Нам пощастило, бо ми живемо в багатому краї, що зветься Полісся. Вода для нас таке ж звичне явище, як для мешканця пустелі – пісок. Тому ми і не відносимося до неї, як до якоїсь цінності. Не дуже уявляємо собі, як це – немає води. Річки, озера, потічки, болітця, джерела… всього достатньо.
Наприкінці ХІХ ст. про багатства Десни поетично висловився М. Вербицький (так, той самий Микола Вербицький, автор гімну України, що викладав у гімназії Чернігова): «В ті часи було гарно – сом та судак складали славу Десни, білизна (шереспер) водився в ній справді неймовірних розмірів; хоча і рідко, але траплявся вирезуб і завжди величезний… лящ (дуже великий), короп, великий рідко, але дрібний у великій кількості, в’язь … величезний, марена … рвала найміцнішу жилку та ламала вудки, йорж-носар величезними зграями гуляв на піщаних мілинах, окунів в корчах ... було скільки завгодно … головень, підуст, плоскирка, чехоня – все було».
А які прекрасні рядки присвятив цій річці Олександр Довженко. Зачарована Десна… Сьогодні, певно, юний Сашко й не впізнав би свою велику річку, з якої пригорщами пив м’яку і чисту воду. А дорослий Довженко, побачивши її, обмілілу й забруднену, глибоко б зажурився...
Минуло якихось 100 років, а змін ніби за віки… Що трапилося з Десною? Чи може не винна вона, а трапилося щось з нами?
Тяжко дивитися на загиджені береги річки та озер. Рибалки приїхали відпочити, пообідали-повечеряли – сміття все на березі. І ганяє вітер пакети, обривки паперу, лежать бляшанки та пляшки. І не скажи нікому нічого – одкажуть такою лайкою, що жодне нормальне вухо не витримає. А то ще і проженуть чи поб’ють. Але знову самі ж приїдуть сюди, приїдуть … і поряд з цим сміттям чекатимуть клювання. І як можна повірити, що веде цих людей до природи почуття прекрасного, жарка пристрасть, благородність? Варварство це, браття, варварство… Ягідки ці наші після недоглянутих в дитинстві квіточок. Вибач, якщо зможеш, Десно…
Болить душа, і не хочеться йти до річки. Але не витримаєш, не втерпиш. І підеш глянути як весною перелітні зграї гусей-качок-куликів, підкоряючись могутньому інстинкту життя, тягнуться на північ. Як турухтани-брижачі, розпушивши своє пір’я на шиї, з’ясовують чия буде ота пістрява красуня, що причаїлася під кущиком осоки. А які граційні танці журавлів, кумедні залицяння пірникоз, милозвучні крики перепелів на луках, бекання баранця та тріскіт деркача…
А як гарно літнього росяного ранку пройтись босоніж по траві до озерця-стариці. Туман стелеться над водою, дзвенить повітря від співу пташок та комах, перші золоті промені сонця ковзають по землі. Сісти в човен, заплисти в зарості глечиків-латаття, вибрати віконце, закинути вудку і чекати… Може зловиться горбатий окунь, а може хитра пліточка чи товстун лин. Поплавець пірнув, підсічка і … в руках злиток золота з червоними плавцями – красуня краснопірка, окраса наших водойм.
Восени цікаво позмагатися в хитрості із зубастою щукою, вдихнути терпкий гіркуватий запах верболозу, заблукати в густому тумані… і чути жалісливі крики відлітаючих журавлів, свист крил качок і клекіт лебедів. І приходиш додому втомлений, без здобичі, але зі світлим, чистим після побачення зі справжнім щастям.
Терміново необхідно нам повернути повагу до всього живого, будь то озеро чи ліс, річка чи лужок, переполохане зайченя чи горобець за вікном, гриб-мухомор чи якась травинка-билинка, сама звичайна. Повернути скоріше, інакше не виживемо, пропадемо, розтопчемо все, що ще залишилося навколо нас. І не спасуть тут не всесильна наука, не всемогутній космос – від нас залежить життя в нашому домі. І не можна, ой як не можна, ділити наш великий дім-Землю на різні частини: про одну, де живу, – буду думати, а про іншу, де не живу, – не буду.
Що сталося з тобою, Десно? Де твої неозорі повені? Куди поділися різнотравні луки, в траві яких можна сховатися? Що трапилося з бережком із м’якенькою травичкою, що лагідно лоскоче босі ноги? А соми, що колись ковтали гусей, зосталися лише у спогадах місцевих старожилів…
Так що тікати нам нікуди від своєї біди, не виправдати себе одповідками. Нікуди нам відступати, скрізь передова – битва за життя. І нам, простим людям, потрібно цю битву обов’язково виграти, перемогти щоб вижити, щоб і надалі земля наша з її водами, лісами, луками залишалася здоровою. І щоб по цій землі і надалі весело чимчикував до потаємного вирка хлопчина, що надумав впіймати свою омріяну, саму велику щуку чи смугастого горбаня-окуня… Щоб весною перелітне птаство грало свої весілля, щоб п’янко пахли влітку різнобарвні луки, а восени прощальною піснею журилися журавлі…
Тож давайте згадувати про наші водойми та їхні околиці не тільки 2 лютого, в Міжнародний день водно-болотних угідь, що був започаткований в 1971 р. з нагоди підписання Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів місті Рамсар (Іран).
Щастя тобі, світле майбутнє Землі! Повір, що ми дуже постараємось, щоб твоє життя було все-таки здоровим та щасливим!
Назар Назаров, науковий співробітник Мезинського Національного природного парку
У публікації використані світлини авторів: Наталії Атамась, Віталія Кавурка, Сергія Павлова, Сергія Канциренка, Юрія Кузьменка, Назара Назарова.
Отримуйте потрібні новини — підписуйтесь на наш Телеграм-канал: https://t.me/sknov
Знаходьте цікаві відеопублікації в нашому Інстаграмі: https://www.instagram.com/chipinfo1/
