17 липня сповнилося 175 років від дня народження видатного мандрівника і вченого Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая. Упродовж тривалого часу в СРСР і в сучасній Росії його називали й продовжують називати «выдающимся русским учёным-этнографом и путешественником». Це було і є типовим явищем, коли всі досягнення, що створювалися народами колишньої імперії, приписували імперії. Та архівні документи спростовують ці упереджені факти.
Один із пращурів майбутнього мандрівника – Охрім Макуха – був курінним отаманом Запорізької Січі, а три його сини — Омелько, Назар і Хома – разом з батьком воювали з польською шляхтою. Але під час облоги козаками польської фортеці середній син, Назар, закохався в чарівну шляхтянку і перейшов до ворогів. Брати вирішили викрасти перебіжчика з оточеної твердині.
Проникнувши до ворожого укріплення, вони полонили Назара, однак, повертаючись, натрапили на засідку. В сутичці Хома загинув, а Омелькові все ж вдалося доправити до свого табору зв’язаного Назара. Над зрадником влаштували суд, де головним обвинувачем був батько, котрий і виніс синові найсуворіший вирок — смертну кару. Його ж і виконав привселюдно.
Прапрадіда Маклая, сина Омелька, звали Степаном Макухою. Він був сотником у козацькому війську і змінив своє прізвище на «благородніше». А сталося це через те, що в 1772 році під час одного з боїв за взяття Очакова Степан зумів полонити «високого» турецького командира Сафар-бея. За бойові заслуги отримав від головнокомандувача російської армії фельдмаршала Петра Румянцева чин хорунжого. За клопотанням того ж фельдмаршала йому було дароване і потомствене дворянство. І хто б міг повірити, що в юні роки Степан Макуха мав прізвисько «Махлай», що означало «недотепа»? Отож, коли постала необхідність підписувати казенні папери — вже у новому статусі спадкового дворянина та хорунжого — він вирішив «облагородити» своє прізвище й замінити неблагозвучне Макуха на Миклуха, а Махлай — на не дуже зрозуміле Маклай. Обидві частини прізвища Степан почав писати через рисочку.
Батько Миклухо-Маклая, Микола Ілліч, народився у містечку Стародуб на Чернігівщині. Освіту отримав у Ніжинському ліцеї. За відсутності коштів до Петербурга довелося добиратися пішки. Там Миколі поталанило: його, голодного, без копійки в кишені, зустрів на вулиці Олексій Костянтинович Толстой, який сам у дитинстві жив у Ніжині і йому були добре знайомі вишиванка й картуз тамтешнього ліцею. Олексій Толстой допоміг хлопцеві вступити до Інституту інженерів шляхів сполучень і винайняв для нього квартиру. Пізніше познайомив Миколу Ілліча з М.О. Некрасовим та О.І. Герценом, з яким той подружився на багато років.
Старший брат батька, Григорій Ілліч, навчався й товаришував з юним Миколою Гоголем. Григорій не раз переповідав майбутньому письменникові сімейну легенду й до кінця життя був переконаний, що саме її Гоголь поклав у сюжетну основу одного з найдраматичніших епізодів «Тараса Бульби».
Після закінчення інженерного інституту батько очолював одну з ділянок будівництва Московсько-Петербурзької залізниці. По завершенню будівництва його призначили начальником столичної станції та комендантом вокзалу.
Микола Ілліч був знайомий з творчістю Тараса Шевченка ще з 1842 року: тоді Олексій Толстой подарував йому рукописні списки поем «Гайдамаки», «Катерина», «Гамалія» та «Єретик». Коли зайшлося про клопотання щодо звільнення Шевченка із заслання, він вислав поетові 150 рублів. Але поштовий переказ перехопили, а над Миколою Іллічем розпочалося слідство. У 1856 році його звільнили зі служби і мали судити. Від суду врятували хвороба на сухоти і передчасна смерть у січні 1858-го.
Після його смерті всі турботи про сім’ю лягли на плечі мужньої й розумної дружини покійного — Катерини Семенівни. Мати зуміла дати всім дітям вищу освіту.
Катерина Семенівна походила з мішаної німецько-польської родини: зрусифікованого німця, лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника С.Ф. Беккера і польської дворянки Лідії Шатковської. Дивовижно, але Шатковські мали родове коріння з Міцкевичами, а Беккери — із Гете. Томики обох геніальних поетів, польського і німецького, а також Шевченків «Кобзар» Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою. У часи небезпечних подорожей ці книжки, як і образ предка — українського козака, надихали його й оберігали.
Шлюб Миколи Ілліча і Катерини Семенівни був щасливим. У подружжя народилося п’ятеро дітей: сини Сергій, Микола, Володимир і Михайло та дочка Ольга. Микола Ілліч жив із сім’єю тут же, на будівництві. Ось у таких «похідних» умовах і з’явився на світ 17 липня 1846 року в селі Рождественському на Новгородщині другий син, названий Миколою.
З малих літ він багато хворів: здавалося, не було такої дитячої недуги, яка його обминула б. У чотири роки хлопчик навчився читати і до семи років уже встиг подужати чимало книжок. Непогано знав латинь, французьку та німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Але через загальну слабкість і сильний дефект мови його не прийняли навіть до першого класу початкової школи.
Освіту Микола здобував у Петербурзі – в гімназії та університеті, звідки його за протирежимні погляди кілька разів виключали. Допомагав відновитися на навчанні давній батьків товариш – російський письменник Олексій Толстой. Побоюючись арешту, юнак додав до прізвища слово Маклай і з таким паспортом виїхав до Німеччини, де закінчив філософський факультет Гейдельберзького університету, а потім здобув ще й медичну освіту в Єнському та Лейпцизькому університетах. Ставши науковцем, здійснив десять подорожей до Філіппін, Малакки, Австралії, Нової Гвінеї тощо.
У 1873 році Катерина Семенівна сповнила заповіт чоловіка, який мріяв після виходу на пенсію придбати невеличкий маєток в Україні й решту років прожити «в краю соняхів і калини». За кошти, виручені від розпродажу акцій, придбаних ще за життя Миколи Ілліча, вона купила маєток у Малині і з синами Сергієм, Михайлом та донькою Ольгою переїхала туди на постійне мешкання.
На запрошення матері приїхати до Малина молодий дослідник обіцяє зробити це в 1877-у, але цим намірам вдалося збутися лише в 1886-у. У листі до брата Сергія Микола Миколайович повідомляв, що з Порт-Саїда у кінці квітня прибуде до Одеси, а звідти «з небагатьма речами дістанеться Києва й Малина».
Після десятиденного перебування в Одесі (чекав на аудієнцію з царем Олександром ІІІ для вирішення особистих справ) на початку травня приїхав до Малина. Пробув там понад два місяці: досліджував побут, звичаї, традиції місцевого населення, народну творчість, багатий тваринний і рослинний світ краю, цікавився історією древлян, вивчав антропологічні особливості жителів Полісся. Та найголовнішим завданням ставив підготовку до друку своїх «Подорожей».
Робота була не з легких. Доводилося не лише літературно правити, а й перекладати, оскільки чимало щоденників і заміток були написані іноземними мовами. Як би там не було, але редакційну підготовку першого тому про свої мандри закінчив саме в Малині.
Другий приїзд до Малина припадає на літо 1887 року. Цього разу Микола Миколайович відвідав родину разом з дружиною Маргаритою Робертсон та дітьми Олександром і Володимиром.
Нестатки і тяжка хвороба підірвали здоров’я Миклухо-Маклая. У квітні 1888-го він помер. Похований в Петербурзі на знаменитих Літературних містках Волкового кладовища, поряд з могилою батька та сестри Ольги.
Після смерті сина Катерина Семенівна присвятила себе освітянській діяльності. Довгі роки поруч з нею жив її наймолодший син — геолог Михайло, який вивчав надра північно-західної частини українського Полісся. Ще й досі старожили Малина місцину, де він мешкав, називають Михайлівкою. Помер у Ленінграді в 1927-у.
Після смерті Миколи Миколайовича його дружина, провівши з дітьми ціле літо в Малині, назавжди виїхала до Австралії, і всі прямі нащадки по лінії вченого живуть відтоді на «Зеленому континенті».
Мати, Катерина Семенівна, прожила довге життя і померла 1905 року в Малині. Її могила збереглася на міському цвинтарі.
Брат Миколи Миколайовича – Володимир – був морським офіцером, мав чин капітана І рангу і загинув у Цусімській битві, керуючи панцерником «Адмірал Ушаков».
Ще одним доказом того, ким був за національністю М.М. Миклухо-Маклай, свідчить його відповідь на запитання кореспондента газети «Сідней морнінг Гералд» у 1884 році: «Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося, непримиренних ворогів — гордих поляків, розбавлена кров’ю холодних німців».
Підкреслюючи, що є російським вченим і водночас відзначаючи: «Я дуже люблю вітчизну свого батька», мандрівник давав жорсткий і вельми об’єктивний аналіз розвитку «російської ідеї» та державності. Ось його слова: «На Русі, коли ми простежимо історію Російської держави від Івана Грозного до наших днів, відкинувши хіба що добу Петра I, не допускалося під страхом смерті чи тюремного ув’язнення не тільки мати іншу думку, а навіть сумніватися в чомусь такому, що було усталеним і прийнятим у державі. Дика азійська орда з її лютою жорстокістю, зневагою цінностей духовних і поділом суспільства на рабів і вождів принесла й укоренила на віки в Російській державі становище, коли право думати діставали тільки ті з нижчої суспільної верстви, хто, думаючи, у своїх міркуваннях угадував бажання вождя». І далі – інший аспект проблеми: «Й ось за отаких порядків, які ведуть до огульного отупіння, животворна російська думка, всупереч усім насиллям і пануючій моральній темряві, все-таки проростає й усьому світові на диво дає прекрасні плоди». Як бачимо, нема жодних натяків на російське походження. Російська імперія взагалі була злою мачухою для цього видатного українського мандрівника, вченого й гуманіста зі світовим іменем.
Так, саме українського, хоча тодішній світ знав його як російського вченого та мандрівника і про свої подорожі та відкриття він звітував Російському географічному товариству й Академії наук. Утім, цей син українського народу належить усьому людству. Крім російської, він спілкувався 16 мовами. Його науковий доробок перевищує 160 праць, переважна частина яких присвячена антропологічному та етнографічному вивченню корінних мешканців Нової Гвінеї.
Пам’ятає і шанує свого сина Україна. Іменем Миклухи-Маклая названо вулиці у його рідному Малині, Львові, створено музеї в Малині та в селі Калитянське на Чернігівшині, споруджено пам’ятники в Малині та Севастополі. Шанують пам’ять дослідника й за кордоном, в Австралії, Новій Гвінеї, Росії та інших країнах.
Василь Вельможко, краєзнавець, Одеса
спеціально для видання Суспільний кореспондент
