Марія Золкіна: За останні півроку українське МЗС набрало політичної ваги – наша позиція тепер більш зрозуміла та адекватна.
Повернувшись до Києва, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба «підбив» підсумки візиту до Берліну, опублікувавши допис на Фейсбуці.
«Ми не підемо на прямий діалог з окупаційними адміністраціями. Ми не підемо на вигадану Кремлем федералізацію. Ми не поступимося у питанні кордону, виводу російських військ, розформування окупаційних адміністрацій (…) Україна з року в рік демонструє готовність йти на розумні компроміси, але ми ніколи не підемо на жодні особливі статуси за російським сценарієм, з правом вето на загальнонаціональні рішення та іншими вимогами, які підривають наш суверенітет», – пише Кулеба.
Водночас глава українського дипвідомства вважає «важливим досягненням» поїздки в Німеччину повернення до порядку денного питань анексованого Криму та українських політв’язнів в Криму і Росії.
«Крим і Донбас – це все українські території, тимчасово окуповані Росією у ході агресії. У цьому плані між ними немає різниці (…) Ми доб’ємося деокупації і реінтеграції в Україну і Донбасу, і Криму. Скільки б часу це не зайняло», – наголошує глава МЗС.
Все це звучить доволі оптимістично. Українські пріоритети сформульовані чітко і не допускають різночитань. Наша делегація в Берліні була рекордно представницькою. І те, що ми наразі знаємо про візит із заяв його учасників, підказує висновок: союзники з нами, перспективи справедливого завершення російської агресії обнадійливі. Але чи насправді це так? Ми же знаємо про мистецтво дипломатів не сказати того, чого не можна або не хочеться, роблячи це так, що ніхто цього й не помітить.
То яка реально, з погляду експертів, позиція і перспективи України, виходячи з перших підсумків візиту і публічних заяв? На це питання Укрінформу відповіла Марія Золкіна, політичний аналітик фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».
– Хоча мету №1 візиту до Берліну офіційно не проголосили, але цей візит був важливий для нинішньої ситуації в російсько-українській війні….
Минулого року Франція фактично підштовхувала до організації «нормандської зустрічі». Президент Макрон тоді був дуже активний. Він учепився за ініціативу Зеленського домовлятися з Путіним. Але після «Парижа» все, умовно кажучи, стабілізувалося. І Німеччина знову тихо, бюрократично і розмірено почала координувати цей процес – грати першу скрипку. Тому, коли українська сторона щось пропонує, наприклад, реформувати ТКГ у Мінську в прийнятний для себе спосіб і, зокрема, щоб це виглядало, як реалізація «мінських домовленостей», то треба заручатися підтримкою, і в першу чергу – Берліна. І хоча цей візит не торкався виключно російсько-українських відносин і Донбасу, але, тим не менше, це була принципово важлива ціль: прозондувати підґрунтя і зрозуміти, що наша пропозиція по реформі ТКГ знаходить підтримку у німців. Бо в такій ситуації можна, по-перше, лобіювати цю ідею, а по-друге, показати і сподіватися, що західний світ зрозуміє: Україна готова йти на здорові компроміси. Це було дуже важливо!
Нинішня ініціатива по переформатуванню російсько-українських перемовин у Мінську, звісно, не знаходить підтримку в РФ. І, швидше за все, завершиться нічим. Думаю, Москва не піде на ініціативи Києва відносно переселенців. Або, принаймні, не погодиться, щоби тон і результативність перемовин якось змінилися, навіть якщо в цей процес переселенці будуть запрошені з боку ОБСЄ. І в цій ситуації критично важливо, аби Німеччина розуміла, що українська сторона зробила здоровий і логічний крок, але він, як і більшість попередніх, не був підтриманий Росією. Тоді і будь-який український план «Б» сприйматиметься значно адекватніше. А переходити на цей план доведеться з 90% вірогідністю, тому що перший рік Зеленського показав: готовність Києва домовлятися з Москвою ще не означає готовність Москви домовлятися на прийнятних для Києва умовах.
Що іще важливо… Із середньо та довгострокових цілей – це, звісно, питання Криму, яке за останні кілька років практично було зведено нанівець. І в інформаційному, і в дипломатичному полях. Так, церемоніально інколи про це згадували на міжнародних майданчиках, але щоб предметно – ні. Відтак те, що міністр закордонних справ України порушив це питання, ба більше, запропонував шукати можливості якогось формату для обговорення деокупації півострова – це важливий сигнал Берліну. Зрозуміло, що РФ опиратиметься і ще дуже довго не сприйматиме цю ініціативу, але чим частіше ми виходитимемо з пропозиціями щось зробити, тим легше це буде організувати.
Нарешті, слід наголосити, що зараз українське МЗС набрало політичної ваги. Хто залучений до цієї «кухні» – той бачать це і розуміє. МЗС, як і належить, виконує координаційну роль і «нормандського», і «мінського» треків. Загалом наша позиція на сьогодні виглядає більш зрозумілою, більш сформованою і більш адекватною. І це добре!
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
Перше фото: Фабріціо Бенч (Fabrizio Bensch), Reuters
