна, шляхетна людина! З ним комфортно працювати. Підготовлений теоретично, практично. Завжди прагне розвиватися, навчатися новому. Мужньо, впевнено проявив себе під час ворожої навали на Чернігів. Надійний, працелюбний. Розуміємо один одного буквально з пів слова».
«Андрій Михайлович – дуже гарний і талановитий лікар, уважний, чуйний і доброзичливий, одне слово – професіонал. Тому ми всі його поважаємо, шануємо. Звертаємося до нього по висококваліфіковані поради, і він завжди пояснює», – розповіла лікар-ендоскопіст Оксана Дука.
Сьогодні хірург та водночас волонтер Андрій Циганок – в гостях у редакції.
– Пане Андрію, Ви – наш земляк?
– Так, я народився на Чернігівщині. Батько Михайло Степанович і мама Ольга Іванівна трудилися в Березнянському лісництві, на Менщині. Та з самого дитинства я мріяв стати медиком. У моїх батьків були друзі-лікарі. І я справді зацікавився медициною. Одного разу потрапив до лікарні, лежав у хірургічному відділенні. І тамтешній лікар, дізнавшись про мою дитячу мрію, запропонував піти до операційної та подивитися. І це було неймовірно! Відтоді я вже навіть не думав про іншу професію – хотів стати тільки лікарем, і неодмінно хірургом!
Батьки мене щиро підтримали. Тож, закінчивши школу, я вступив до Національного медичного університету імені О.О. Богомольця в Києві. Навчався на бюджеті, ще й стипендію отримував… Тоді, за президентства Леоніда Кучми, як експеримент, створили таку Чернігівську філію при цьому університеті, яка теж знаходилася в столиці.
– Університет Ви закінчили з відзнакою. А чому вирішили стати хірургом?
– Хотілося не лише головою працювати, а й руками… Я з дитинства люблю щось майструвати. Це у мене таке захоплення, хобі. Особливо подобається мати справу з виробами із дерева. Батьки мешкають у селі, то я там, на подвір’ї, зробив альтанку, гойдалку… Можу й дах полагодити. Взагалі, увесь інструментарій для роботи з деревом я маю, періодично щось купую… Для мене цікаво – творити власноруч!
А в хірургії вмілі руки мають велике значення. Тому це – дійсно моє. Я вже після третього курсу свою літню практику проводив тільки в хірургії – до речі, тут, у Чернігівському військовому госпіталі. Та й свою першу в житті хірургічну операцію (видалення ліпоми) здійснив у шпиталі. Ніби й був цілком готовим та налаштованим до цього, та, чесно кажучи, мало свідомість не втратив від хвилювання. Однак це тривало лише якусь мить, а потім я опанував себе, тому все вже нормально відбувалося й завершилося благополучно.
Потім я вступив до аспірантури у цьому ж університеті. Працював у лікарні швидкої медичної допомоги в Києві. Далі трудився в Київській міській клінічній лікарні № 4 (Солом’янській лікарні). Захистив дисертацію і залишився працювати викладачем в університеті, на кафедрі хірургії. Я – кандидат медичних наук, доцент Національного медичного університету імені О.О. Богомольця.
– Одружилися...
– Так. Моя дружина Олена – теж медик, фельдшер. Нині працює асистентом стоматолога. Доньці Валерії – 16 років, навчається в економічному коледжі.
– В університеті була військова кафедра? Ви – лейтенант?
– Наразі – старший лейтенант. У 2014-му мене призвали в армію. Служив я у Гончарівському, в медичній роті. І часто бував у Чернігівському військовому госпіталі, подружився з колегами.
– Отож у Вас – прекрасна родина, цікава робота. Все гаразд... І раптом – війна!
– Звісно, я подумки готувався до цього, але все-таки повномасштабна війна здавалася тоді малоймовірною. Не очікував такого! 24 лютого я саме був у Чернігові – тривала пандемія ковіду, тож я зі студентами займався дистанційно. Маю тут житло… Отож у перші дні війни я звернувся до керівництва шпиталю, запропонував свої послуги – і мені не відмовили.
– Ви й мешкали у шпиталі?
– В основному, так, адже роботи не бракувало. Зникали світло, тепло, вода, зв’язок… Були жорстокі обстріли, тому пацієнтів було багато… Ситуація була вкрай складна, шпиталь – перевантажений, тому під обстрілами важкопоранених перевозили і до Києва. Я, наприклад, хворого з ускладненням (остеомієліт) також доправив до столиці, домовлявся в Інституті ортопедії і травматології. Там його успішно прооперували.
– Коли окупантів вигнали звідси й блокада Чернігова завершилася, немало хірургів залишили шпиталь, але Ви зосталися.
– Я всю війну працюю тут як волонтер і відчуваю свою потрібність. Поки що своїм студентам викладаю дистанційно. Як буде далі, чесно кажучи, не знаю. У шпиталі особлива атмосфера. Тут – справді чудовий та дружний персонал, прекрасні стосунки між колегами, довірливі – між медиками та пацієнтами. Та й обладнання – на високому рівні. Тобто все є для якісної, улюбленої роботи. Я працював у різних лікарнях і можу порівнювати.
– Провідний хірург шпиталю Павло Варшавер високо відгукнувся про Вас.
– Я ставлюся до Павла Леонідовича як до свого другого Вчителя. Взагалі ж мій перший Учитель – це керівник кандидатської дисертації, професор Валерій Миколайович Короткий, він уже завершив свій земний шлях. Але у нашого Павла Леонідовича також багато чого можна повчитися. Бо не кожен столичний хірург, навіть досвідчений, здатний виконувати такий діапазон хірургічних операцій, тим більше лапароскопічних.
– А якої Ви думки про начальника Чернігівського військового госпіталю Олександра Слєсаренка?
– Олександр Петрович – справді мудра людина та прекрасний організатор! Такий дружний, відповідальний, високопрофесійний колектив – це його заслуга. Завдяки його зусиллям тут з’являється нове обладнання. Нині шпиталь – більш захищений, всі умови створені. Тому працювати в такому медичному закладі – справді почесно!
Ви можете відверто поспілкуватися з будь-яким працівником шпиталю й переконаєтеся, що всі наші колеги – патріотичні та самовіддані, вірять у нашу Перемогу.
– У Вас трапляються хвилини страху, відчаю, сліз?
– Знаєте, кажуть, що хірург має під час операції ставитися до пацієнта, як до колоди, яку потрібно вміло обтесати… Але я так не можу! Так, у мене виникають емоції. Бувають і страх, і відчай. Правда, не плачу. Але переживань вистачає. Та я анітрохи не шкодую, що обрав професію лікаря, хірурга.
Мені приємно, що у нас є талановита молодь. Наприклад, у шпиталі працює Єлизавета Юріївна Міщенко. Вона – хірург, старший ординатор. Талановита і любить свою роботу. Ось за такими людьми – майбутнє України, я в цьому щиро переконаний!
– Пане Андрію, під час ворожого наступу Ви могли виїхати з Чернігова, як і багато людей. У Вас є престижна робота в Києві, і Ви – не працівник шпиталю, та і взагалі навіть не військовий. Однак, попри таку дійсно страшну, смертельну небезпеку, Ви залишилися й напрочуд добре, самовіддано та відважно виконували щодня свою важливу справу. Адже всі співробітники Чернігівського військового госпіталю – це герої оборони Чернігова.
– Я – чоловік та медик. І ніякого героїзму тут немає – це звичайна чоловіча робота. Мої дівчата – дружина та донька – виїхали в Чернівці. А моє місце було, звичайно, тут. І я вдячний шпиталю, який дав мені можливість працювати на Перемогу разом з усіма.
– Як Ви знімаєте постійні стреси, розвантажуєтеся, відволікаєтеся від такої напруженої роботи?
– Раніше я дуже любив слухати хорошу, глибоку музику, вона мені неабияк допомагала. А тепер більше читаю нову медичну літературу, адже в професії не можна увесь час тупцювати на місці, відставати від часу. Попри все, треба розвиватися та рухатися, щоразу поновлювати свої знання. Також наша сім’я любить подорожі – раніше щороку їздили на море та ходили в гори. А це – чудовий, незабутній відпочинок! Зараз – ситуація інша, але я впевнений, що ми ще не раз побуваємо, наприклад, у наших чарівних, мальовничих українських Карпатах.
– Дякую за цю чудову розмову. Приємно познайомитися з такою людиною.
– Навзаєм, пане Сергію. Тільки не треба говорити про героїзм у нашій роботі. Просто кожен у цей важкий час повинен добросовісно виконувати свій обов’язок.
– Так усі герої і говорять.
Спілкувався Сергій Дзюба, фото Миколи Тищенка
На першій світлині: Андрій Циганок, провідний хірург Павло Варшавер та операційні медсестри Неля Хомченкова, Марія Біла і Юлія Кашуба
