Солдат Андрій Дериколенко (позивний «Фаза») служив у Збройних Силах України, побував миротворцем в Іраку. А тепер він звитяжно воює під Бахмутом, захищаючи Україну. Потрапив до нашого шпиталю, однак щиро наголошує – ненадовго, бо дуже хоче якомога швидше повернутися в стрій. Адже на Донеччині зараз тривають вкрай запеклі бої, тому треба допомогти побратимам бити клятих рашистів.
ГЕРОЇ СЕРЕД НАС. Боєць Сергій Дериколенко: «Безумовно, росія – терорист № 1 у світі!»
– Пане Андрію, Ви – родом із Сумщини, зі славетного Конотопа.
– Авжеж. Тато й мама працювали інженерами-будівельниками. Батько вже завершив свій земний шлях, а матуся мешкає на Менщині, пенсіонерка, їй – сімдесят років. Дитинство моє минуло під час розпаду СРСР, і я свідомо сприйняв своє українство. Відтоді щиро пишаюся, що я – українець, і люблю нашу державу! Під час строкової служби я з гордістю прийняв присягу на вірність Україні. До речі, служив в українському Криму, в Краснокам’янці (у Феодосії-13, як тоді говорили). Спочатку був матросом, а потім – солдатом Національної гвардії. Мій дідусь свого часу служив у війську, і він – родом звідси, українець.
– Знаю, Ви були миротворцем.
– Після своєї строкової я працював у Чернігові – на ЗАЗі та в Мені – на сиркомбінаті. Одружився, народилася дитина. І мені захотілося змінити своє життя – підписав контракт, став військовим і невдовзі поїхав миротворцем до Іраку. Там я прослужив вісім місяців, і це був дуже цінний та цікавий досвід. Це інша, дивовижна країна, зовсім інша ментальність місцевих мешканців. Я виконував бойові завдання на ірано-іракському кордоні, ми контролювали більше ста кілометрів. Звісно, не шкодую, що туди потрапив, бо це – просто неймовірні враження! Там – усе незвичне.
Наприклад, багато чоловіків у Іраку мають водночас кількох жінок і, зрозуміло, велику кількість дітлахів. Йдеш, дивишся – вбога оселя, буквально халупа, проте до даху причеплена найновіша «тарілка», і є суперсучасний супутниковий зв’язок! Ось такі вражаючі метаморфози на кожному кроці. Місцеві жителі – шиїти, і їх ні в якому разі не можна кривдити – помстяться. Але якщо ти вже заслужив їхню довіру та дружбу, то щиро шануватимуть.
– Як до українських бійців ставилися іракці?
– Загалом добре. Вони усвідомлювали, що ми не зробили їм ніякого зла. А ось американців, відверто кажучи, там недолюблювали. Говорили: «Не потрібно нас «визволяти», ми самі розберемося між собою». На їхню думку, саме американське вторгнення лише посилило тамтешні проблеми і створило підґрунтя для існування таких дуже небезпечних терористичних організацій, як ІДІЛ. Звісно, вони чинили спротив, відбувалася своєрідна партизанська війна. Та, власне, а хто ж, на противагу радянським військам, котрі захопили Афганістан, створив і випестував відому радикальну організацію «Талібан»?
Після Іраку я ще служив у ЗСУ: в Чугуєві, у нашій 92 бригаді, а згодом перевівся до Чернігова. Втім, захотілося цивільного життя, тому трудився на сиркомбінаті в Мені – електрослюсарем. А в 2013-му я влаштувався, також на Менщині, до «Обленерго» – електромонтером з експлуатації розподільчих мереж. Так і працював, все було гаразд. Народився синочок. Тепер у мене двоє діток – донечка, яка вже працює вчителькою біології в школі, та син-школяр. У дітей різниця – дванадцять років. І зараз думаю, як же нам гарно було, доки не розпочалася ця проклятуща війна!
– Ви відчували її наближення?
– Відчував. Проте, чесно кажучи, я не очікував таких звірств, ракетних ударів по цивільних об’єктах. Це – просто якесь середньовічне дикунство, бандитизм. Безумовно, всі вже зрозуміли, що росія – терорист № 1 у світі! Я усвідомлював: якщо на кордоні з Україною зібралося величезне угруповання, то воно не може просто так там місяцями стояти... Ні, ця хижа російська орда неминуче попре сюди, як колись монголо-татари, які нищівно палили колись наші прекрасні міста й села. Одне слово – варвари!
24 лютого я був у Мені. Дізнавшись про війну та підірвані мости, збагнув, що ми тут уже відрізані річками. Орки в селі Максаки намагалися навести понтонну переправу. Поповзли колони з боку Грем’яча, Семенівки, Корюківки, Перелюбу… Загарбники рухалися до Макошиного. Залишався ще один неушкоджений залізничний міст, однак важка техніка рашистів його доконала…
Околицями Мени переміщувалася ворожа артилерія. Й окупанти люто розбивали відеокамери, розганяли всі авта. Трохи страшнувато було... Ми з донькою поїхали по хліб, так вони прямо на нас наводили зброю! Може, якби я був сам – убили б, а так, завдяки донечці, уникнув кулі. Матуся була сама в селі, то конче треба було привезти їй хліба. Дякувати Богу, впоралися.
Наша авіація вдарила по переправі: саме перла величезна колона орків – може, 700, а то й більше одиниць техніки. Це було біля села Покровське, де поворот на Макошине. Тоді наші влаштували їм «перекур» – згоріло декілька ворожих танків, і вони почали спішно відходити в бік Сосниці. Налякалися й покидали багато своєї техніки. Отакі «герої»! Тож місцеві мешканці забрали все те, що можна ще використати, а решту просто спалили…
Орки питали у наших людей: «Хто дозволив вам так добре жити? Як ви посміли?!»
– На Менщині, знаю, росіяни також навіжено грабували!
– Ну, про грабежі, котрі на кожному кроці вчиняли загарбники, можна багато розповідати. В Максаках у селянина забрали кабана й одразу ж його зжерли. І таке враження, наче вони сто років узагалі не їли, мов із голодного краю! У них були прострочені, жалюгідні сухі пайки – люди це бачили. Тому окупанти затято грабували мешканців, як жорстокі, віроломні бандити. Вони, скажімо, розграбували магазини в Покровському, Макошиному…
Причому забирали ж не лише продукти. В людей відбирали звичайні, не нові пилососи, праски, пральні машини, електробритви, навіть вичовгані, старі килими – й ті крали! Розповідали, що у них – села не асфальтовані, немає централізованого водопостачання, не підведений газ. То по-людському вони миються лише в лазні, і то раз на місяць. Тому від них так смердить... Як вони ганебно дременули звідси, в деяких хатах місяць отой сморід стояв, – що не робили, не могли вивести!
Не всі з них хотіли й воювати – дехто спеціально… випалював пальне, щоб десь осісти, «пересидіти» війну. І таке було!
– На жаль, серед наших жителів знайшлися колаборанти і мародери...
– Так, люди від тих паскуд натерпілися! Саме колаборанти розповідали та особисто показували окупантам, хто з місцевих – мисливець, тож росіяни ходили по хатах і забирали зброю. І головне – продавалися ж, як то кажуть, за «тридцять срібняків». Тому що алкоголіки, нероби. Те ж саме і з мародерами – хіба нормальна, працьовита людина цим займатиметься? Тільки волоцюга, який і батька рідного за шмат гнилої ковбаси продасть! Втім, вони своє вже отримали – мародерів роздягали буквально догола і прив’язували до стовпа у центрі села…
До речі, окупанти були вражені, що наші люди живуть значно краще, ніж кацапня, то неабияк дивувалися: «Хто дозволив вам так добре жити? Як ви посміли?»
– Ви записалися в територіальну оборону.
– Так. Правда, місцева тероборона не була в складі ОК «Північ», вона діяла як громадська організація. Тобто зброї нам не видали, але вона у нас була своя. Ми стояли на блокпостах, контролювали порядок у місті. Серед нас були ветерани-афганці, бійці, які пройшли АТО, тобто люди з досвідом. Потім я отримав повістку. Звісно, міг би не йти на фронт, бо електромонтери теж зараз дуже потрібні. Однак у мене жодного сумніву не було – вирішив воювати з окупантами і гнати їх із рідної землі!
«Вагнерівець програвся в карти – довелося залізти в окоп до українців»
– Вас коли мобілізували?
– Призвали мене 11 квітня з Мени, наразі я потрапив до роти охорони. А батальйон наш сформували невдовзі в Петрушині, став солдатом на посаді старшого сапера.
– У Вас такий колоритний позивний – «Фаза»...
– Це пов’язано з моєю цивільною роботою. Власне, мені подобається. Отже, далі ми були в Понорниці, на Коропщині. Очікували наступу росіян на Новгород-Сіверщину, проте рашисти всі свої сили кинули на Донбас… Тому й наш батальйон тоді перемістився на Донеччину – в Костянтинівку (це таке місто, розміром із Конотоп). А бойові завдання виконуємо в Бахмуті, на південних околицях міста – в Отрадівці, Андріївці, Кліщівці, Опитному. Ми захищаємо Бахмут.
– Ситуація там – дуже важка...
– Так. Постійні авіаудари по наших позиціях. Люто гатять з артилерії! Звісно, затято обстрілюють і цивільні об’єкти… У них отам – значні переваги в людях: на одного українського бійця – десять, а то й двадцять рашистів. Те ж саме з артилерією, її нам вкрай не вистачає. А ще розривається їхня ракета, і звідти – білий дим такими гронами опускається, немов салют. Це – фосфор, заборонена в усьому світі хімічна зброя. Та орки її активно використовують! Тож у багатьох наших бійців – ураження легень.
– А з чого вони фосфор запускають?
– Для цього загарбники використовують реактивні системи залпового вогню – «Смерчі», «Урагани»… Ми вночі переміщуємося містом без світла, інакше кацапи одразу ж нас вираховують і починають обстрілювати. Та й у селах, тій же Кліщівці, все робимо на швидкості.
– Ворожі обстріли відбуваються вдень і вночі?
– Зазвичай удень. Хоча, звісно, всяке трапляється… Та й вилазки вони вночі на різних ділянках намагаються робити. Тому ані на хвилину не можна розслаблятися, увесь час – у напрузі, не знаєш, що через секунду станеться!
– Під Бахмутом у рашистів наразі аж кілька десятків тисяч «зеків»-«вагнерівців» воюють...
– Причому там – чимало таких, що мали по 15 років тюрми чи навіть довічне ув’язнення. І ось таких в’язнів зібрали по буцегарнях з усієї росії й кинули сюди – по суті, на вірну загибель. Бо мало хто з них, чесно кажучи, за таких обставин виживе…
Їх найпростіше агітувати – сидить «зек», свобода ще довго не світить, і ось йому так проникливо кажуть: «Повоюєш півроку в Україні, й ти – вільний, ще й купу грошей собі заробиш». Тож вони й погоджуються, адже не знають реальної ситуації. А коли приїздять сюди й дізнаються, що до чого, вже нічого не можна вдіяти – як то кажуть: або пан, або пропав. Хочеш чи не хочеш – воюй… Знову ж таки, позаду – кадирівці зі зброєю напоготові, ті церемонитися не стануть, вмить ліквідують свого дезертира!
– Отже, всі ті «зеки» там, у кацапні, – як раби?
– Авжеж. І поводяться так неадекватно – всі якісь обкурені чи наколоті! Думаю, їх спеціально в отакий спосіб «готують» до атак. Тому вони пруть, як навіжені, й таке враження, що їм у той момент абсолютно на все начхати!
– Не бояться?
– Швидше, поводяться, немов роботи… Якось стався такий випадок: «зек» заліз в окоп до наших. Один! Пояснив: «Чуваки, я програвся в карти, й мені загадали залізти в окоп до українців. А у нас, у злодіїв, картярський борг – це святе! Я ж – п’ятнадцять років по в’язницях… Тож ви можете мене зараз кокнути, але перед цим, будьте людьми, – пригостіть цигаркою».
– Неймовірно! І йому дали сигарету?
– Так. Взагалі, росіяни обмінюють вагнерівців, а ось «зеків» не хочуть. Ці «представники буцегарень» росіянам зовсім не потрібні. Бо для них це – просто непотріб! До речі, наших вони під Бахмутом, як правило, у полон не беруть…
– Коли орки були на Чернігівщині, то зазвичай спалювали трупи своїх, щоб приховати реальні втрати.
– Під Бахмутом рашисти зовсім не забирають своїх небіжчиків. Наші б їм дозволили, однак вони не бажають. Одне слово – орда! Ми там нерідко так близько один від одного, що навіть чуємо рашистські розмови.
– І про що ж вони здебільшого там говорять?
– Здебільшого вони лише матюкаються, через кожне слово…
– Нині Вам доводиться лікуватися у шпиталі, що трапилося?
– 6 грудня ми знаходилися за 40-45 метрів від росіян, які засіли у школі. Це – отака умовна лінія розмежування… І звідти до нас «прилетіло»… У мене – струс головного мозку, закрита черепно-мозкова травма та розрив барабанної перетинки. Це гатив їхній танк по нас, гранатомети стріляли. Втім, нічого страшного, – я навіть не вийшов із бою, й до кінця залишався в строю. Ми дали оркам достойну відсіч, ще запросили наш артилерійський удар по них у відповідь. То вони на якийсь час навіть заткнулися, тільки їхній снайпер працював…
– Тобто снайперів у загарбників вистачає?
– Повно. Всього навалом – снайперів, кулеметників!
– Що такого особливого в Бахмуті? Рашисти увесь час так пруть, не рахуючись із величезними жертвами!
– Для росії та путіна це має політичне значення. Бо відтоді, як окупанти захопили Сєвєродонецьк і Лисичанськ, вони не мали зовсім ніяких успіхів. Півроку у них – лише поразки! Але Бахмут не так легко взяти навіть із такою артилерійською перевагою, як у них. Адже мости по Харківському шосе у бік Слов’янська підірвані. Тому вони по цій трасі не можуть тепер продвинутися до Слов’янська та Краматорська…
Отож кляті вороги намагаються взяти місто в кліщі, перерізати основну артерію – нашу дорогу з Костянтинівки на Бахмут. А для цього потрібно з південного боку захопити Кліщівку, щоби нарешті вийти на Іванівське, це – вже передмістя. Якщо вони цього досягнуть, нам буде дуже сутужно… Є ще міст між Костянтинівкою та Бахмутом, поки цілий, хоч росіяни намагаються його зруйнувати, наносять удари. Там – канал річки Сіверський Донець.
Взагалі, до війни Бахмут був дуже красивим містом, налічував понад 70 тисяч мешканців. А зараз місто майже повністю зруйноване… На Донбасі все більше людей прозрівають, починають усвідомлювати, що таке отой клятий «рускій мір», яке це зло. Безумовно, що росія – терорист № 1 у світі! Кацапня нічого доброго не принесла Донбасу, натомість зруйнувала весь регіон, який до 2014 року процвітав. А недобите обладнання підприємств рашисти просто поцупили, вивезли до себе. Один із найкращих у світі аеропортів, Донецький, ці паскуди буквально стерли з лиця землі, але рашка зроду не буде там нічого відновлювати!
І все це скоєно лише на поталу імперським та шовіністичним амбіціям росії, вбогої та відсталої країни, яка єдине, чим може похизуватися, – зброєю.
А ми просто, на жаль, не цінували те, що мали. Не розуміли, як добре насправді жили до війни. Власне, недолугі доморощені можновладці неабияк посприяли путіну. Бо як же ці віроломні окупанти буквально за кілька днів захопили Херсонщину? Звісно, без зради не обійшлося!
Безумовно, Україна переможе, це тільки питання часу. Сподіваюся, що це станеться вже в 2023-му. Але дуже важливо навести порядок у нашій державі, здолати корупцію, вивести на чисту воду всіх отих вітчизняних зрадників, негідників та мафіозі, які, мов підла іржа, роз’їдають рідну Україну, адже дбають лише про власний зиск. І, якщо ми цього не зробимо, тоді мине час, і ми знову можемо втратити власну державу!
– Так, цілком згоден із Вами. Отже, Ви – підлікувалися, почуваєтеся ліпше. Що далі?
– Як – що? Звісно, знову поїду до своїх бойових побратимів – під Бахмут, воювати з проклятими російськими загарбниками! Чесно кажучи, мене дивує ставлення багатьох українських чоловіків, молодих і здорових, які тиняються й буквально нічого не роблять для нашої Перемоги. Тільки скавучать: «І коли вже нарешті ця війна закінчиться?» Даруйте, а що й ви отут робите для того, щоби вона скінчилася? Боїтеся воювати, то допомагайте ЗСУ, адже на фронті не тільки стріляти потрібно... У нас є жінки, які дуже відважно воюють. Чому ж одні мають гнити в окопах, а інші насолоджуються життям, ніби нічого й не сталося?!
– Мені, наприклад, просто бридко, як українці, котрі втекли звідси за кордон, хизуються своїми нарядами, відпочинком на заморських курортах та іншими забаганками, – і це в той час, коли тут, удома, щодня гинуть тисячі наших мужніх бійців та мирних мешканців!
– І тут виникає ще одне питання – маємо тепер на всіх рівнях розвивати в Україні патріотичне виховання, від самого народження дитини, з дитсадка, школи. Це надзвичайно важливо! Ви дивіться, зараз багато російськомовних українців намагаються говорити українською, не хочуть спілкуватися мовою ворога. І це – правильно. Зрозумійте, не можна передавати у спадок цю війну нашим дітям та онукам! Якщо ми зараз діятимемо в Україні завзято, дружно, злагоджено, тоді все буде гаразд. А росія так чи інакше розпадеться, адже всі імперії неминуче припиняють своє існування. Тож згодом розвалиться хиже московське «царство». Втім, дорогі співвітчизники, давайте прискоримо цей процес!
Спілкувався Сергій Дзюба
