Айдарбек Сарманбетов. Краплинки думки
Крапля море створює.
Автор
У кожного – своє...
Йду стежкою, розмірковуючи про життя. Раптом побачив мурашку під ногами. Повзе своїм шляхом із величезною ношею на спині. І ця травинка – в п’ять разів більша від самої мурашки. Бідолаха! Займається своєю справою. З жалю до цієї крихітної істоти, щоб не задавити, я переступив через неї. Проте ледь не впав! Мабуть, мураха зраділа: «Слава Богу, що отой велетень мало не гепнувся на мене!» – і поспішила своєю дорогою, прямуючи до сімейства.
Звідки їй знати, що я – такий же смертний, як і вона, і теж маю турботи задля виживання. А я запишався тим, що зробив щось добре, і в прекрасному настрої покрокував далі.
Несподівана смерть
Літо в розпалі. У дворі – спекотно, неначе в лазні. Я сидів на тахті й нудьгував… Раптом з’явилася нахабна велика муха та закружляла довкола мене, торкаючись носа і вух, ніби заграючи зі мною. Я від злості зосередився і хвацько вперіщив по ній мухобійкою. Однак зненацька прилетіла інша муха й теж потрапила під мухобійку. Так бідолахи знайшли свою нікчемну смерть.
Мені подумалося, що люди – теж такі...
Радість
Маю оригінального родича Аскара, який приходить до мене через день пограти в карти. Для такого запеклого гравця навіть морозні зимові вечори – не перешкода. Такий неймовірний азарт! Виграє – немає людини, щасливішої за нього. А якщо вже програє, тоді у нього – невимовна туга.
Авжеж, людині багато й не треба – всього лише дещиця радості!
Ось тобі й на!
Коли у мене народився старший син, навіть влаштував конкурс серед рідних та друзів, щоб дати йому ім’я. І що? Врешті-решт я сам вибрав досить незвичайне ім’я – Баястал. А моя дружина та близький друг Усен наполягали, що цей вибір – невдалий, бо такого імені взагалі не існує. Тож я вибрав інше ім’я...
Тепер із зими 1998-го я мешкаю в селі «Маловодне». Виявилося, що первинна назва цього села – «Баястал». Ось тобі й на!
Життя – це поїзд
Років десять щодня добираюся на роботу в Бішкек потягом. Пасажири в ньому – різні: старі, молоді, чоловіки і жінки, зі своєю ношею – малими й великими клунками, пакетами та валізами… Настрої – теж різні: то радісні, то сумні. Хтось хворіє, а хтось навпаки аж пашить здоров’ям… Колоритний вагон рясніє різноголоссям: то шепіт, то гучний гамір… Тук-тук – трудяги-колеса дружно б’ються об рейки, а подорожні продовжують свій шлях.
Десь «висипаються» пасажири з поїзда, а їх місця враз ніби сиротіють. Хтось не встиг вчасно, тож біжить слідом за потягом, махає рукою, вигукує: «Стій!» Та куди там... Не зупиняється ця безсердечна залізяка-машина.
А я тут ніяк не зустріну вдруге одну прекрасну незнайомку! Як жаль – щемить серце і все чекає...
Мені здається, що життя – таке, як цей поїзд, що все поспішає й прагне до невідворотної безодні.
Мимоволі...
Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами.
І раптом:
– Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син...
– Дякую, – відповів сумно.
Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей.
– Троє синів і донька, – неохоче відказав я.
– Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю…
Я, звісно, напружився. А юнак продовжив:
– Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика.
Я мимоволі трохи підбадьорився й подумав: так отож…
Гніздо
Почув схвильовані пташині голоси і виглянув надвір. Оце так! Поруч звели гніздо ластівки, бо прагнуть бути ближче до людей, шукають захисту. І їхні кумедні, гарненькі жовтодзьобі пташенятка тільки-но з’явилися на світ.
Авжеж, не тільки людина, а все живе шукає надійний захист!
Прикрість
Як заходжу в автобус, то, за нашим звичаєм, молодь одразу ж встає і поступається місцем. Є совість. Радію, що у нас росте морально виховане, шляхетне покоління. Адже багатство народу – це його моральні підвалини.
Однак, коли вже й дівчата встають і пропонують свої місця: «Дядьку, сідайте!», відчуваю прикрість і задаю собі питання: «Невже моя молодість пройшла?»
Їм невтямки, що за такою зовнішньою старістю, у мене в грудях б’ється гаряче серце, яке у чоловіка не старіє ніколи. Так і хочеться закричати: «Я ще молодий!»
Згадалося, як одного разу промовив «майстер на всі руки» (музикант, співак, поет, художник та водій) Казакбай Абдишев: «Життя, виявляється, проходить непомітно, а серце не старіє».
Воістину так.
Думки та бур’яни
Після зливи мій квітник густо заріс бур’янами. Тож я почав зі злістю оберемками виривати їх із корінням, щоб знову не виросли. Подумав: «Оце б вирвати отак усіх паразитів суспільства, як ці бур’яни, з корінням, позбутися їх назавжди!»
Я ніби зганяв свою злість на всіх отих паразитів, вириваючи трикляті бур’яни… Якби ж то!
Веління долі
Відомий дитячий письменник Муса Жангазієв, незважаючи на восьмий десяток років, завжди бігав голим торсом, займався йогою, взимку купався в крижаній воді, стрибав, як лань. Всі були впевнені: такий добродій запросто перейде столітній рубіж. Не судилося: загинув під колесами тролейбуса…
«Що на лобі написано, те й станеться!» – говорили старі. Якби ж люди точно знали, коли вдарить смерть...
Дух Манасу
Чесно кажучи, я так і не дочитав цілком і детально наш незрівнянний епос «Манас», просто неосяжний за величиною. Читав уривками. Але знаю весь сюжет і зміст епосу. Як?
Я навчився вільно читати і писати ще в дошкільному віці. Пам’ятаю, як мій батько і дід Дорду, також інші старці збиралися в нашому домі й слухали «Манас» у моєму читанні. Заповітний тритомник епосу в синій палітурці був надією і любов’ю людей, які вкотре змушували мене читати та перечитувати епос голосно і виразно. Виявляється, цей воістину видатний пам’ятник духу міцно засів у моїй душі ще з дитинства. Ось у чому – моє багатство і моя перевага над тими, хто ще не знайомий із «Манасом»!
Мова птахів
Надворі стояла рання весна. Одного разу я почув жалібне цвірінькання пташки. Мені здалося, що їй загрожує якась небезпека… Так і є: незнайома чорнява пташечка хоробро перепиняла шлях значно більшому птаху, котрий хижо атакував її гніздо. Пташечка відчайдушно захищала свою домівку!
Втім, як тільки ворог відступив, залишив у спокої цю мужню пташку, її тривожне цвірінькання вмить припинилося. Я знову нагострив вуха, чекаючи продовження. Та ні, все стихло. Лише віддалік лунав безтурботний спів іншої пташки, задоволеної своїм життям.
Ось тоді я згадав слова свого покійного друга Шаршенбека: «З часом я став розуміти мову птахів… Виявляється, ми – такі ж істоти, як і ці пернаті. Дарма вважаємо, що розумніші за них. Гординя переповнює людей, і дуже ми відійшли від природи». Я тоді посміявся над його словами й сказав: «Ти, друже мій, трошки сходиш із розуму, облиш такі філіппіки».
Він мав рацію! Виявляється, якщо уважно прислухатися, можна цілком збагнути сенс і добре зрозуміти будь-який звук тваринного світу.
Комуз
Матуся мені розповіла, що колись батько дуже захотів навчитися грати на комузі, такому чарівному музичному інструменті. Тож він відправився до знаменитого музиканта Чалагиза Іманкулова – навіть заради цього залишив колгоспних овець напризволяще. Пропадав цілих три місяці у «відрядженні», поряд з аксакалом Чалагизом. Навіть нас, родину, забув!
Коли тато повернувся, цілими днями грав на комузі. Причому ніколи не повторював мелодії – щоразу вигадував нове. Мене, трирічного хлопчика, батько садив на коліна і давав тримати зубами голівку комуза під час гри на інструменті. Пам’ятаю, я навіть засинав, куснувши комуз, відчуваючи його вібрацію всім тілом і душею. І хоч мій талант справжнього музиканта так і не прокинувся, але моя душа живе разом із духом та мелодіями батька й мого народу.
Коли мені сумно або обсідають тривожні думки, я беру комуз та лину в неосяжні далі батьківської мрії.
Таємниці води...
Наше диво-озеро Іссик-Куль здавна овіяне сакральною таємничістю, сповнене особливою енергетикою. А чому? – запитував себе довгі роки. Коли я прочитав у 2007-му результати багаторічних скрупульозних досліджень японського вченого Масару Ямото «Таємниці Води» – про те, що цей рідкий мінерал має чудову здатність накопичувати інформацію звідусіль і, залежно від середовища, змінює структуру та характер, я був щиро вражений.
Адже від характеру музики, квітів, молитви, вода змінює властивості й може стати фактором цікавих подій. Наприклад, зцілити безнадійно хворих людей або навпаки стати для когось отрутою…
Отже, якщо крапля води здатна змінювати свій характер та впливати на організм або цілий соціум, то можна уявити, як величезне озеро-море Іссик-Куль, глибиною близько 700 метрів, впливає на долі людей!
Тільки як стародавні киргизи дізналися про такі дивовижні властивості води – без жодних потужних комп’ютерів та мікроскопів?
Кров і гени
Киргизи здавна казали, що кров і гени визначають характер людини. Тож слова «шляхетний рід» характеризують інтелігентну людину, а вислів «погана матка» – «маминого синка»… Які ж глибокі слова! Але ця глибина відкрилася лише в ХХ столітті, після успішних відкриттів в області генетики. Мені здається, слово «ген» недарма співзвучне нашому слову «кан» – кров...
Проте як киргизи дізналися про генетичні особливості крові, не маючи ніякого обладнання?
Знамення матері
Коли радянська влада тільки почала поширюватись у нас, прийшли європейські звички, іноді – чужі для нашого довірливого народу. Дідусь (батько моєї матері) розбалував свою доньку так, що з дитинства привчив до куріння, промовляючи: «Моя донечка буде курити лише папіроску – елітний тютюн!» Причому він доставляв із міста кращі сорти сигарет спеціально для неї. Мабуть, вирішив, що це – показник високої культури…
Наразі я не схвалював цю звичку матері й постійно її просив, аби вона нарешті кинула палити. Куди там! Курила цигарку за цигаркою, незважаючи на сильний кашель. Я жалів її. Вона сама кілька разів спробувала кинути, але не вийшло. Потім, коли я повернувся з армії, то побачив, що вона облишила цигарки… Неймовірно! Я дуже здивувався й поцікавився: як це вдалося?
– Синку, – відповіла вона, – ти мені кілька разів наснився і увесь час просив кинути палити, інакше образишся… Одного разу я прокинулася і все – відтоді взагалі не курю, й задавнений мій кашель трохи відпустило. Отака радість.
Після цього вона прожила ще років тридцять. Матуся, напевно, сильно скучала за мною, тож і виконала моє велике прохання уві сні. Ось яке велике серце Матері!..
Не цінуємо справжнє багатство
Є у мене сусід, який дуже часто симулює: «Ой моя голова, ой так спина болить!», докучаючи своїм близьким.
Навіщо? Адже кожна мить життя – дорога і неповторна! Залишивши це буття, як і всі, самотньо лежатимеш у темній та холодній могилі, де немає ні світла, ні повітря, ні твоїх рідних, котрі житимуть далі, без тебе.
Якби симулянти, шукаючи співчуття близьких, помітили б знесилених, сліпих, безногих інвалідів, які навіть не можуть самостійно їсти та ходити в туалет! А таких хворих людей – немало довкола… От би тоді, помітивши цих стражденних, усілякі симулянти збагнули б, що нічого скаржитися, бо поки що цілком щасливі.
Виявляється, маємо справжнє, безцінне багатство, але не цінуємо...
Про гори
Гори – це душа киргизів! У крові та серці кожного киргиза живуть і співають гори. Здавна саме гори рятували киргизів від лютих ворогів. Так завжди говорив мій дідусь. Під час своєї служби в Казахстані я сильно скучав за нашими горами: довкола – лише сумний, неозорий степ. Порожньо...
Тож, коли повертався додому й побачив здалеку силуети рідних гір, я щосили, від усієї душі, заспівав народну пісню про дорогі моєму серцю гори, де виріс та розкошував. Аж розплакався від щастя, навіть забув на мить про матусю, яка мене чекала.
Інтелігентні тварини
У народі є повір’я, що худоба та собаки – схожі на своїх господарів. Правда! Мій пес постійно сідає на камінь, спирається передніми ногами на дощечку й гордовито озирається довкола, крутіший Сфінкса. А моя дружина постійно картає його, маючи на увазі мене:
– Ти бач, які «інтелігенти»: що пес, що його господар. Схожі, немов дві краплі води!
Наразі так і є. Гени! Я – нащадок родовитих предків… То яким же має бути мій пес?
А мій кіт! Ніколи не лягає просто на підлогу, як інші звичайні коти. Ні, він неодмінно розлягається-розпросторюється по-панському – на дивані чи в ліжку. Не проженеш... Обидва, і пес, і кіт, не знають, що таке випрошувати їжу або викрадати зі столу. Обидва стережуть мене, лягають поруч зі мною. Хоч я їх цьому не вчив.
– Ну й котяра ж у тебе, друже! – щиро дивуються сусіди. – І взагалі, всі твої тварини – такі ввічливі та чистенькі, ніби ти тільки тим і займаєшся, що увесь час дресируєш їх. Однак насправді ти ж цим зовсім не переймаєшся!.. А виглядають вони при цьому, як справжнісінькі аристократи! Проте звідки у них подібні звички?
Лише всміхаюся у відповідь:
– Гени…
Хто б міг подумати?
Їжджу на роботу щодня повз гуртожиток № 2 нашого університету. І завжди дивлюся через вікно на милу для очей стару будівлю гуртожитку…
Те спекотне літо 1970 року врізалося в мою пам’ять, як романтичне. Ми, абітурієнти, приятелі й водночас суперники, вдень читали, наполегливо готувалися до іспитів. А ночі проводили на жорстких кріслах, поклавши під голову скромні валізки, попри постійні гоніння міліцейських патрулів. Або йшли в якісь недобудовані приміщення, клали червону цеглу, стелили зверху газети і вмощувалися там, рятуючись від нічних перевірок. Отримати місце в гуртожитку було майже так само складно, як одержати квартиру!
Тож зубрили, мріяли стати письменниками і журналістами… Тоді мені й не снилося, що наразі настане час і я редагуватиму урядові й парламентські видання, працюватиму з такими грандами, як Т. Усубалієв, Б. Осмонов, О. Текебаєв, М. Султанов та Д. Сооронбаєв; отримаю міжнародну літературну премію імені великого Махмуда Кашгарі, також стану переможцем багатьох міжнародних конкурсів, лауреатом премій Киргизстану, України, Кавказу, Росії, Азербайджану, Казахстану...
Тоді і в найсміливіших мріях не думав, що, як відповідальний секретар Національної спілки письменників Киргизстану і заступник народного поета Омора Султанова, сидітиму поруч зі знаменитим Ч. Айтматовим, вітатимуся за руку з нашими великими аксакалами-академіками Т. Сидикбековим і Х. Карасаєвим, яких вивчав у підручниках.
Пізніше я збагнув, що мрії та правильно поставлені цілі ведуть людину до найнесподіваніших висот, якщо сильно постаратися.
Ось тільки наш пам’ятний гуртожиток стоїть, не зачеплений вітрами часу…
Листя жовте
Обсипається восени листя, нагадуючи великих соратників та яскравих сучасників, з котрими пролетіла моя бурхлива молодість, однак які вже, на жаль, відійшли у вічність. Так само, як жовте листя ніколи більше не вкриє гілки дерев, тепер уже ті чудові люди не повернуться до нас. Їхні полум’яні життя згасли назавжди.
Поява нових поколінь – не що інше, як неминуче повторення нашого неписаного закону: поступися місцем молодим, новій порослі. Всі, хто нині живе, коли-небудь полине в засвіти. Жорстока закономірність!
Шаную усіх людей, які живуть, ніби не знають, що одного разу настане їхній кінець. А ось чому йдуть із життя молоді люди, не розумію…
Видіння
Коли народився мій молодший, довго не міг дати йому ім’я. Раніше у мене народилися троє синів. Цього разу ми з дружиною чекали донечку, та...
Два дні пройшло, як виписали додому, а імені ще немає. Повернувшись із роботи на заводі, стомлений, ліг спати і швидко заснув.
Хоча ніби й не спав, адже бачив кімнату, меблі та речі зверху, зі стелі. Раптом крізь вікно навпроти поважно з’явився сивобородий худорлявий старий, надто вже знайомий... Зупинився переді мною, зависнув у повітрі.
Я хотів встати і привітатися з ним, як належить молодому, але він, ніби беззвучно, владно наказав:
– Та лежи і не ворушися!
Я мимоволі погодився. А він почав дорікати мені:
– Чому досі не даєш ім’я своїй дитині? Батько ти чи ні? Що ти за тато такий?!
Я почав виправдовуватися – мовляв, не можу підібрати потрібне ім’я. Тоді гість несхвально поглянув на мене:
– Не бреши! Кого ти збираєшся обманювати? Батько дитини повинен піклуватися про ім’я майбутнього нащадка ще з появи в утробі матері, з часу його зачаття!.. Недобре... Втім, я вірю в тебе. Гаразд, назви його Акбаром. Амінь, – і старий одразу ж розчинився в повітрі.
Прокинувся я, лежачи на підлозі – звалився з дивану. Дружина стояла переді мною вражена:
– Що з тобою, любий? Ти так крутився та стогнав!..
Коли я їй розповів про своє видіння, вона за звичаєм нашвидкуруч почала готувати корж у маслі. Ми помолилися за душі предків і назвали синочка Акбаром.
Що ж, інколи трапляються в нашому житті отакі таємничі, дивовижні, начебто нелогічні події… Відтоді минуло вже тридцять років (коли пишу ці рядки), а секрет того неймовірного видіння досі так і не зміг розгадати… Чи все ж таки ще відгадаю?!
Сновидіння
В одну з лютневих ночей я знову бачив сон. Хтось ніби шепнув мені на вухо, що, можливо, я скоро втрачу одного зі своїх синів… Серце тьохнуло! Відчуваю, що це сон. Спросоння я почав благати, називаючи імена синів: «Не чіпай моїх дітей, забери краще мене!»
Прокинувшись уранці, не знав, куди себе подіти. Крім, «Бережи моїх дітей, о Боже!», більше нічого не міг промовити.
Через три місяці безвинно загинув мій молодший синочок – Акбар…
То які ж сили попереджають людей про біду? Чи існують духи? За що Вищі забрали мого двадцятирічного сина?
Ось тоді я й згадав про давнє видіння після його народження… Невже забрав його той старець, що прийшов тоді до мене й наказав терміново дати ім’я? За що?!
А я ж думав, його береже янгол-охоронець. Забрали сина... Де та вища справедливість, властива Богу?
Закон природи
З дитинства я помітив одну цікаву закономірність – щодо верховенства чоловіка. Мій батько був чабаном. Коли виводили овець і кіз зі стійбища на пасовище, завжди на чолі худоби був еркеч – козел-шляхопровідник. Він же постійно вів овець та кіз із пасовища на стійбище. Худоба слідувала тільки за ним, буквально нікуди – без цього еркеча.
А кінський табун завжди веде і оберігає жеребець. Курник – у повному підпорядкуванні півня…
Наївне запитання: «Чому так?»
Виявляється, самець – від природи голова, провідник і захисник усієї зграї, череди, отари, сім’ї.
Однак тепер, із приходом гендерної демократії, роль чоловіка в родині надто мінімізувалася, тож авторитет глави сім’ї впав. Тому в таких будинках зараз руйнуються родини. Порушилася злагода і в народі! Адже порушився Великий Закон Природи – верховенство чоловіка, очільника сім’ї.
Генії
Загалом, вся творча братія – дивний народ… Особливо киргизи, як мені здається. Всі, кому не лінь, вважають себе мало не пупом землі і такими собі «невизнаними геніями». Головне, всі знають, що генії народжуються один – на мільйон людей. Та, як мухи довкола вершків, кружляють навколо усіляких премій і призів. Дивно, чи не так?
Гордість
Мій третій син Азат і невістка працюють у відомій газеті «Супер Інфо». Щодня я приїжджаю на роботу на їх автівці – спершу вони підвозять мене.
Є перехрестя на вулиці Фучика. Там, біля світлофора, останнім часом з’явився підліток, який узагалі не може ходити. Тому він просить милостиню. Зранку сидить на своєму візку й чекає. І, на відміну від колишньої прохачки – тітоньки-таджички, цей юнак не чіпляється наполегливо до перехожих.
Він навіть не дивиться в очі людям, а сором’язливо сидить, схиливши голову. Ніби переживає через свою інвалідність та вибачається перед нами.
Ми періодично допомагаємо йому, хоча ззаду кваплять інші водії. Весь час я хвилююся, що наразі не зможу підтримати хлопчину.
І ось, сьогодні знову сидить він. Благо, не було транспорту спереду, та ззаду машини вишикувалися в чергу й почали сигналити. Доки я збирався витягнути гаманець, син похапцем згріб у пригорщу купюри, які лежали в «бардачку», і цю безладно зім’яту купку грошей швиденько вручив хлопцеві. Той поглянув на Азата своїми стомленими очима і тихо промовив:
– Хай благословить Вас Аллах!
У його погляді я відчув глибоку подяку, в голосі – безмежну щирість. А також – невисловлений смуток, що він – не такий, як ми, і через своє каліцтво не може їздити на машині.
У мене – клубок у горлі, а на очі виступили сльози…
Хоча, звісно, я відчув гордість – за великодушність і шляхетність мого сина: ось він – рідний спадкоємець, справжній нащадок добрих справ наших предків!
Втім, я постарався приховати свій погляд.
І чому Бог створив людей нерівними?
Поклик крові
Дивуюся силі та спроможності великої і святої матері-природи.
Одного разу окотилася наша кішка і вивела на світ двох кошенят. Але невдовзі вона раптом залишила цей світ. Закопали її. А ті пискляві дитинчата – такі ніжні і безпорадні! Ледве вдавалося їх нагодувати – соскою з молоком.
Через кілька місяців одне кошеня неабияк здивувало мене. Дивлюся, цей крихітний ще котик зловив мишу і тримає в зубах. Коли я наблизився до нього, він аж «загарчав», ніби захищаючи свою здобич, як завзятий звір.
Здавалося б, ніхто його змалечку не вчив, як саме полювати на мишей і потім захищати власні трофеї. Як же ця малесенька істота перейняла звички своїх пращурів, що тривають мільйони літ еволюції? Отже, в крові «сидить» інстинкт мишачого полювання! Це, напевне, тому, що кров – рідина, а вода – носій інформації. Можливо, все у людини передається через кров: її характер, звички, здібності та інше...
Недаремно є народна приказка – «сидить у крові». Тільки ж як предки могли в давні часи зробити подібний висновок, якщо у них не було сучасних точних приладів – комп’ютера, мікроскопа, біотехнологій?..
Багач, волоцюга і я
Сиджу в робочому кабінеті. І раптом директор із повагою звертається до мене:
– Шановний Айдарбеку, ходімо розвіємося, а то, мабуть, стомилися.
Хто б заперечив, якщо пропонує начальство повеселитися!.. Сидячи в машині-мрії – у чорному джипі, я відчув блаженство гарної їзди. Завітали в казковий ресторан «Стара фортеця», де обслуговують дівчата-красуні і лунає, радує душу чудова музика. Одне слово – рай! Для заможних панів…
Потім ми грали в більярд, відвели душу міцними напоями. Начальник раптом стрепенувся:
– О, вже час! Мені треба терміново забрати дітей зі школи. А зранку знову клопоти, – забідкався він.
Я ж був на сьомому небі від щастя. «Одне гарне частування для бідняка – рівнозначне середньому достатку в житті» – говорить приказка. Додому мене доставили на тому джипі. Чи багато людині треба?..
Так я блаженно міркував, коли побачив знайомого безхатька-волоцюгу, який порпався в смітнику. Мабуть, цей бідолаха шукав що-небудь поїсти, або порожню пляшку, аби здати за копійки.
Комусь – напевне, рай, а комусь – пекло і на цьому світі... Наразі багач, мій начальник, пожинає плоди свого розуму? Втім, бідний волоцюга був по-своєму спокійним та умиротвореним… Думаю, він також інколи почувається щасливим. Може, навіть щасливішим за мого заможного начальника!
Боже, сонце світить всім однаково. Але з народження одним судилося стати багатшими, а іншим – біднішими.
Волоцюга впізнав мене і поважно вклонився, відступив із мого шляху. Багач-начальник гордовито від’їхав на своєму дорогому авто…
А хто я між ними, якому по-різному висловили повагу настільки різні люди? Можливо, найбагатший – це я?!
«Бешкетниця»
Наймолодша і найсолодша з усіх дітей – моя п’ятнадцятилітня донька Меєрім. Одного разу «вкусила» так, що не забуду ніколи.
– Бешкетнице, налий-но татові чаю! – пожартував я, як завжди, сидячи за робочим столом.
– Хвилинку, батьку-бешкетник… – промовила у відповідь. Помітивши мій збентежений погляд, із невинною посмішкою відказала: – А що ви наразі дивуєтеся? Хто ж батько «доньки-бешкетниці»?
Ось так вона поставила мені «мат». А що я? Промовчав. Зараз молодь – дотепна і винахідлива, як у всі часи.
А донечка вся в мене – батька-літератора.
Упертий
З моїм третім сином Азатом ми часто сперечаємося через дрібниці. Я зазвичай починаю вчити його премудростям, щоб у житті не зазнавав невдач. Але він не поступається.
– Знову те саме… Перестаньте сперечатися, упертюхи! Один за іншого розумніший! Невже ви не можете знайти спільну мову? – не витримує наших дискусій моя дружина.
Втім, я потай радію, що ось росте добродій, який міцно відстоюватиме власні переконання в житті. Нехай навіть помиляється, але має свою думку! Отже, син шукає себе. Це – позиція переможця! Все одно йому пощастить у житті, адже успіх любить наполегливих.
Натомість кепсько чоловікові, що швидко здає позиції й хилитається, неначе маятник.
Мета життя
У молоді роки міркував: «Чому я народився на білий світ?! У чому мій обов’язок, моя місія, якщо людині призначено вмерти один раз?!» Це були найболючіші питання.
А тепер мені здається, людина живе заради лише кількох слів, сказаних уже після смерті: «Він був хорошою людиною». Авжеж, життя дається тільки заради цього. Бо, якщо скажуть: «Він був поганим», людина перевернеться у могилі!
Жук
Дошкільням я пас овець у горах, бо мій батько був чабаном. Цілими днями я бродив по горах і долах, пізнаючи цей світ. Чомусь мені подобалося гратися з жуками-скарабеями. Вони ж постійно скачують в кульки… кізяки! І так цілий день невтомно вовтузяться… Що з тими кізяками ці жуки роблять? Мені було невтямки. Природа їх так запрограмувала, що, попри перешкоди, ці невтомні трудівники штовхають ношу в обраному напрямку. Найчастіше вони отак і залишаються під тими своїми кульками. Але, головне, ніколи не звертають з обраного шляху! З цікавості я намагався повертати їх у зворотній бік, а вони все одно не відмовлялися від свого орієнтира. Тільки б їм було що штовхати, «сізіфам» крихітним...
Та й люди мало чим відрізняються від цих жуків.
Перевал
Хто з нас у дитинстві не катався взимку по снігу та кризі? На всьому, що здатне ковзати – простеньких лижах, санчатах, навіть тазиках…
Видираєшся на вершину сопки та й мчиш собі з вітерцем, усе галасуєш і регочеш. Прискорення таке, що багато хто на півдорозі падав, перевертався, робив такі кульбіти, які й не снилися циркачам. Тож хоч набивали собі ґулі та синці, азарт від катання на снігу не зникав.
Тепер, уже на шостому десятку років, згадую минуле й тужливо заздрю своєму дитинству. Перейшов екватор життя – та й котишся все швидше вниз, як на тих санчатах! Час так швидко летить, що його прискорення не залишає жодного шансу навіть озирнутися, щоб зібратися з думками...
Душа
«Ніщо не з’являється з нічого, а з того, що є, нічого не зникає…» – так стверджують науковці. «Все від Бога…», – промовляють священики. Тільки куди подінеться душа, коли людина залишить цей світ? Хто ж покаже місце її перебування і, взагалі, знайде нарешті відповіді на всі ці давні запитання?
По-моєму, душа людини – як свічка. Доки горить – світить, залежно від своїх можливостей. А коли догорає – немає її. Зникає!
Жінкознавство
Спробуй перемогти – доведи протилежне тому, що говорить дружина, посперечайся з приводу її настанов. Не вийде!.. Отож розумні чоловіки й не намагаються перемогти своїх жінок.
Тому, доки наші благовірні не будуть задоволені, чоловіче населення – нещасливе. Я виконую 99,9999... відсотків того, що каже моя дружина. Проте ніколи нічого не роблю на сто відсотків! Ось ту мільйонну, мільярдну частку я виконую самостійно. А інакше, що в мені чоловічого?!
Націоналізм
Кожна людина – частинка свого народу. Хоче вона цього, чи ні. Така природа. З’явився із земного праху, то й підеш назад туди. Я – теж такий…
Тому дякую Всевишньому Творцеві за те, що створив мене киргизом. Втім, бути істинним киргизом – досить складно.
Самообман
Якось увечері замислився. Але не зміг осягнути глибину однієї думки. Зрештою, я припинив міркування і ліг спати. Здається, зрозумів, що багато думати – марно… Мабуть, нести тягар думок теж шкідливо, адже смертному не дано нічого змінювати. Все – суєта суєт. Бо наразі вирішується в Небесній Канцелярії.
Тісний світ
Здавна люди говорили: «Що користі від неосяжної широти світу, якщо чоботи тиснуть!»
Здається, одного разу я зрозумів істинність цих слів.
Повертаючись додому після роботи, виявив, що поруч зі мною немає ні дружини, ні дітей, ні натовпу друзів, і кишеня – порожня... Світ умить став тісним та незручним.
О, Боже милостивий, пожалій своїх смертних створінь!
Моя гідність
Іноді заздрю навіть бджолам і мухам. Не можу вільно літати, як вони… Зате думки мої – стрімкіші, ніж усі найшвидші літуни. Благослови, Аллах, моє людське надбання!
Благородство
Як згадаю свої дитячі мрії, так мене огортає смуток, що не зміг досягти їх. Хочеться заплакати, навіть убити себе. Але рідкісні хвилини спогадів про мої добрі діяння рятують мене.
В ім’я чого живу?
У молоді роки я думав, що у мене – нескінченне, вічне життя… Часто замислювався, навіть переживав, як я витрачатиму, використовуватиму такий життєвий ресурс?! Коли непомітно приповзли мої сімдесят, я усвідомив, що був лише одним із простих смертних і не встиг зробити що-небудь велике та героїчне.
Можливо, доля моя така... Відомо, приходить час дивитися правді в очі. Як я наразі прожив, зумів виправдати заповіти предків? А може, запитуючи раз-по-раз отак себе, я намагався все-таки щось виконати? Можливо, в цьому й полягає мій життєвий подвиг?..
Запрошення
Якось запросив мене на міжнародний форум до Туреччини керівник Союзу Євразійських письменників – вельмишановний Якуб-Бей. Я подумав: чи гідний такої високої честі, що наразі зробив такого великого? А може, й сам не помічав, хто я?
Коли немає іншого виходу
Коли надали мені тост, я розповідав про велике сонце, яке дарує всім однаково життя; описав красу місяця, що стане нашим єдиним провідником у дорозі в безсонну ніч. Я говорив про цінність життя серед людей та почуття солідарності з усіма ними – щастя! Розповідав: тлінний світ дає можливість відчути значення людяності та здоров’я. Тому, коли руки-ноги – цілі, коли ти відчуваєш любов близьких, повагу друзів та визнання своїх скромних заслуг, – ось справжнє блаженство!
Той чоловік мене не зрозумів, адже його погляди виявилися інакшими. Тож я просто похвалив його та побажав, аби він досягнув бажаного: влади і багатства… Він аж засяяв і з радістю сприйняв мої приємні для нього слова.
Авжеж, коли немає іншого виходу, доводиться брехати. Ну, що ж я міг йому сказати, коли ця людина зовсім не розуміє, в чому полягає сенс життя?
Старість
Тільки після 60 років я почав усвідомлювати слова людей похилого віку, незрозумілі мені в дитинстві, які говорили, що в старості мучить безсоння.
Великий Всесвіт так чи інакше впливає на життя і долі людей, незримо і послідовно. Живемо, радіємо, сумуємо, насолоджуємося й відчуваємо муку, народжуємося та вмираємо – і так безкінечно. З’являються часом пророки і святі, які залишають за собою великі вчення; з’являємося і зникаємо – прості смертні, встигнувши залишити після себе скромні здобутки, своїх нащадків; переживаємо, що приходить час, і невблаганна смерть забирає нас, усіх по черзі; зате народжуються все нові покоління на білому світі. Міркуєш про всі ці події та явища, й долає тебе безсоння.
Отак і настає старість, коли старіють і думки твої, коли тобі цілий світ стає тісним, примножуючи страждання...
Кінець світу?
Наша Земля-Матінка все більше страждає, не витримує людство, котре плодиться і множиться у її лоні. Всі хочуть урвати від Матінки: добре жити, харчуватися, одягатися, насолоджуватися благами цивілізації, але при цьому людям усього замало. Планета стає все тіснішою, а природа – все біднішою. Невже настає Апокаліпсис?
Кожен третій у світі – китаєць, але Китай – годувальник і постачальник значної частини людства: від Євразії – до Америки. Що б ми робили, якби не працьовиті китайці, і що ми можемо тепер без них? Прийшов час: якщо чхне Китай, то здригнеться увесь світ!
Закон рівноваги
Мудрий вислів пращурів «рівний – рівному товариш», виявляється, компонує думка океанської глибини та вселенських обширів...
Тому героя цінує тільки герой, талант цінує лише справді обдарована людина. Це – закон рівноваги. Боягузів супроводжують страхопуди, подібні до них; у дурня приятель – такий же нерозумний; кожному – своє.
Крилате життя
Проходячи через небесну ущелину Ак-Суу, де залишилися сліди моїх пращурів, я звернув увагу на орла, який повільно кружляв у синій височині. Отож я зупинився і пильно спостерігав за красивим польотом Царя неба. Чи помітивши блиск моїх очей, чи з іншої причини, орел раптом прискорив свій політ, з гідністю вимахуючи могутніми крилами, і невдовзі зник із поля зору. Шкода, що таке дивовижне видовище навряд чи більше повториться.
Подумалося, що коли-небудь я також розчинюся в бездонному небутті. Тому до тієї миті треба встигнути зробити якомога більше добра. А ось яким чином?..
Горілчані обставини
Горілку п’ють дурні безмірно, доходячи до свинства. Розумні ж п’ють цю «вогняну воду» з горя, що життя коротке, так і не досягнувши бажаного. Недоумство та неосяжність таємниці Життя – теж трагедія. Бідність – велика перепона для досягнення мети. Тому інколи доводиться пити…
Багатство
Мабуть, багатство також п’янить смертного. Незрілий розумом багатій не визнає навіть Бога, веде неправедний спосіб життя, купається у розкошах і стає чванькуватим. Бо забуває, що народжений, як усі інші люди, тому тільки жменя землі дістанеться після смерті.
Фортеця
Приятель-поет Замірбек Іманалієв – для мене «байку», по-старшинству. Він каже: «Називай мене по імені, адже всього рік-другий різниця між нами». А я вперто повторюю: «Ні, Ви все-таки старші за мене». Щоб не зраджувати традиції батьків, тримаюся, мов фортеця.
При зустрічі, або коли прийме на груди хоч сто грамів «того дружка», Замірбек байку телефонує і задає одне й те ж питання: «Ну як ти там? Атакує дружина твою фортецю?» Це так, жартома. «Та ні…» – звично відповідаю я.
Але іноді, заради того, щоб почути його жарти далі, кажу: «Здається, намічається наступ». Тоді він на повному серйозі верещить: «Ти що, ніколи не здавай фортецю живцем! Здаси – вважай, пропав назавжди!.. Потім ніколи вже не повернеш! Ці жінки постійно атакують, щоб завоювати наші фортеці! Дай їм тільки волю, – бач, вони які!»
Замірбек каже всерйоз: поступатися дружинам ні в якому разі не варто і не можна бути підкаблучником... Напевне, йому невтямки, що ми давно вже добровільно здали всі позиції й віддали коханим свої «фортеці» – з нашої ж власної волі!
Українською переклали Сергій Дзюба та Володимир Віхляєв
Про автора
Айдарбек Імангазійович Сарманбетов (Киргизька Республіка)
Прозаїк, драматург, журналіст, перекладач.
Народився 8 червня 1953 року в селі Караой Іссик-Кульського району. Закінчив КДНУ за фахом – журналіст. Працював у ЗМІ та відповідальним секретарем Спілки письменників Киргизької Республіки. Член Національної спілки письменників, Спілки журналістів Киргизької Республіки, Об’єднання спілок письменників тюркомовних держав «Євразія» (Туреччина). Академік громадської Академії культури, науки, освіти і бізнесу Кавказу. Генеральний директор Міжнародної громадської Академії Поезії. Головний редактор журналу «Түрк дүйнөсүнүн адабияты» («Література тюркського світу»), прес-секретар Спілки товариств дружби та співробітництва із закордонними країнами. Академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України.
Лауреат міжнародних літературних премій тюркомовних країн імені Махмуда Кашгарі (ТЮРКСОІ, Євразія, 2008, 2012), «Вічна дружба» (Казахстан, 2010), Міжнародної премії імені М. Кашгарі (Азербайджан, 2018) і багатьох премій Киргизької Республіки.
Відмінник культури КР. Нагороджений медалями ТЮРКСОІ та Євразії, Лермонтовського комітету РФ, К. Отарова, К. Кулієва, Абая (Казахстан), Махмуда Кашгарі (Азербайджан) та ін.
Лауреат Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» (Україна) – за визначну творчу діяльність (2020). Нагороджений Почесним дипломом Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2020).
Його історичний роман «Неспокійне століття. Карга аке» в 2019 році був висунутий на здобуття Державної премії імені Токтогула КР.
Пише киргизькою і російською мовами.
Автор 31 художньої книжки. Редактор більше ста книжок вітчизняних і зарубіжних авторів. Його власні книги видані в Туреччині, Китаї, Татарстані. Оповідання Сарманбетова перекладені українською, російською, турецькою, китайською, казахською, уйгурською, туркменською, азербайджанською, гагаузькою, татарською та іншими мовами.
Переклав твори російських, турецьких, єврейських, азербайджанських, казахських, балкарських, татарських, алтайських та гагаузьких письменників киргизькою мовою. У 2020 р. в перекладі Айдарбека Сарманбетова побачила світ книга віршів відомих українських письменників Тетяни та Сергія Дзюби «Веселка на віях».
