ЗАХИСНИКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ. Заступник начальника управління сил підтримки ОК «Північ» ЗСУ полковник Юрій Московченко («Митрич») – герой оборони Чернігова. Він керував бійцями, які в перший же день війни підірвали близько 20 мостів на Придесенні, а також під час навали російської орди облаштовували загорожі й заміновували підступи до міста. І на наших мінах кляті орки підривалися й відправлялися до пекла. Юрій Дмитрович спав лише по дві-три години на добу, постійно виконуючи важливі та ризиковані бойові завдання. Він отримав бойову травму, проте й зараз звитяжно воює з рашистами, наближаючи жадану Перемогу.
– Пане Юрію, багато бійців, захисників Чернігова, з якими я нещодавно поспілкувався, дуже високої думки про Ваші професіоналізм і самовідданість під час російської блокади. Тому, попри Вашу величезну зайнятість, я все ж наполіг на цій зустрічі.... Адже люди хочуть більше знати про легендарного «Митрича».
– Дякую, пане Сергію. Але одразу скажу, що не вважаю себе героєм. Я – професійний військовий, і це мій обов’язок – захищати нашу державу.
А що розповісти про себе? Мені – 58 років. Полковник ЗСУ. Заступник начальника управління сил підтримки ОК «Північ». Родом із Чернігова. Тато будував наше місто, також він – ліквідатор аварії на ЧАЕС. Мама працювала в торгівлі. Нині батьку – 85 років, а мамі – 78. І тільки-но почалася війна, тато пішов до військкомату і сказав, що хоче захищати Чернігів. Причому він погоджувався виконувати тут будь-яку роботу – копати окопи чи підносити снаряди…
– Леван – грузинське ім’я...
– Так у мене зять – грузин. Але в нашій родині – всі патріоти України. До речі, моя дружина Ірина – колишня військова, звільнилася в 2014-му за віком. Нині вона піклується про чотирьох наших онуків, котрим наразі вісім, сім, шість та чотири роки… До 8 березня вони всі були тут – дружина, моя молодша донька та онуки. Ховалися по підвалах, у бомбосховищі. Не хотіли нікуди їхати. А потім я наполіг, вивіз їх до Топчіївки, а далі Леван евакуював їх до Львова та повернувся захищати Чернігів. Нині вони – в Польщі, бо мені значно легше воювати, коли я знаю, що дружина, донька та онуки – в безпеці.
– Як Ви стали військовим?
– Я про це мріяв із дитинства. Адже обоє моїх дідусів у Другу світову воювали, повернулися живі та чимало розповідали мені про це. А бабуся у мене працювала бібліотекарем, і я майже всі книжки про війну, які там були, з цікавістю перечитав. Закінчив Донецьке вище військове політичне училище інженерних військ і Національну академію оборони України. Потім служив у Південній групі військ, в Угорщині. А коли звідти СРСР вивів війська, був у Білорусі. Радянський Союз розпався, і я вирішив повернутися в Україну. Але мене не хотіли відпускати. То я полаявся, написав пояснення, що не заступив 23 лютого у наряд, бо вважаю себе громадянином України. І це було дуже принципово для мене.
Отож із 1992-го я служу в Україні.... Цілий рік був у миротворчій місії в Лівані. Ми ремонтували нашу техніку, забезпечували запасними частинами. Навіть ремонтували техніку миротворців з інших країн, коли вони зверталися до нас із такими проханнями.
– Це було Ваше бажання – поїхати до Лівану?
– Так, адже ми там отримали великий бойовий досвід. Тут, в Україні, можновладці безперервно скорочували, добивали «до ручки» ЗСУ. А в Лівані українські вояки розміновували їхні землі. Ми бачили, як там усе мінувалося, швидко вчилися. Потім ці знання мені дуже знадобилися в Україні – на війні з російськими загарбниками.
У 2018- 2020 роках я виконував бойові завдання в АТО. А напередодні цієї повномасштабної війни виконував обов’язки начальника управління сил підтримки ОК «Північ» ЗСУ.
– Ви очікували, що розпочнеться кривава повномасштабна війна?
– Відверто кажучи, не думав, що росіяни, незважаючи на всі погрози, наважаться на отаке божевілля… Однак ми готувалися, і ще до початку війни спланували у разі ворожого наступу руйнування мостів, встановлення мін і загороджень на шляху орди. Було визначено наперед, хто і як діятиме. Тому паніки та хаосу не було. Ми вже знали, що робити.
На світанку 24 лютого я був у Конотопі… Та невдовзі підняв три групи наших бійців з першої танкової бригади, і ми в першу добу підірвали близько двадцяти мостів. Наприклад, у селі Політрудня, біля Городні. І якраз вчасно, бо там поперли дві ворожі колони. Але міст було зруйновано, й одна колона змушена була поїхати праворуч, а інша – ліворуч. Рашисти, котрі посунули праворуч, застрягли в болоті, – наша артилерія їх там накрила і знищила…
– Знаю, за цей подвиг Вас нагородили орденом Богдана Хмельницького II ступеня. А раніше Ви отримали орден Богдана Хмельницького III ступеня за АТО.
– Було таке… Обороною Чернігова керував командувач ОК «Північ» Віктор Ніколюк (легендарний «Вітер»), то він мені наказав розставити скрізь блокпости – на дорогах поблизу Чернігова. То я це завдання теж оперативно виконав. І ми усюди на підступах до міста встановлювали загородження та влаштовували лісові завали, невпинно проводили мінування – від Топчіївки на київській трасі і далі – біля Ягідного, Ладинки, Надинівки… Інша група діяла в Козельці – замінували міст через Десну в Острі, зруйнували мости на менших річках. Цією групою керував підполковник Максим Паштета.
Взагалі, міни ми ставили на Чернігівщині щоночі. Спали по 2-3 години на добу. Ці бойові завдання виконували п’ять груп. І я особисто щоночі був в одній із них…
– Тобто не лише керували, а й мінували власноруч?
– Авжеж. А як інакше? І їхали ми на моїй особистій машині. Ставили по 20-30 мін за ніч – наприклад, біля Анисова, Количівки, Ягідного, Іванівки, Новоселівки та Киїнки… З боку Гончарівського й Михайло-Коцюбинського, Ріпкинської траси… А також поблизу протитуберкульозного диспансеру і тамтешніх дач, аеродрому Півці, за «Епіцентром»… Всього й не перелічиш.
– Ворожа техніка на цих мінах підривалася?
– Аякже, неодноразово. Скажімо, біля Ягідного, Количівки – танки та БМП. Поблизу Лукашівки підірвалися МТЛБ – це така техніка з кулеметами, яка возить піхоту, а ще – «КамАЗи» з боєприпасами. Так красиво вибухало та палало!
– На Вашу думку, під час навали російських нелюдів на Чернігів жителі військовим багато допомагали?
Хоча, на жаль, трапляються іноді й прикрі випадки. Коли моя дружина Ірина сиділа з онуками в бомбосховищі, зайшли кілька молодих чоловіків – таких кремезних, мордатих бугаїв. І заходилися обурюватися, мовляв, дітлахи занадто галасують, займають чимало місця і… заважають декому відпочивати. Уявляєте? А моя Іра – колишня військова, отож не побоялася, присоромила цих нікчемних, жалюгідних боягузів, котрі тиняються без діла замість того, щоб захищати рідне місто від загарбників!
– Мені бійці розповідали, що саме Ви відкрили «дорогу життя» через Анисів.
– Відкрив – це надто голосно сказано… Бо та дорога існувала й раніше, я про це знав. Хоча тудою ніхто на той час не їздив. Але так сталося, що я виконував завдання, вискочив до Количівки, а там – бій… Тож проскочив російський танк, і я розвернувся на Анисів. Згадав, що є такий маршрут полем, яким наразі не користувалися. А коли благополучно проїхав, то й розповів побратимам, і невдовзі та дорога стала популярною. Нею везли боєприпаси, гуманітарну допомогу…
Пам’ятаю, рашисти розбомбили автомобільний міст, і треба було десь облаштувати понтонну переправу. Ми зустрілися біля Куликівки, поділили її, щоб завозити частинами. Отримали першу партію понтонів, щоб сховати їх із катерами під пішохідним мостом для подальшого облаштування переправи. Разом зі мною тоді були наш командувач ОК «Північ» генерал-майор Віктор Ніколюк та командир полку полковник Анатолій Загурський (згодом його призначили начальником управління сил підтримки ОК «Північ»).
І раптом шалений обстріл – артилерією, мінометами. То нас усіх трьох розкидало в різні боки: мене вдарило об стіну будинку, Загурський налетів на металеву огорожу грудьми, а «Вітра» відкинуло до пішохідного мосту… Всі отримали контузію. Інтенсивні обстріли не вщухали шість годин поспіль. Але «Вітер» зумів вивезти поранених. Лише опівночі вщухло, та вранці орки заходилися гатити знову – три доби безперервно обстрілювали! Та ми їх все одно перехитрили і влаштували таки трохи далі понтонну переправу.
– З появою легендарного «Вітра» в Чернігові у багатьох військових та мешканців з’явилася впевненість, що місто вистоїть, не скориться ворогам. От що значить яскрава, непересічна особистість!
– Генерал Віктор Ніколюк із першого дня всім керував. Він приїздив до Чернігова щоночі, постійно ухвалював важливі рішення та віддавав накази. А в Чернігові увесь час знаходився генерал-майор Петро Ромигайло. Тому тут усе було під контролем! Бо Петро Дмитрович – справжній стратег військової справи, досвідчений бойовий генерал, він усе схоплює буквально на льоту.
А «Вітер» – безстрашний і рішучий! Коли наші війська контратакували рашистів, Віктор Дмитрович знаходився на передовій та особисто вів уперед бійців. Така у нього вдача – просто не може інакше, переконує всіх власним прикладом. Наш «Вітер» буквально наводить жах на ворогів!
Як я вже казав, ми всі втрьох отримали контузію, трохи лікувалися в госпіталі. Однак ситуація була вкрай напружена, треба було воювати, тому я тоді, чесно кажучи, не долікувався. Так і билися з лютим ворогом, аж доки не прогнали росіян. Тепер ось отримав можливість подбати про здоров’я, проте довго ніжитися не буду, адже все одно завантажений – роботи тут вистачає, війна!
– Скажіть, будь ласка, яка ситуація зараз? Якщо білоруси з росіянами все-таки попруть на Чернігів, ми готові оборонятися?
– Готові. Вороги не пройдуть. Тільки-но загарбники ступлять на нашу землю, як отримають по заслугах… Не панькатимемося!
– У Вас прізвище – Московченко... Не жартують із цього приводу?
– То й що? Нормальне українське прізвище – три літери «о». Взагалі, мені прізвищем ніхто не дорікав. Тим більше, воно – зовсім не від москалів. Адже раніше мої предки були Маковченками, від слова «мак». А потім хтось одного разу перекрутив літеру…
– Чим займатиметеся після війни?
– У 60 років звільнюся, дам дорогу молодшим. Мешкатиму в рідному Чернігові. Я люблю працювати на дачі – в саду, на городі. У мене є земля, але через чиновницький бюрократизм ще не отримав будівельний паспорт, а то б уже все забудував! Хочу від душі милуватися нашим прекрасним містом, яке, впевнений, неодмінно залікує рани, нанесені такою жахливою, моторошною війною.
Виховуватиму своїх дорогих, улюблених онуків. До речі, мій старший онук Алеко, напівгрузин, хоче стати військовим і боронити Україну. Питає: «Дідусю, ти ж мене навчиш?» Звісно, навчу!
Спілкувався Сергій ДЗЮБА
