На Чернігівщині розповіли про українську хустку

СПОМИН. Хустка з бабусиної скрині. Холодним осіннім вечором не стало мами. Відлетіла її світла душа в інший світ… І, як тобі у душі не болить, як не плачеться, треба сприйняти. На підвіконні горить свічечка. Ми «рядимо» маму в далеку дорогу...

Вона не збирала заповітний вузлик, як це робить більшість людей її віку. Та я знала, що у неї є все, що знадобиться. Останній штрих цього тяжкого процесу – випнути маму хусткою. Дістаю із шафи великий пакет із різними-різними хустинами, вибираю… Жінка, яка рядить небіжчиків, підказує, що старенькій бабусі треба якусь темненьку. Я не погоджуюся, бо мама була завжди життєрадісною і дуже любила все яскраве. І хустки теж.

Розклала їх на столі, перебираю і так плачеться. Бо згадується все, ніби кіно перед очима. Ось у клубі якийсь концерт, і мама мені витягує із шафи оцю велику рожеву хустку, запинає одним краєм поверх старенького пальтечка. Та гарно ж як! Приказує щоб я, не дай Боже, руками не «замацькорила». Бо хустка – то вічне! Великі та квітчасті дозволялося запинали тільки на свято! У клуб на концерт, або щедрувати. Знявши хустку, треба було акуратно скласти. Ще бабуся і тютюном, або нафталіном пересипала…

Згадався момент – і аж усміхнулася крізь сльози: ось мама кудись збирається і перед дзеркалом у хаті (світлиці) міряє хустки, а з хатини (першої кімнати) обзивається бабуся Катя: «Що ви там шепчетеся? Мати хустку квітчасту у будень тягне собі на голову?! А ви і раді! Ой, Ніна, Ніна! Троє дівчат у тебе росте, а ти на себе хустку квітчасту празничну тягнеш! А дівчата, може, у шапках ходитимуть!»

Якби мої бабуся встали та побачили, що дівчата ходять у шапках та у штанях! Перебираю далі бабусині скарби… Ось цю, велику білу у маках хустину запинали ми на щедрівки, а потім мама купила ще й цю, червону… А ці іноді запинали у школу, теж на свята. Знімали і бережно складали назад у шафу. Старші сестри, коли виходили заміж, не менш як десять хусток брали як придане. Я із тих, які збирали мені, взяла лиш кілька – ті, що до душі… Скільки ж разів я згадую бабусине: «А дівчата мо в шапках ходитимуть?!»

… «Вибрала? – квапить мене жінка, яка виконує свою сумну роботу. – Не плач! Прожила мама багато. Усім би так! Та хай буде і з квітками хустинка бабусі, якщо ти хочеш!»

Зупиняюся на рожевій із квітами та люрексом. Така у її молодості була зовсім недоступною. Тільки у шафі і берегли «на случай». Ось він і настав, мамо…

Складаю назад хустиночки. Навіщо? Їх так нечасто одягаємо. Та після нашої Перемоги приїде моя внучка Катруся у гості, і я розкажу їй багато історій про хустку. Ще й подарую! Бо хто ж іще їй у тій далекій Америці розкаже, що таке насправді українська хустка. Ще не шапка якась! А вона ж повинна знати! І про її тезку, прапрабабу Катерину, яка берегла у скрині вузол із хустками, і про прабабу Ніну, яка дуже любила хустки носити, та все ж берегла, бо «дівчат троє! Мо у шапках ходитимуть?!»

Олександра Гостра